Визначення композиції 5 глава

Грецька елегія, як гадають, генетично сходить до голосінь над померлими. Первісне вона поширюється в іонійській Малій Азії, де її спочатку співали під супровід сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше — виголошували. В давній Греції VII—VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою (у формі так званого елегійного дистиха, перший рядок якого писався гекзаметром, другий — пентаметром) і з незв'язаною тематикою, тобто найрізноманітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьківщини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов'язаних із ним переживань. Тематична все-охоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом.

«У новій європейській літературі, — зазначав М. Ткачук, — елегія втратила чіткість форми, але набула окресленого змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задумки, скорботи» [52, 143]. Майстрами елегійного жанру виявили себе П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Греб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін.

Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків ЗО—40-х років XIX століття (А. Метлинський, С Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка («Думи мої...», «Чого мені тяжко...»). Народною піснею стала елегія Л. Глібова «Журба». Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка («Майові елегії», «Розвійтеся з вітром»), Лесі Українки («Східна мелодія», «Мрія далека»), поезії П. Гра-бовського, В. Самійленка, М. Чернявського.

Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі. Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. Поліщука, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, І. Муратова, В. Стуса, І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко

130.Думка

08.08.07

Думка — досить поширений в українській і деяких інших слов'янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту. Термін «думка» (як зменшувальний від «дума», про яку див. підрозділ «Ліро-епос та інші міжродові та суміжні утворення») спершу з'явився у XVIII столітті в Польщі для позначення ліро-епічних творів баладного типу (перші автори «думок» — придворні польські поети-музиканти, зокрема Г. Відорт, який написав думку під назвою «Пісня Ревухи»). Згодом, у першій половині XIX століття, польські (Ю.-Б. Залеський, А. Бєловський) та українські поети почали називати думками елегії на теми сільського життя. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський (збірка 1839 року «Думки і пісні та ще дещо»). Зустрічається він також у творчості О. Афанасьєва-Чужбинського («Як ранок осипле квіточки росою»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), Т. Шевченка («Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити»).

У білоруській літературі цей жанр представлений у творчості Ф. Богушевича, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка

131. Гімн

08.08.07

Гімн (грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності його пов'язували із υμνάινω, розуміючи гімн як «зіткану» пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. «Головну, так би мовити серцевинну, частину гімна, — коментує її структуру О. Тахо-Годі, — звичайно складає оповідь, в основі своїй епічна (наративна частина), для якої характерним був „біографізм". Ця частина включала окремі важливі епізоди з життя „героя" пов'язані з його народженням.., подвигами.., встановленням храмових свят та місць пошанування.., епізодами інтимно-любовного.., сімейно-драматичного... або авантюрного характеру. Ця оповідь, присвячена герою гімна, має риси яскраво вираженого ареталогічного сюжету (arete — „мужність"), що включає в себе „діяння" божественного „життя". Завдання такої ареталогії полягало в прославлянні божества, приверненні його на бік людини, що просила милості. І, природно, хвалебній частині гімна (економії) повинно було передувати звернення, заклик (інвокація) людини до свого покровителя та захисника. Саме ж прохання про допомогу (не забуваймо, що заради цього і створювався на перших порах гімн) скромно пересувалося на самий кінець і завершувало собою гімн. <...> Очевидно, така структура прийшла в гекзаметричні гімни з архаїчної культової практики. Скоріш за все, найпростішою формою звертання були прямі молитовні кличі... Подібні звертання, які в подальшому стануть жанротворним принципом гімна, можна знайти вже у поемах Гомера. Як правило, свої моління герої посилають Зевсові, Афіні, Аполлонові, Музам, не рахуючи другорядних богів» [3, 77—72]. В античній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів (пеан — гімн Аполл'онові, дифірамб — гімн Діонісові) чи відрізнялися підкреслено урочистим характером (просодія — урочистий марш, виконуваний під час процесій, урочистих проходжень, парфеній — просодій, виконуваний хором дівчат, і т. п.). До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. є.), Архілох, Алкман, Алкей (VII— VI до н. є.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI—N по н. є.). Гімни, чи близькі за духом до них пісні, мали і східні слов'яни. Відомі, наприклад, сольні пісні героїчного змісту на честь князів та народних героїв доби Київської Русі.

