Поняття і історичні типи етносу.

Формування етносу пов’язано з усвідомленням приналежності до спільноти, прийняттям її цінностей, норм. Етнічність передбачає відчуття єдності, яке виражається через протиставлення «ми – вони».

У соціологічній думці до 70-х років вважалося, що загальне значення етнічності буде поступово зменшуватися, оскільки будуть стиратися релігійні, культурні і інші етнічні відмінності. Але останні десятиріччя продемонстрували відродження етнічності. В умовах зростання соціальної напруженості, заглиблення економічної кризи звернення до етнічних джерел виконує захисні функції. Етнічність не може зникнути, тому що вона уособлює культурну спадщину.

Слово "етнос" має грецьке походження, перекладається як народ. Етнос – це історично сформована на окремій території стала сукупність людей, які мають спільні риси, стабільні особливості культури і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших схожих утворень (самоусвідомленням). Формування етносу звичайно відбувається на основі спільної території і господарської діяльності. До основних характеристик етносу можна віднести наступні:

· спільна назва,

· міф про спільних предків,

· спільна історична пам’ять,

· один або декілька диференційних елементів спільної культури (мова, релігія, традиції, фольклор),

· зв’язок з конкретним "рідним краєм", територією,

· відчуття солідарності зі значною часткою населення (самоідентифікація).

Ознаки етносу можна об’єднати у три групи:

1. Об’єктивні біологічні і природні риси (типова зовнішність, «рідний край», менталітет).

2. Об’єктивно-культурні риси (мова, фольклор, традиційний одяг і їжа, побутові традиції, релігія).

3. Суб’єктивні критерії (самоідентифікація, відчуття приналежності, солідарності, єдності з конкретною етнічною групою).

Історичні типи етносу:

1. Род – форма спільноти людей, яка базується на кровній спорідненості.

2. Плем’я – об’єднує декілька родів, що мають спільну мову, територію, натуру і звичаї. Род і плем’я виникають і існують за часів первіснообщинного устрою.

3. Народність – форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей, яка утворюється за часів виникнення відносин приватної власності і притаманна рабовласницькому і феодальному суспільствам. Народність за чисельністю переважає плем’я, кровноспоріднені зв’язки не охоплюють всю народність. Формуванню народності сприяє більш чітка організаційна структура суспільства, розвинені політичні форми. Народності існують у наш час і не лише в країнах, що розвиваються, а й в індустріально розвинених суспільствах. (Франція: бретонці, корсиканці; Велика Британія: уельсці, галли, нормандці).

4. Нація – тип етносу, що виникає в період ліквідації феодальної роздробленості і розвитку капіталістичних відносин. Нації більш чисельні, ніж народності, вони нараховують десятки і сотні мільйонів людей. На базі єдиної території, мови і економіки формується єдиний національний характер і психічний склад. Виникає відчуття солідарності зі своєю нацією.

Ознаки нації, що відрізняють її від народності:

· стала державність;

· спільність економічного життя, яка базується на єдиному національному економічному ринку;

· уніфікація мови, головним чином в процесі поширення її літературної форми через систему освіти, літературу і засоби масової інформації;

· розвиток професійної культури і мистецтва;

· формування соціально-класового складу, що відповідає епосі промислово-культурного розвитку.

У зарубіжній літературі склалися дві абсолютно різні тенденції у розумінні нації:

- етатична (фр. «етат» – держава), поширена у англо-романських країнах. Поняття "нація" вбирає в себе всіх громадян держави незалежно від етнічної приналежності (Франція, США, Канада).

- етнічна («етнос» – народ), поширена у Германії. Поняття "нація" вбирає в себе людей, які мають спільне походження, незалежно від того, громадянами якої країни вони є або були.

Етнічні відносини являють собою різноманіття зв’язків, взаємодій і обмінів, що виникають між етнічними групами з приводу актуальних проблем їх виживання і розвитку. За критеріями конфліктності можна виділити декілька типових форм етнічних відносин.

- Врівноваженні безконфліктні відносини – безконфліктне існування поруч пліч-о-пліч різних етнічних груп (ідеальний тип).

- Відносини з елементами внутрішньої напруги – такі відносини притаманні Україні. В цілому українське суспільство характеризується толерантним станом міжетнічних відносин, хоча внутрішня напруга залишається. У великих поліетнічних країнах завжди знаходяться скриті конфлікти чи причині, що можуть їх провокувати.

