Визначення композиції 4 глава

116. Притча

08.08.07

Притча (давньорос. притьча — те, що притичеться, приміряється до чогось і таким чином отримує своє значення) — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчаль­ного характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. Ю. Клим'юк визначає притчу як «твір з моральною постановою, що містить узагальнений життєвий досвід і покликана допомогти кожному, незалежно од віку, засвоїти певні принципи поведінки, дати ключ до сприйняття книжної мудрості» [31, 28\. Жанр притчі оформлюється в усній народній творчості й генетично веде своє походження, як вважають окремі дослідники, від так званого аполога (казки про тварин), з якого розвинулася й байка, за жанровими ознаками найбільш споріднена з притчею. Генезис і жанрову структуру притчі в сукупності ознак, що мають відрізнити цю форму від близької до неї байки, Ю. Клим'юк характеризує так: «Близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога.., з якого й розвинулася власне байка і притча. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей. Якщо байка змальовує характер людини, викриває π негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати, навіть абстрактними, повністю залежать од наперед заданої думки. <...> Архаїко-урочиста манера оповіді надає притчі певної інтонації, позначається на образній системі.

І ще така істотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні). За мірками класицизму притча належить до високого стилю, байка ж — до низького.

Притчу ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

<...> Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча-парабола, притча — розгорнуте порівняння» [31, 29—ЗЩ. Порівняйте з таким розумінням параболи та принципів її сумісності з притчею: «В основу притчі покладений принцип параболи: оповідь відривається від сучасного авторові світу, інколи взагалі від конкретного часу, конкретних обставин, а далі, рухаючись немовби по кривій, знову повертається до свого предмета й дає філософсько-етичне його осмислення та оцінку; в „надчасовому" міститься характеристика сучасності, окремий факт концентрує комплекс суспільних суперечностей і ставлення автора до них» (Д. Чавчанідзе) [48, 295\.

В українській літературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр використовували І. Франко (притчі зі збірки поезії «Мій Ізмарагд»), В. Земляк (романи «Лебедина зграя», «Зелені Млини»), В. Шевчук («Дім на горі»), В. Яворівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Б. Олійник (поема «Сім») та ін. Блискучі зразки притчі містяться в творчості Л. Толстого, Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Б. Брехта.

117. Казка

08.08.07

Казка — малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

Вже в самому слові «казка» міститься стисла вказівка на певні ознаки цього жанру: казка — від слова «казати», це те, що «кажеться», тобто розповідається. На східнослов'янському грунті термін «казка» вперше як рівнозначний поняттям «баснь», «байка» тлумачиться у граматиці Лав-рентія Зизанія «Лексись сиречь реченія» (1596 p.), а пізніше як ідентичний словам «баснь», «байка», «вимисел» у словнику Памви Беринди «Лексіконь славеноросскій и именъ тлькованіе» (1627 p.). Приблизно в цей же час (1649 р.) у грамоті Верхотурського воєводи Рафа Всеволозького вперше офіційно задокументовано російський термін «сказка» [див.: 23, 204\.

Як і багато інших епічних жанрів казка паралельно існує як у фольклорі, так і у формі авторської літературної творчості. Жанр фольклорної казки генетично сходить до міфу. Як вважає Е. Мелетинський, казка могла відокремитися від міфів унаслідок «розриву безпосереднього зв'язку цих міфів з ритуальним життям племені. Відміна специфічних обмежень на розповідання міфу, допущення в коло слухачів невтаємничених (жінок та дітей) тягнули за собою мимовільну настанову оповідача на вигадку, підкреслення розважального моменту й неминуче — ослаб­лення віри в достовірність розповіді. Із міфів виводяться особливо сакральні моменти, посилюється увага до сімейних стосунків героїв, їхніх суперечок, бійок і т. п. Первісна сувора достовірність поступається місцем несуворій, що сприяє дедалі більш усвідомленому у вільному вимислі» [41, II, 441\. Вільна вигадка, яка чимдалі, тим більше пориває з необхідністю наслідування твердо фіксованих реалій міфу, внутрішня настанова оповідача (казок) на розважальне, а не на світоглядне, пізнавальне ідейне завдання казки, — це ті чинники, з яких поступово постає жанр. Тематично фольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1) казки про тварин; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки. Літературна казка постає з фольклорної в основному двома шляхами: 1) через вільну інтерпретацію її сталих фабульних схем; .2) на основі оригінальної фабули, в яку широко вводяться чарівно-фантастичні елементи. Л. Брауде дає таке визначення літературній казці: «Літературна казка — авторський, художній, прозаїчний або віршовий твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв і, в окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів» [16, 234].