В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку — релігійну, вироблену під впливом християнства (католицький хоральний спів та кондакова гімніч-на форма православної літургії) та світську — одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явищ (гімн «Франції» П. Рон-сара, «Я меч, я полум'я...» Г. Гайне, «Гімн Богу» В. Жуковського, «Гімн ліро-епічний на вигнання французів із Батьківщини» В. Капніста, сатиричні гімни В. Маяков-ського — «Гімн здоров'ю», «Гімн хабарю», «Гімн обіду», «Гімн судді» і т. д.).

Гімни в наш час виконуються в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній, видатних перемог у спорті. Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія — величною, образи — монументальними. Гімн як жанр уперше з'являється в українській літературі у творчості П. Куліша («Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»). І. Франко назвав гімном вірш «Вічний революціонер». Подібний характер має і вірш П. Чубин-ського «Ще не вмерла Україна», що є гімном незалежної Української держави.

132.Послання

08.08.07

Послання — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають римського поета І століття до нашої ери Горація, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літературі класицизму, як західноєвропейського, так і східнослов'янського, в якому воно широко культивувалося: Н. Бу-ало, Вольтер, А. Поп, О. Сумароков, А. Кантемір, Г. Дер-жавін, О. Пушкін; пізніше — В. Маяковський («Послання пролетарським поетам», «Лист до Тетяни Яковлєвої»), С. Єсенін («Лист матері», «Послам Грузії»), К. Симонов («Відкритий лист») та інші.

Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм. Широко представлений цей жанр в українській літературі. Класикою стали вірші Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарож-деним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка», «М. Костомарову». Чимало таких віршів є у творчості І. Франка («Товаришам з тюрми», «Мойому читачеві», «Молодому другові»), Лесі Українки («Товаришці на спомин»). Цю жанрову форму використовували практично всі визначні українські поети XX століття (П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Бажан).

133. Пісня

08.08.07

Пісня (давньорус. п^ти — співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліро-епічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень — народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв'язок такого роду, що літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно-авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної) В. Домбровський характеризував так: «Найпростішою і заразом найбільш первісною формою поетичного виразу почуття і настрою є пісня; є то короткий віршовий твір, зложений часто в правильні строфи, що виражає одне почуття, одне враження або один пережитий настрій без огляду на особу, яка його пережила. Назва пісні походить від староцерковнослов'янського слова п^ти (=співати), що вказує на давню залежність пісні від музики; ...те, що пісню відрізняє від інших видів ліричної поезії, є безпосередність вираженого в ній почуття: пісня передає нам почуття або настрій поета в такім виді, як вони в нім повстали, просто й безпосередньо, без примішки рефлектуючої думки. <...> В цій свіжості й безпосередньості моментального переживання лежить увесь притягаючий чар пісні, вся її принадна краса. <...> Згідно з тим основним психологічним законом, що почуття зв'язане нерозривно з уявленням предмету, який його викликає, мусить і ліричний поет для виразу своїх почувань і настроїв послугуватися образами речей і явищ, як це робить епік і драматичний поет. Проте словесні образи ліричної поезії мають своє, тільки їм питоме завдання і призначення; слова пісні впливають не лише своїм образо-вим значенням на нашу уяву, але самими своїми звуками і їх ритмічним упорядкуванням промовляють через смисл слуху до нашої душі й серця, впливають на наше почуття безпосередню, подібно як музика. <...> Ознакою літературної пісні буде все ширша гама особистих і громадських почувань та більше багатство мистецьких посередників, ніж це є в народній пісні. Коли народна лірика висловлює в формі індивідуалізованої пісні почуття, спільні цілому середовищу, в якім дана пісня повстала, жила й розвивалася, в незмінних, шаблонових поетичних образах, символах і формах, — то індивідуальна творчість ліричного поета, який дуже часто живе в інших матеріальних і духовних умовах, ніж творці народних пісень, не може вдовіль-нитись тільки готовими схематичними засобами народної поезії для виразу своїх особистих переживань, почувань і настроїв» [25, 88— 89\.

