Розвиток землезнавчих ідей у Європі у XVIII-XIX століттях

Через півтора століття після Вареніуса розгортається наукова діяльність німецького природодослідника Олександра Гумбольдта. Його діяльність – одна із видатних вершин у розвитку загального землезнавства. Він представив природу Землі у цілісності та взаємозв’язаності. Такий глибокий висновок є результатом власних досліджень природи, насамперед Південної Америки, яку він описав у книзі «Картини природи». Учений спочатку з’ясував взаємозв’язки між рослинністю і кліматом. Потім він розширив діапазон взаємозв’язків до ланцюжка: рослинність – тваринний світ – клімат – рельєф. Гумбольдт обґрунтував широтну зональність, висотну поясність.

У своєму головному творі «Космос» учений обґрунтував уявлення про предмет географії – земну поверхню як про особливу оболонку, у якій не лише взаємозв’язані, але і взаємодіють повітря, море, суходіл. Гумбольдт стверджував також єдність живої та неживої природи. Йому належить термін «життєсфера», за своїм змістом аналогічний біосфері. Крім того, у книзі «Космос» говориться про «сферу розуму», яка потім одержала назву «ноосфера.

Гумбольдт надавав особливого значення у формуванні природних зон живим організмам (особливо рослинності) й клімату. Він писав: «По-різному зітканий килим, накинутий багатою квітами флорою на оголене тіло Землі. Повнота життя розсіяна всюди й організм безперервно намагається зв’язувати у нові сполуки роз’єднані смертю елементи.» Проте ця життєва повнота і її відтворення відмінні в різних кліматах. У кожній зоні мешкають різні види тварин і рослин. Жива природа надає кожній області земної кулі свій характер і вигляд.»

Гумбольдт уважав, що пізнання характеру природи різних частин світу найтіснішим чином зв’язане з історією людства та його культурою. Природодослідник ясно бачив, що «чистої» природи не існує, вона змінена людською діяльністю. На відміну від своїх сучасників, які вважали відсутність лісів у Середземномор’ї одвічним, Гумбольдт наголошував, що лісове вбрання знищила людина.

Сучасник Гумбольдта Карл Ріттер сформулював хорологічну концепцію географії. Він наголошував, що географічні науки мають предметом простори на земній поверхні, незважаючи на те, якою речовиною заповнені ці простори, до якого царства природи відносяться земні об’єкти. Тобто географія характеризує взаємне розташування місцевостей та об’єктів на Землі. Ріттер наблизився до сучасного розуміння системи просторових відношень, вивченням якої займається сучасна географія. Учений розглядав географію як науку, що вивчає не лише природу, а й суспільство. Дослідник обґрунтував ідею географічного детермінізму. Він уважав, що особливості побуту народів та рівень життя людей різних країн є наслідком прямого впливу природних умов на суспільство. Ріттер робив висновки про те, що властивості природи певної місцевості визначають майбутнє народу. який тут проживає.

Послідовник Ріттера німецький учений Ратцель уважав, що природні умови визначають життя людини, створюють переваги одних людей над іншими. Тому північні народи білої раси повинні панувати над південними народами чорної раси тощо. Пізніше ці ідеї були покладені в основу геополітики, використаної гітлеризмом для виправдання своїх загарбницьких війн.

У книзі «Політична географія» Ратцель, зокрема, доводив, що держава, подібно живому організму, має боротися за розширення свого простору. Зазначене розуміння поняття «життєвий простір» було використано через 30 років після його смерті у геополітичній доктрині гітлерівської Німеччини.