Найкращі літературні казки належать перу Г.-К. Андерсена («Снігова королева», «Дюймовочка»), братам Ґрімм («Король Дроздобород», «Три брати»), В. Грауфу —«Холодне серце»), III. Перро («Попелюшка», «Кіт у чоботях»), А. Лінд-грен («Карлсон, що живе на даху»), К. Грехем («Вітер у вербах»), А. Мілн («Вінні-Пух»), Д. Р. Р. Толкін («Хоббіт»). Сюди ж слід віднести казки Є. Шварца, О. Волкова, К. Чуковського, С. Маршака. Вершиною світового казково-літературного жанру багато літературознавців та читачів справедливо вважають казку викладача математики Оксфордського університету Л. Керрола (Ч. Доджсона) «Пригоди Аліси в країні чудес». Долучилися до цього жанру й українські письменники, передусім Марко Вовчок («Кар-мелюк», «Невільничка», «Лимерівна», «Ведмідь», «Дев'ять братів та сестриця Галя»), І. Франко («Фарбований Лис», «Лис і Дрозд», «Осел і Лев», «Заєць і їжак», «Вовк війтом»), Панас Мирний («Казка про Правду та Кривду»), М. Коцюбинський («Хо»). В літературі XX століття до цього жанру зверталися А. Дімаров («Про хлопчика, що не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина»), Н. Забіла («Про ліниву дівчинку»), О. Іваненко («Лісові казки», «Казка про веселу Аль», «Казка про маленького Ніка»), Ю. Ярмиш («їжачок і Соловейко», «Ведмежа і Полярна зірка»).

118. Генезис і родові ознаки лірики

08.08.07

Лірика (від грец. λύρα — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зародження ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.

Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).

У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII—XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).

Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус,

1. Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Гарсіа Лорка, Н. Хікмет, П. Неруда, В. Незвал, Г. Аполлінер, Р. Гамзатов, О.Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають суперечливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.

119. Проблеми класифікації типів ліричних творів

08.08.07

Як і епос та драма, лірика має розвинуту систему фольклорних і літературних жанрів. Проблема, однак, полягає у тому, що в ліриці процес жанрової еволюції сьогодні привів до того, що дедалі частіше з-під пера особливо обдарованих поетів виходять твори, які не відповідають жодному з відомих жанрових параметрів. Унаслідок цього дослідники пропонують взагалі відмовитися від традиційного жанрового поділу ліричних творів і перейти до їх ідейно-тематичної класифікації. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну).

У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Заспів» П. Куліша, «В вигнанні дні течуть, як сльози» О. Олеся, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Старенька жінко, Магда чи Луїза» Л. Костенко). У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ну як це можна пояснити» І. Муратов, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Озеро» Я. Щоголева, «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса).

Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів.

Дещо в зміненому варіанті пропонує типологічний поділ лірики Г. Поспелов. Він вважав, що «лірика може бути медитативна, медитативно-зображувальна і власне зображувальна» [45, 64\. Перші два різновиди такої лірики звернені переважно до самоаналізу, вони містять у собі емоційну чи мислительну рефлексію. Лірична медитація може бути також зовнішнього спрямування і передавати ставлення до подій об'єктивного світу. Власне зображувальна лірика може бути або описовою (в тому числі, пейзажною), або оповідною (часом з алегоричним чи символічним значенням).