- Ситуація відкритої ескалації конфлікту – відкрите протистояння етнічних груп. Сутність його полягає у поетапному загостренні конфлікту, який може досягти озброєної боротьби, погромів. Відокремлюють декілька фаз такої ескалації: 1) інцидент; 2) мобілізація етнічних груп; 3) відкриті ворожі дії; 4) кульмінація боротьби; 5) зниження рівня протистояння – зупинка і консервування.

- Інституалізовані форми етнічного насилля – несправедливі, насильницькі відносини у сфері взаємодії етнічних груп (примусова асиміляція, апартеїд, сегрегація), державна підтримка дискримінації (нерівності етнічних груп). Дискримінація має різні форми: обмеження окремих видів діяльності, заборона на купівлю землі, поселення у тих чи інших районах, поклоніння свої богам тощо.

Сучасні тенденції розвитку міжнаціональних відносин:

1. Прагнення етносів до політичної незалежності, створення незалежних держав.

2. Зближення різних етносів, ломка міжетнічних перегородок.

Національно-етнічні конфлікти – це конфлікти, пов’язані з боротьбою за права і інтереси етнічних груп.

Типологія етнічних конфліктів:

1. Культурно-мовні конфлікти, пов’язані з намаганням зберегти чи відродити повноцінне функціонування мови і традиційної культури за умов прогресуючої аккультурації.

2. Соціально-економічні конфлікти, в яких висуваються вимоги вирівнювання рівня життя визначених етнічних груп.

3. Статусні конфлікти пов’язані з висуванням вимог із змін політичного статусу і обсягу владних повноважень окремої автономної етнотериторіальної структури.

4. Територіальні.

5. Сецессійні конфлікти, в яких висуваються вимоги створення власної незалежної державності або возз’єднання з сусідньою державою.

Виходячи з особливостей сторін, що протистоять одна одній, виділяють:

- горизонтальні конфлікти між етнічними групами (осетино-інгушський);

- вертикальні конфлікти між етнічною групою і державою (чеченський).

Для актуалізації конфліктів потрібні конфліктна ситуація і конфліктні люди (групи). Конфліктні люди – це сили, що прагнуть влади і власності, які використовують стихійну незадоволеність, підігрівають її, виставляючи себе захисниками нації.

Обставини, необхідні для врегулювання конфліктів (за Дарендорфом):

По-перше, наявність ціннісних передумов. Кожна з конфліктних сторін повинна визнати наявність конфліктної ситуації і право опонентів на існування.

По-друге, деякий ступінь організованості сторін: чим краще вони організовані, тим легше досягти домовленостей і добитися виконання умов договору.

По-третє, конфліктуючі сторони повинні узгодити певні правила гри, за дотримання яких тільки і можливий переговорний процес. Ці правила повинні надавати рівність можливостей, тобто забезпечувати баланс інтересів. Ця передумова фактично у всіх конфліктах відсутня.

Шляхи вирішення конфліктів:

1) усунення сверхцентралізації;

2) розробка загальної концепції перебудови всієї системи міжнаціональних відносин, яка базується на рівноправ’ї, балансі інтересів, діалозі;

3) розвиток економічних зв’язків;

4) створення у районах з напругою в міжнаціональних відносинах громадських структур на кшталт круглих столів, антиконфліктних комісій, формування інституту медіаторів;

5) розвиток прогнозування, націленого на прийняття швидких заходів з попередження, локалізації чи найшвидшому вирішенню з найменшими збитками.

3. Поняття ґендеру. Ґендерні відмінності у сучасному світі.

Термін ґендер (від англ. Gendeг – род) був введений у науковий обіг американським психоаналітиком Р. Столером у другій половині 20 ст., означає соціальну стать на відміну від поняття «біологічна стать» (в англ. – sех), яке вбирає в себе біологічні відмінності між жінками і чоловіками (анатомічні, генетичні, фізіологічні).

Ґендер – змодельована суспільством і підтримана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик чоловічої і жіночої поведінки, стилю життя, ролей і відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями у процесі соціалізації, яка визначається соціальним, політичним, економічним і культурними контекстами суспільного життя. У сучасному суспільствознавстві прикметник статевий використовується лише в тих випадках, коли ми бажаємо підкреслити біологічні відмінності між жінками і чоловіками (наприклад, статева конституція). В усіх інших випадках коректним вважається використання прикметника ґендерний (ґендерні ролі, ґендерна нерівність, ґендерна соціалізація тощо).

