Землезнавство найновішого часу (кінець XIX ст. – початок ХХ ст.)

Видатний кліматолог О.І. Воєйков, крім власне галузевих досліджень клімату Землі, розвивав ідеї прикладного землезнавства, зокрема займався проблемою конструктивних упливів людини на природу. Більше всього проблема впливу людства на природу Землі в цілому та на її окремі компоненти розглянута ученим у роботі «Вплив людини на природу». Остання була опублікована в журналі «Землезнавство» у 1894 році.

О.І. Воєйков доводив, що людина бореться з природою, прикладає великі зусилля і затрати, щоб її перемогти. А досягти подібних результатів можна меншими зусиллями, розділивши природні об’єкти і явища, діючи на окремі з них, не даючи їм з’єднатися між собою. До природних об’єктів, на які людина може мати великий вплив, які вона може легко і з користю змінювати, учений відніс: 1) «сипучі тіла»(ґрунти, піски на суходолі, пил, сніг, тверді відклади річок та озер тощо); 2) внутрішні води; 3) рослинність; 4) загальні фізико-географічні умови або загальний вид Землі.

Воєйков писав про «сипучі тіла»: людина може впливати на ці тіла різним чином, але основний спосіб полягає у тому, що людина користується рослинністю. Часто ці впливи опосередковані, нецілеспрямовані. Учений наголошував, що сипучі піски, які існують у багатьох культурних країнах, утворилися внаслідок вирубок лісів та випасу худоби на цих вирубках. Таким чином відбулося знищення рослинності, яка важко і довго відновлюється, особливо у районах з недостатнім зволоженням.

Дослідник обґрунтовував різні види конструктивних цілеспрямованих упливів людини на природу. Це, зокрема. степове лісорозведення, яке захищає поля від посухи, оранка вздовж горизонталей на схилах, що запобігає ерозії та зберігає вологу в ґрунті, зрошення ґрунтів, створення ставків на річках у вододефіцитних районах, будівництво резервних дешевих сховищ для хліба, зібраного у врожайні роки.

Василь Васильович Докучаєв уперше вказав на принципово нове утворення, яке формується внаслідок тісної взаємодії між усіма природними компонентами на певній території упродовж певного часую. Мова йде про ґрунт. Учений розглядав ґрунт як «дзеркало ландшафту», у котрому ніби у фокусі сходяться усі особливості природних комплексів – ландшафтів. Наприклад, типовий підзолистий ґрунт може утворитися лише під хвойним лісом в умовах помірного холодного клімату при переважанні опадів над випаровуваністю. Типовий підзолистий горизонт у цьому ґрунті – це результат впливу кислого середовища, що утворюється при розкладі решток хвойних порід і промивного режиму, зумовленого кліматом. Докучаєв вводить поняття про чинники ґрунтоутворення, тим самим створюючи засади генетичного ґрунтознавства.

Друга дуже велика заслуга В.В. Докучаєва полягає у розробці вчення про природну зональність у повному обсязі. Ще до Докучаєва були відомі окремі факти зонального поширення клімату (насамперед теплових поясів) і рослинності, проте в якості універсального закону він сформульований не був. Провівши широкомасштабні дослідження ґрунтів та з’ясувавши їх широтне розповсюдження, учений почав відшукувати прояви зональності у поширенні інших природних компонентів. У результаті був сформульований закон зональності: завдяки положенню нашої планети відносно Сонця, із-за обертання Землі, її кулеподібності клімат, рослини, тварини, ґрунти розподіляються по земній поверхні у напрямку з півночі на південь, що дозволяє поділ земної кулі на пояси – полярний, помірний, тропічний. екваторіальний. Уперше зональність трактувалася як світовий закон, дія якого поширюється на усі процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи «мінеральне царство». Отже, Докучаєв сформулював перший географічний закон.

Вагомим внеском у розвиток землезнавчих знань було уявлення про зовнішню комплексну земну оболонку, яка складається із літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери, що проникають одна в одну й знаходяться у постійній взаємодії. ЇЇ запропонував П.І. Броунов у 1910 році. Андрій Олександрович Григор’єв розробив учення про зовнішню оболонку Землі, яку він назвав географічною. Він описав окремі геосфери – її складові –як результат взаємодії. Наприклад, учений показав, що складна система циркуляції атмосфери є наслідком взаємодії між земною поверхнею, атмосферою та енергетичними чинниками, що діють у географічній оболонці. Григор’єв уперше наголосив, що багато найхарактерніших головних особливостей кожної з геосфер є наслідком взаємодії та взаємопроникнення усіх інших земних оболонок.

Величезне значення для розширення знань про природу Землі мають праці видатного природознавця, ученого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського. Учений обґрунтував значення живих організмів для формування природи Землі. Він вказував, що з докембрійського часу життя пронизало косну матерію і перетворило її на біокосну. Таким чином утворилася біосфера – область землі, зайнята трансформаторами, що переводять космічне випромінювання у різні види енергії – електричну, хімічну, механічну. теплову тощо. Жива речовина надає біосфері дуже незвичайних і поки що єдино відомих нам у Всесвіті рис.

Новий стан біосфери у результаті гігантської роботи людства, яке стало потужною геологічної силою, Вернадський назвав ноосферою(сферою розуму). Людство може й повинно перебудовувати своєю працею і думкою власне середовище існування. Учений вважав, що в ноосфері має переплітатися дія законів живої та неживої природи, законів суспільства, людської думки, розвитку наукового мислення.

Українські вчені також займалися питаннями загального землезнавства. Це, насамперед, фундатор української національної географії Степан Львович Рудницький, геолог, географ і краєзнавець Павло Аполлонович Тутковський, видатний український геолог і геоморфолог Дмитро Миколайович Соболєв.