120. Жанровий поділ лірики

08.08.07

Поряд з тематичною класифікацією ліричних творів повною мірою зберігає своє значення й жанровий поділ лірики, який здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших (для свого часу) спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: «Види ліричної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність на Цьому щаблі ще немовби не має свого власного голосу й Уся цілком віддається тому вищому, яке стало джерелом натхнення; тут ще мало осібного, і загальне, хоча й проймається натхненним відчуттям поета, проте виявляється більш-менш абстрактно. Це — початок, перший момент ліричної поезії, і тому, наприклад, гімни Калімаха та Гесіо-да, дифірамби Піндара мають характер епічний, вбирають у себе розповідь і взагалі постають у вигляді ліричних поем достатньо чималого обсягу. <...> Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. <...> Хоча тут поет повністю віддається своєму предметові, але не без рефлексії на свою суб'єктивність; він утримує своє право й не стільки розвиває сам предмет, скільки своє повне від цього предмета натхнення. <...> Взагалі потрібно сказати, що ода, ця середина між гімном та дифірамбом і піснею, також мало властива нашому часові. <...> Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, в найширшому розумінні цього слова, як вираз чисто суб'єктивних відчуттів. Усе незчисленне різноманіття тих таємних, невимовних без творчої сили поезії відчуттів... звільняється тут від ...виняткової належності мені, і злітає у світ, окрилене фантазією. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих від­чуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, переконання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена» [12, II, 47]. До ліричних жанрів (крім названих критиком) відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію (які в сучасній літературі майже не вживаються, як і деякі з названих вище), думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

121. Епіталама

08.08.07

Епіталама (від грец. έπιθαλάμιοζ — весільний), або гіменей (бог шлюбу в давній Греції; викриками: «Гімен, о Гіменей!» супроводжувалося виконання твору) — весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих. Своє походження епіталама веде від фольклорних обрядових пісень. Появу її літературної форми датують приблизно VIII—VI століттями до нашої ери. В давній Греції епіталами писала відома поетеса Сапфо (часто користуючись фабулами, запозиченими з міфології), в давньоримській літературі до цього жанру зверталися Фео-кріт, Катулл, Стапій, Клавдіан та ін. В новоєвропейській поезії — Е. Спенсер, Ш. Шимонович, В. Тредіаковський, І. Северянин, з українських поетів — С. Пекалід.

122. Панегірик

08.08.07

Панегірик (від грец. πανηγυρικόζ) — урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Панегірик звичайно присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні знаменні історичні події, наприклад, похвальне слово Ісократа 380 року до нашої ери про Афіни та їхню історію. В давньому Римі панегірики з'являються в епоху правління імператорів. Починаючи вже з антично­сті слово «панегірик» набуває іронічного значення; панегіриком тепер часто називають таку похвалу, яка втрачає міру об'єктивності й більше скидається на підлабузництво, ніж на справедливу оцінку.

123. Дифірамб

08.08.07

Дифірамб (грец. διθύραμβοζ) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше — іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну (інколи дифірамб називають гімном Діонісу). Появу та художнє становлення дифірамба пов'язують з творчістю давньогрецького поета Аріона, який жив у VII столітті до нашої ери. Крім цього, дифірамби писали такі давньогрецькі поети, як Симоніз Кеосський, Піндар, Вакхілід, які дали найкращі зразки цього жанру. Арісто-тель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька драма. В новоєвропейській поезії дифірамб зрідка наслідували (Ф. Шіллер, І. Гердер, Ф. Ніцше та ін.). Тепер дифірамбом, як і панегіриком найчастіше називають надмірне вихваляння когось або чогось.

124. Пеан

08.08.07

Пеан (від грец. ποαδν — пеан, цілитель, спаситель — імення бога Аполлона) — хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона. її звичайно виконували тоді, коли зверталися до бога по допомогу або коли дякували йому за перемогу в битві чи за порятунок від стихійного лиха. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов'язують з ім'ям поета Фалета, який створив його у Спарті в VII столітті до нашої ери. Кращі зразки пеана належать давньогрецьким поетам Алкману, Вакхіліду, Піндару.

