Географія у середні віки та в епоху Відродження

У середньовіччя в Європі землезнавчі знання стародавніх учених були забуті або ігнорувалися. Географія розвивалася ученими Арабського Сходу, Середньої Азії, Закавказзя.

Хорезмський учений Біруні обчислив розміри Землі шляхом вимірювання кута, під яким видно лінію горизонту від підніжжя гори та з її вершини. Він запропонував геліоцентричну будову світу.

Авіцена (Ібн-Сіна) на прикладі гір Середньої Азії доводив, що відбувається безперервний розвиток (зміна) форм земної поверхні під дією безупинної ерозії. Арабський вчений Макдісі уперше виявив, що клімат змінюється не лише з широтою, але й у довготному напрямку – із заходу на схід та навпаки.

Помітний внесок у розвиток знань про невідомі землі зробили нормани (жителі Скандинавського півострова). У ІX столітті вони відкрили Ісландію, у X столітті — Гренландію. Вважають, що на початку XІ століття вони відкрили Америку. Берегів нового материка досяг невеликий корабель під командуванням Лейфа Еріксона.

Новий етап розвитку ідей загального землезнавства почався в епоху Відродження. Зокрема, на межі XV-XVI століть почалася епоха Великих географічних відкриттів. Завдяки знаменитим подорожам Христофора Колумба, Васко да Гами, Фернана Магеллана та багатьох інших експедицій межі географічних уявлень людства розширилися до масштабів усієї земної поверхні. За результатами здобутої інформації про різні райони Землі складалися карти. Так, на карті Меркатора (XVI століття) уже вимальовуються сучасні обриси материків і океанів.

Швидкий розвиток космології і небесної механіки у XVI-XVII століттях забезпечив базу для теоретичного осмислення накопичених у подорожах та спостереженнях матеріалів. Микола Копернік увів геліоцентричну систему світу, описану ним у праці «Про обертання небесних сфер». Орбіти планет він уважав круговими. Пізніше Кеплер сформулював закони руху планет. Згідно першого закону Кеплера планети рухаються за еліптичними орбітами. Ісаак Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння, обґрунтував сплюснутість фігури Землі.

На підґрунті досліджень космографів і мандрівників у 1650 році у Голандії Бернхард Вареніус (німець за національністю) видає фундаментальний твір «Географія генеральна». Зі нього ведеться відлік загального землезнавства як наукової дисципліни. Предметом географії, за Варенієм, є земноводна куля. Остання утворена землею, водою та атмосферою, що взаємопроникають одна в одну. Учений запропонував таку структуру науки про Землю: земноводну кулю в цілому вивчає загальна географія, а окремі райони – часткова географія. Вареніус зробив спробу звести в систему різні природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, й дати їм наукове пояснення.