Народні пісні, передаючись від покоління до покоління, постійно вдосконалювалися, поглиблювався їхній ідейний зміст, виразнішою ставала форма. Народні пісні мають багато жанрових різновидів: обрядові, трудові, історичні, календарні, весільні, похоронні, колискові тощо. Вони глибоко та всебічно розкривають умови життя українського народу, його славне минуле, звичаї, традиції, вірування, характер, оптимізм. З народними піснями пов'язані й літературні, які виникли як продовження й творчий розвиток фольклорних пісень. У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.-Ж. Беранже. На вірші німець­ких поетів-романтиків Г. Гайне, В. Мюллера, А. Шаміссо, фон Й. Ейхендорха писали музику видатні композитори — Шуберт, Шуман та інші. Широковідомими, зокрема, у східнослов'янських культурах стали покладені на музику вірші російських поетів «Зимова дорога» О. Пушкіна, «Соло­вей мій, соловей» О. Дельвіга, «Пісня циганки» Я. По-лонського, «Ой, полна, полна коробушка...» М. Некрасова.

В українській літературі цей жанр особливої популярності набуває в XIX столітті. Провідне місце в ній посідають пісні: «Віють вітри» І. Котляревського, «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі» В. Забіли, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Скажи мені правду» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Повій, вітре, на Вкраїну» С. Руданського, «Стоїть гора високая» Л. Глібова, «Вечірня пісня» В. Самій -ленка. Особливо цінний внесок у розвиток цього жанру зробили Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, ліричні пісні яких популярні ще й досі.

Традиції класичної літератури були продовжені й наступними поколіннями українських поетів. У сучасній ліриці популярними є пісні, авторами слів до яких стали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра і А. Малишко, В. Симоненко і С. Крижанівський, О. Богачук і Д. Пав-личко, Ю. Рибчинський і М. Луків.

134. Романс

08.08.07

Романс (ісп. romance від пізньолат. romance — по-романськи, тобто по-іспанськи) — це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом.

Походження терміна «романс» пов'язують з Іспанією. В Іспанії романсом спочатку називалася пісня світського характеру рідною («романською») мовою, тобто відмінною від традиційної латинської, прийнятої для церковних пісень. Збірки таких пісень, об'єднаних наскрізною дією, мали назву «романсеро». Романс пізнього середньовіччя пов'язаний з боротьбою іспанського народу з загарбниками. У Франції романс став любовною піснею і в такій ролі потрапив наприкінці XVII — на початку XVIII століття до Східної Європи. Широковідомі романси на вірші російських поетів О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета, Я. Полонсько-го, С. Єсеніна, М. Ісаковського. Розквіт цього жанру в Україні припадає на XIX — початок XX століття (Є. Гребінка, А. Кримський, Леся Українка).

135. Ліричний портрет

08.08.07

Ліричний портрет — це вірш, у якому дається характеристика певної реально існуючої людини, розкривається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення. Прикладами ліричного портрета можуть бути вірші «Шевченко», «Шопен» Μ. Рильського, «Кранова» В. Сосюри, «Фабрична» В. Поліщука, «Сестра» С. Крижанівського, «Марсель Марсо» І. Муратова.

136. Псалми

08.08.07

Псалми (від грец. ψαλμόζ — хвалебна пісня, первісно — ударяти по струнах, спів під акомпанемент струнного інструмента) — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов'янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намагалися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту. Широковідо­мими стали літературний і музичний переклади текстів біблійних псалмів, зроблені С. Полоцьким у книзі «Псалтирь римотворна». Ліричними віршами Псалтир перекладав В. Тредіаковський, а Г. Державін написав знамениту оду «Властителям та суддям» на тему вісімдесят першого Давидового псалма, осуджуючи в ній «земних богів». В українській літературі цей жанр має багату історію. Він був досить поширеним у XVII—XVIII століттях у творчості «мандрівних дяків», входив до репертуару сліпих лірників. Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Сковороди, що ввійшли до збірки «Сад божественных песней» («Весна люба, ах, прийшла!», «Ах поля, поля зелены», «Ой ты, птичко жолтобоко»). Цикл із десяти творів під наз­вою «Давидові псалми» належить Т. Шевченкові («Блаженний муж на лукаву...», «Чи ти мене, Боже милий...», «На ріках круг Вавилона...» тощо). «Варіація перва Давидової псалми» належить П. Кулішу. У літературі XX століття цей жанр зустрічається у творчості Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, Д. Павличка.