125. Мадригал

08.08.07

Мадригал (від італ. madrigale —пісня рідною мовою) — невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на любовну тему. За характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій (за Буало, мадригал має дихати «ніжністю, солодкістю й любов'ю»), а також невеличким обсягом мадригал є немов-ои протилежністю епіграмі. Генетично мадригал сходить до еротичних народних пісень провансальських пастухів. Як літературний жанр оформлюється в епоху Відродження. Мадригали, зокрема, писали Ф. Петрарка та Дж. Бок-каччо. В пізнішій поезії використовується не часто.

126. Епітафія

08.08.07

Епітафія (грец. έπιτάφιοζ, від έπι —на, над і τάφοζ — могила, тобто надгробне слово) — вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з'являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньогрецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. У XX столітті сатиричні епітафії писали В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом.

127. Станси

08.08.07

Станси (від італ. stanza — строфа) — невеличкий вірш з кількох чотирирядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену думку. В західноєвропейській поезії кінця XVIII — початку XIX століття поняття «станси» часто ототожнювали з поняттям «строфа». Інколи поняттям «строфа» позначали віршову організацію «високих жанрів, зокрема оди; під стансами (середній жанр) у такому випадку розуміли свого роду спрощений варіант строфічної віршової організації, ще більш спрощеною формою якого виступав куплет народної пісні — «низький» жанр). Таке слововживання спиралося й на переважне тяжіння стансових строф до релігійної, філософської і т. п. піднесеної (у порівнянні з піснею) тематики. Тематична сталість стансових строф і привела до того, що подібні вірші почали сприйматися як окремий жанр (хоча й без чітких ознак). Ось як, наприклад, М. Гоголь визначав жанрову природу стансів: «Є ще ліричні вірші, які містяться посередині між одою та гімном: тільки набувають певного порядку розмірені строфи й певного спокою, хоча ще не мають тієї великої повноти та просторової рами, яка належить оді. Тоді їх називають поети стансами, тобто просто строфами» [21, 377\. Подібна термінологія не закріпилася й нині виходить з ужитку. До хрестоматійних зразків стансів відносять вірш О. Пуш­кіна «Брожу ли я вдоль улиц шумных».

127. Канцона

08.08.07

Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського кохання. Канцона складається із 5—7 строф і так званої коди (заключної напівстрофи), в якій часто містилося звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з'явилася в середньовічній ліриці трубадурів. Формою канцони послуговувалися Данте і Дж. Боккаччо. Свого розквіту вона досягає у творчості Ф. Петрарки. В пізнішій поезії канцона використовується переважно з метою стилізації під форми середньовічної лірики (А. Шле-ґель, Ф. Рюккерт, Вяч. Іванов, В. Брюсов та ін.).

128. Ода

08.08.07

Ода (від грец. ωδή — пісня) — первісно — пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше — хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляє величні природні явища. Стиль таких творів є особливо урочистим, з елементами патетики. В. Дом-бровський, наприклад, визначав оду так: «Слово „ода" означає в грецькій мові те саме, що наше „пісня". Тільки ж не кожна пісня є одою; тим іменням означуємо звичайно пісню, в котрій поет, зворушений якимсь високим, незвичайним і подиву гідним предметом, з яким зв'язані загальнолюдські, національні або громадські інтереси, виказує свої почуття пориваючим огненним словом, прибраним у всі засоби картинності, експресії і мелодійності. Визначною ознакою од, отже, є піднесений настрій, сміливий, нестримний лет фантазії, палке почуття одушевления і пристосована до цього поетична форма вислову. Теми для прославлення і звеличання бере ода зі сфери найвищих ідеалів, поривів, бажань і змагань людини, що підносять її понад тісний овид особистих турбот і інтересів, особистих почувань і бажань. Воля, поступ людства, любов до рідного краю, боротьба за здійснення в житті високих кличів волі, правди й братерства, ідеальні заміри і змагання, геройські діла й подвиги, непереможна сила пісні — все те може дати привід до підйому духу й бути прославленим в оді» [25, 34].