Ґендер як соціальний феномен існує на двох рівнях:

1) соціетальному; 2) індивідуальному.

На соціетальному рівні ґендер вбирає в себе наступні елементи:

1. Ґендерний розподіл праці (або ґендерні ролі) – розподіл продуктивної і домашньої праці між членами суспільства на підставі їх статі. Так, жінкам здавна приписувалася роль берегині домашнього вогнища, чоловікам – роль полювальника за здобиччю. Як продовження цього розподілу у суспільстві виникла ґендерна сегрегація праці – розподіл професій на чоловічі і жіночі, при цьому жіночими професіями стали ті, що продовжують жіночі функції у сім’ї (вихователька, вчителька, медсестра, соціальний робітник і т.п.).

2. Ґендерні ідеали – прийняті у даному конкретному суспільстві уявлення про те, якою повинна бути жінка і яким повинен бути чоловік. Найбільш розповсюдженими є ідеали фемінності і маскулінності.

Фемінність– модель поведінки, яка приписується суспільством представницям жіночої статі, вона асоціюється із залежністю, невпевненістю у собі, пасивністю, емоційністю, сентиментальністю тощо.

Маскулінність – модель поведінки, яка приписується суспільством представникам чоловічої статі, вона асоціюється з незалежністю, активністю, впевненістю у собі, раціональністю, емоційною витриманістю тощо.

С точки зору ґендерного підходу, зовсім необов’язково жорстко прив’язувати існування чоловіка до маскулінної поведінки і існування жінки до фемінної поведінки, тому що модель поведінки не програмується біологічно, а зумовлена цінностями тієї чи іншої культури. Вищий рівень близькості рис фемінності і маскулінності, досягнутий окремим індивідом, свідчить про андрогінність (от аndro – чоловік, gynе – жінка).Андрогінний індивід має більш широкий вибір варіантів поведінки, є більш гнучким в плані соціального пристосування.

3. Ґендерні біологічні сценарії поведінки – нормативні зразки сексуального бажання і сексуальної поведінки, що диктуються суспільством в залежності від біологічної статі. В українському суспільстві в якості норми розглядаються гетеросексуальні контакти.

4. Ґендерний соціальний контроль – формальне чи неформальне прийняття і заохочення поведінки, що відповідає статі, і соціальна ізоляція, презирство і медичне лікування індивіда, що демонструє поведінку, яка не відповідає статі.

5. Ґендерна ідеологія – система ідей, що виправдовує існування у суспільстві ґендерної нерівності. В українському суспільстві розповсюджена ідеологія патріархату, з точки зору якої, центром суспільного життя виступає чоловік, він виконує функції керування, жінки виконують функції підтримки.

На індивідуальному рівні ґендер надбудовується над біологічною статтю індивіда і вбирає в себе наступні елементи:

1. Ґендерна ідентичність – усвідомлення особистістю своєї приналежності до конкретної статі і прийняття відповідних моделей поведінки.

2. Ґендерна особистість – інтерналізовані (тобто включені до внутрішньої структури особистості) моделі поведінки, почуттів і емоцій, які сприяють укріпленню сімейних структур та інститутів материнства і батьківства.

3. Ґендерний шлюбний і репродуктивний статус – виконання чи відмова від виконання шлюбних, родинних і репродуктивних ролей.

4. Ґендерна презентація – демонстрація себе як індивіда, що належить до конкретної статі, за допомогою одягу, косметики, прикрас і інших символів.

Суспільство очікує гармонійності і узгодженості між біологічною статтю і чотирма компонентами ґендеру, тобто очікується, що індивід з чоловічими геніталіями відчуває себе чоловіком, одягається у чоловічий одяг, поводиться згідно з ідеалами маскулінності, виконує ролі чоловіка і батька. Але життя багатогранне. Трапляються ситуації, коли ґендерна ідентичність не відповідає біологічній статі людини, або коли чоловік демонструє фемінні моделі поведінки, а жінка – маскулінні. Ґендерний підхід стоїть на позиціях толерантного ставлення до всіх можливих комбінацій ґендерних компонентів.

Ґендерні ролі, що склалися у суспільстві, накладають серйозні обмеження на поведінку жінок і чоловіків.