137.Медитація

08.08.07

Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Медитативний характер мали чимало віршів Є. Гребінки, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Олеся, В. Самійленка, Лесі Українки. У літературі остан­ніх десятиліть медитації писали М. Рильський, В. Сосюра, A. Малишко. Прикладами медитації можуть бути вірші «Дивлюсь я на небо» І. Муратова, «Знову літо пролетіло» П. Осадчука, «О власну стріти смерть — як щастя засягнути» B. Стуса. Інколи у творчості поетів медитації складають цілі цикли. Так, у С Крижанівського є цикл «Медитації», що об'єднує шість віршів («Вночі моя уява ожива», «Мені чужа бундючність пишних поз», «Юних літ казки обворожили», «Про смерть», «Звернення до моря», «Ні пишним лугом, ні затишним лісом»). У Ю. Сердюка подібний цикл складається з двох віршів («Природа. Гармонія», «Слово»).

139. Сонет

08.08.07

Сонет (італ. sonare — звучати) — канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п'ятистопним ямбом з таким риму­ванням: абба — абба — ввг — дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим). Час виникнення сонета датують ХНІ століттям і пов'язують з поетичними здобутками сицилійської школи. В епоху Ренесансу сонет потрапляє з Італії до інших країн Західно-Центральної Європи. До східнослов'янської поезії сонет увів В. Тредіаковський. Український сонет з'явився в середині XIX століття, його перші спроби пов'язують із творчістю О. Шпигоцького і А. Метлинського.

Вагомий внесок у розвиток українського сонета зробили також І Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Драй-Хмара М. Зеров, Л. Костенко, Д. Павличко.

140. Генезис і родові ознаки драми

08.08.07

Драма (від грец. δρδμα — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. В давній Греції — батьківщині драми — обряди на честь богів — покровителів землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м. Елевсині). В VII—VI століттях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецтва. Діонісові були присвячені урочисті відправи («діо-нісії»), під час яких люди танцювали, співали про страждання Діоніса та його перемогу, одягали шкури цапів та маски. На честь Діоніса виконувалися дифірамби — гімни, що складалися з партій хору й декламації заспівувача (корифея) — та сороміцькі пісні. За свідченням Арістотеля, «трагедія й комедія виникли спершу з імпровізації. Перша — від зачинателів дифірамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень» [7, 650]. Спочатку діалог між хором і корифеєм був пов'язаний із міфами про Діоніса, але поступово хор прославляв героїв інших міфів. У VI столітті до нашої ери народжується власне театр (у перекладі з грецької — видо­вище). Процесії, які раніше ходили вулицями, перейшли на спеціальні майдани: спектаклі показували просто неба. На діонісіях влаштовувалися змагання трагіків і комедіографів. Саме беручи участь у таких змаганнях, здобували перемогу Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан.

З часів Арістотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого не­одноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Арістотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й жах очищення — катарсис, на багато століть визначило підходи до драми.

Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Φ. Прокопович, Μ. Дов-галевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. Теорія драми доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Поетичне мис­тецтво») містили такі вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника. Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва; відбулася демо­кратизація драми та її мови. На початку XIX століття досить оригінальну драматургійну систему створили романтики (Байрон, Шеллі, Гюґо). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Велику й багату історію як видатні літературні твори мають п'єси Бомарше, Ґольдоні, Клейста, Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Островського, Франка, Лесі Українки, Чехова, Винниченка, Ібсена, Роллана, О'Кейсі, Куліша, Прістлі, Олбі. При цьому траплялося, що деякі драматичні твори так і не пробивали собі дороги на сцену, однак завдяки їх прочитанню, вони стали відомими в суспільстві.

До того ж, деякі твори драматичного роду з певних причин не були призначені авторами для постановки. Такі п'єси, що складають у світовій драматургії цілий пласт, іменуються «драмами для читання» (або Lesedrama, Buch-drama — німецькою та closed drama — англійською), адже вони створені насамперед з установкою на читача, а не на глядача. До цієї групи драм належать п'єси Ґете(«Фауст», «Торквато Тассо», «Еґмонт»), Байрона («Сарданапал», «Манфред»), Шоу («Людина і надлюдина», «Назад до Мафусаїла»), Роллана (цикл драм про Велику французьку революцію). Приміром Байрон у передмові до збірки власних п'єс зазначав, що «вони були написані без будь-якої думки про сцену», а Шіллер був певний того, що його «Дон Кар-лос» і «Орлеанська діва» непридатні для постановки [5, 26].

Теоретики літератури відзначають два жанрові типи драми. Перший з них, т. зв. «арістотелівська», або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажів через їхні вчинки. Такій драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У такому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінґ), розвивалась у літературі XIX століття (Гюго, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, франко). Існує вона й у сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом драми є так звана «неарісто-телівська», або «відкрита» драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но — у Японії, музична драма — в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти Бхаси» — в Індії, «Перси» Есхіла — у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Η. Хікмета, Μ. Куліша, І. Кочерги.

Лірична драма — це такий драматичний твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи. В центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соло-вейко-Сольвейг» І. Драча).

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника й режисера, а також художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. В історії українського театру склалося кілька естетичних систем, пов'язаних з творчими пошуками драматургів, режисерів і акторів. На рубежі XIX— XX століть такою була система М. Кропивницького, М. Ста­рицького, І. Карпенка-Карого; у 20-х — на початку 30-х років нинішнього століття — система М. Куліша—Л. Кур-баса. В літературі та мистецтві далекого й близького зарубіжжя такими були системи А. Чехова—К. Станіславського, Б. Брехта, М. Товстоногова.

141. Жанри драматичного роду

08.08.07

Протягом усієї багатовікової історії драми народжуються, розвиваються, а часом і вмирають різноманітні жанрові форми. Так, у Стародавній Греції виникають трагедія й комедія, що існують і сьогодні, та сатирова драма, що зникає ще за часів античності. В драматургії середньовіччя з'являються твори жанрів духовної драми, що були пов'язані з богослужінням та з сюжетом Біблії й житійної літератури (літургійна драма, ауто, містерія). В той же період народжується і світський театр із системою власних жанрів (фарс, соті, фастнахтшпіль, мораліте, інтерлюдія). За часів Ренесансу розквітає італійська імпровізаційна комедія дель арте. В XVII—XVIII століттях поширюється інтермедія. Нові драматичні жанри виникають у XVIII столітті (водевіль, драма, мелодрама). Театр нинішнього століття характеризує дедалі помітніша тенденція до всіляких міжжанрових сплавів, взаємопроникнення жанрових форм. У XX столітті домінують жанри-гібриди (трагікомедія, трагіфарс).

142. Трагедія

08.08.07

Трагедія (грец. τραγωδία, від τράγοζ — козел і ωδή — пісня, буквально — козлина пісня) — це драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації. Етимологія терміна «трагедія» пов'язана з культовими обрядами, сценічним розігруванням міфу, атрибутом якого був козел. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку давніх греків, у їх основі лежало втручання в долю окремих людей фатуму, оскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей, цілком залежали від нього. Така точка зору яскраво віддзеркалюється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» все було зроблено для того, аби головний його герой Едіп уникнув лиховісного попередження Оракула. Однак ніщо не дало можливості Едіпові уникнути вбивства батька і одруження з власною матір'ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Ес-хіла «Агамемнон»: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфі-генію, його дружина без жодних душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Клітемнестра в усьому звинувачує фатум: «Доля в справі тій винуватицею є». Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям греками навколишньої дійсності.

Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Каль-дерон) втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях Шекспіра («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») їхні герої виступають борцями проти старих, усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їхніх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульетта, Отелло, Гамлет вступають у протистояння із суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулим часом, погляди на життя. Згадані герої гинуть, ставши жертвами суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності й розуму. Конфлікт у творах Корнеля («Сід», «Горацій»), Расіна («Федра») виникав між почуттями героїв і їхніми обов'язками перед державою. Особисте й державне перепліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Гора­цій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім'я інтересів держави, якій він служить.