Основоположником жанру став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. є.), який був автором низки од на честь богів, перемог греків у війнах і на олімпійських іграх. Його оди мали строгу метричну форму й композицію (строфа— антистрофа—епод). Римський лірик Горацій, що жив у IV столітті до нашої ери, складав оди на честь Венери, Вакха, а також імператора Августа Октавіана. В добу Відродження найбільшим одописцем став француз П. Рон-сар (середина XVI ст.). Його оди славили природу, що приносила радість і спокій людям («До струмка Белле-ри», «До Гастінзького лісу»). Деякі оди Ронсара були написані на честь кохання, вина («Кривий Венерин чоловік — один», «Мій друже, повели, щоб жить зручніше»).

Канонічної жанрової структури як твору, в якому виразно домінують громадянські мотиви, ода набула у творчості Малерба, одного з родоначальників французького класицизму. Оди Малерба (початок XVII ст.) захищали непорушність принципів абсолютистської державності, вихваляли монарха та його рідню, вищих сановників і полководців. Своє теоретичне обґрунтування ода дістала у віршованому трактаті Н. Буало «Поетичне мистецтво». Поряд із трагедією вона зараховувалася до «високих» поетичних жанрів. Н. Буало сформулював правила одописання, що стосувалися мови, метрики, загальної поетичної тональності. На його думку, ода мала своєю державною урочистістю зворушувати уяву читача. Визначними одописцями в літературі XVIII століття були М.-Ж. Шеньє, Лебрен-Піндар (Франція), Клопшток, Шіллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір, Тредіаковський (Росія). Останній ввів термін «ода» в російську поезію. В добу романтизму ода посідає значне місце у творчості Байрона («Ода авторам білля проти руйнівників верстатів»), Шеллі, Кюхельбекера.

В українській літературі ода як жанр з'явилася на початку XIX століття (І. Котляревський — «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Кура-кіну»). Відомі також «Ода — малороссийский крестьянин» К. Пузини, «Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения» Г. Кошиць-Квітницького, «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году» П. Данилевського, «Мысли украинского жителя о нашествии французов. Малороссийская ода» невідомого автора, «Ода з Тарасової гори», «Слов'янська ода» П. Куліша.

У всіх цих одах спостерігається відхід від класичних канонів, особливо від високого стилю. У творчості П. Гу-лака-Артемовського є низка переробок у бурлескному стилі од Горація («До Пархома», «До Гараська»). У літературі XX століття ода зустрічається вкрай рідко. Як приклади, варто згадати «Оду бібліотеці» С. Крижанівського, його ж цикл «Оди» («Оду на честь дерева», «Оду людині», «Оду швидкості»), «Оду мові людській» І. Муратова, «Оду совісті» І. Драча.

129. Елегія

08.08.07

Елегія (грец. ελεγεία, від έ'λεγοζ — пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: «Тоска _ элегии пароль» (І. Северянин). У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. «Елегія є немовби спокійним викладом почуттів, що постійно в нас перебувають, — писав М. Гоголь, — не тих великих і сильних, які пробуджуються у нас життєво, коли бачимо ми предмети величні, не тих, які, подібно святині, приховано існуючи в глибинах душі, спрямовують людину на великі подвиги, — а тих, більш узвичаєних, більш дружніх з повсякденним станом людини. Це сердечна історія — те ж саме, що й товариське відверте послання, в якому висловлюються самі собою злучини та внутрішні стани душі. <...> Усе в ній тихо. <...> Найчастіше одягає вбрання вона меланхолійне, найчастіше чути від неї скарги, тому що в таку мить серце звичайно прагне висловитись і буває багатослівним» [21, 37Я\.

Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії («Плач Ізіди по Озірісу»), в літературі Стародавнього Китаю («Пісня покинутої дружини»), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій).