Формування соціально-ринкової економіки в Україні й ключові напрямки соціальної політики

У статті 1 Конституції зазначено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Таким чином, на вищому правовому рівні задекларовані соціальні пріоритети розвитку української економіки за умов відповідної державної політики.

Соціальна політика держави – один з напрямків діяльності з регулювання соціально-економічних умов життя суспільства. Сутність соціальної політики держави полягає в підтримці відносин як між соціальними групами, так і всередині них, забезпеченні умов для підвищення благоустрою, рівня життя членів суспільства, створенні соціальних гарантій, у формуванні економічних стимулів для участі в суспільному виробництві.

Сучасна соціальна політика нашої держави спрямована на цільове поєднання теоретичних положень як лібералізму, так і соціал-демократичних європейських традицій. Перший дає можливість при відсутності достатніх фінансових коштів у держави надати можливість для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Соціальна політика передбачає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (у тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

- вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості;

- формування стимулів для високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення системи соціального захисту населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

- захист довкілля та ін.

Традиційними методами державного впливу на соціальну сферу є:

- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

- прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери;

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

- встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;

- державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем;

- обов'язкове державне страхування в різних формах;

- пенсійне забезпечення;

- розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

- підготовка та перепідготовка кадрів;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- соціальне партнерство та ін.

У світі існує багато моделей соціальної політики і кожна має свої нюанси й особливості залежно від особливості економічного розвитку країни, менталітету нації, розвитку соціального партнерства (японська, німецька, американська, шведська, англосаксонська).

Визначимо головні напрямки соціальної політики України:

- створення умов для підвищення працівником свого добробуту за рахунок особистого внеску й ділової активності підприємства;

- проведення широкомасштабної пенсійної реформи й створення справедливої системи пенсійних виплат з урахуванням трудового внеску кожного до фонду накопичення;

- надання адресної допомоги з перспективою монетизації пільг;

- створення умов для підприємницької діяльності й високопродуктивної праці економічно активного населення;

- створення умов для регулювання демографічних процесів в Україні, демографічного відтворення населення;

- розробка відповідної правової бази щодо раціонального природокористування та охорони довкілля;

- проведення активної молодіжної політики підтримки сім'ї, материнства та дитинства, а також здійснення заходів щодо соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки;

- стимулювання розвитку освіти, культури та мистецтва;

- розвиток охорони здоров'я і фізичної культури, зокрема впровадження страхової медицини;

- соціальний захист і соціальне забезпечення населення.

Соціальний захист можливо розглядати в двох аспектах:

- державна підтримка верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам, а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення;

- комплекс законодавчого закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим факторам.

Визначимо основні елементи системи захисту населення:

- встановлення допустимих параметрів життя;

- захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

- вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовки кадрів;

- пенсійне забезпечення;

- утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку;

- соціальні трансферти;

- соціальне обслуговування;

- надання необхідної медичної допомоги.

- соціальне страхування.

В Україні система державного соціального страхування включає в себе пенсійне страхування, страхування з тимчасової втрати працездатності, страхування на випадок безробіття та страхування від нещасного випадку на виробництві й спирається на Закони:

1. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання» від 23 вересня 2000 р. № 1105-ХІІ;

2. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2001 р. № 2213-ІП;

3. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2002р. № 2240-111;

4. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2004 p. № 1058-IV;

5. «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2004 р. № 1057-IV.

У законах про пенсійне страхування і забезпечення передбачено три рівні:

1. Солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

2. Накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Умовами запровадження накопичувальної системи є зростання валового внутрішнього продукту протягом двох років не менше, ніж на 2% порівняно з попереднім роком, збалансованість бюджету Пенсійного фонду, прийняття законодавчих актів для функціонування накопичувальної системи, проведення тендерів і підписання договорів з компаніями щодо управління активами накопичувального фонду.

3. Система недержавного пенсійного забезпечення. Вона базується на умовах добровільної участі громадян, роботодавців або їх об'єднань у формуванні пенсійних виплат.

Саме реформування пенсійної системи є сьогодні одною з найактуальніших в Україні на фоні складної демографічної ситуації. За період з 1990 по 2009 рр. населення нашої держави скоротилося з 51,9 млн. чол. до 46,1 млн. чол., тобто майже на 11,2%. Вже зараз три з кожних п’яти домогосподарств складаються лише з дорослих осіб. Рівень народжуваності майже на третину відстає від рівня смертності (відповідно 11,0 і 16,3 особи на 1000 жителів), що супроводжується середньорічним скороченням населення на 300 тис. чол.

Одночасно помітно збільшується середній вік громадян України. Цифра пенсіонерів складає 13,8 млн. чол. у порівнянні з 20,6 млн. чол. У працездатному віці (співвідношення 1:1,47, тоді як ще у 2000 р. була пропорція 1:1,45).

Залишається дискусійним питання про збільшення пенсійного віку. З одного боку, працюючі пенсіонери, отримуючи невелику пенсію, змушені працювати й не зацікавлені в підвищенні зазначеного порогу. Крім того, високим залишається рівень ранньої смертності, особливо для чоловіків. Сьогодні з усіх країн Європи за показником середньої очікувано тривалості життя при народженні Україна випереджає тільки Росію. 29,5% 16-річних юнаків і 21,7% сорокарічних чоловіків не доживають до 60 років.

Суттєвий внесок у низьку тривалість життя вносить розповсюдження туберкульозу, СНІДу, хронічних захворювань, насамперед, серцево-судинних і онкологічних. Непопулярному кроку підвищення пенсійного віку заважає також перманентний виборчий процес в нашій державі. Ще один резерв – зменшення сум дуже високих персональних пенсій, загальна цифра яких наближається до 20% загальних пенсійних виплат.

З іншого боку, з початком економічної кризи різко загострюється проблема наповнення активів Пенсійного фонду, що на фоні довгострокових демографічних тенденцій актуалізує питання перегляду вікових бар’єрів призначення пенсій. Низький рівень життя в цілому створює суттєві перешкоди реальному розвитку повномасштабної системи соціального страхування, включаючи пенсійне. Фактично не працює добровільне пенсійне страхування, що підкреслює стабільне навантаження на пануюче солідарне забезпечення. Це одночасно підкреслює, що економіка не отримує потенційних довгострокових інвестицій з пенсійних фондів, що є потужним джерелом внутрішнього інвестування в розвинутих країнах.

Важливим напрямком соціальної політики держави на сучасному етапі має стати міграційна політика, спрямована на збереження і зростання трудового потенціалу країни. Запобіганню еміграції покликана служити активна політика зайнятості, яка б передбачала безкоштовне отримання послуг з професійної орієнтації і професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації, розробку і реалізацію спеціальних програм сприяння зайнятості та створення нових робочих місць. Одночасно реальністю є праця мільйонів українців за кордоном і необхідність урахування і використання так званого міграційного капіталу. Наприклад, у 2008 р. з-за кордону було переказано в нашу країну понад 200 млн. дол., 48% яких прийшлося на Російську Федерацію.

Вже актуалізуються дослідження з необхідності залучення іммігрантів з інших країн з метою компенсації зменшення корінного населення. Оскільки зазначений приплив імовірний тільки з менш розвинутих країн, де освітньо-кваліфікаційний рівень людей нижче українських показників, перспективою найближчих десятиріч може стати не тільки стабілізація чисельності населення, а й принципова зміна його структури й відповідно галузевої структури національної економіки.

Політика доходів виконує ключову місію в соціальній функції держави. Об’єктивною основою для підвищення реальних доходів зайнятих у народному господарстві України має слугувати підвищення продуктивності ресурсів і збільшення на цій основі обсягу виробництва споживчих товарів і послуг. Необхідним вважається дотримання принципу випереджаючого зростання продуктивності ресурсів (у тому числі праці) в порівнянні зі зростанням заробітної плати, оскільки при такому підході збільшується конкурентоспроможність продукції. Не менш важливим вважається створення сприятливого інвестиційного клімату в країні та її регіонах.

Реформування оплати праці в Україні передбачає забезпечення випереджаючого зростання номінальної заробітної плати у порівнянні з підвищенням споживчих цін як обов’язкової умови для систематичного зростання реальної заробітної плати. Проте слід враховувати, що перехід до політики випереджаючого зростання заробітної плати і грошових доходів по відношенню до підвищення цін повинен відбуватися поступово, бути керованим і враховувати реальну ситуацію щодо наявності товарів і послуг у сфері торгівлі. При цьому на одне з перших місць виходить формування дієвого конкурентного середовища.

До основних умов підвищення рівня оплати праці слід віднести і погашення заборгованості із заробітної плати. Подолання заборгованості з виплати зарплат можливе за умови здійснення комплексу заходів на всіх рівнях господарювання, включаючи реформування податкової системи, легалізацію тіньової економіки, зміцнення фінансової дисципліни, раціональне використання бюджетів всіх рівнів, ресурсозбереження, зміцнення правової бази тощо.

Політика держави повинна бути спрямована в першу чергу на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць для молоді. Потребує докорінної зміни система професійної підготовки й підвищення якості робочої сили відповідно до тих структурних змін, що відбуваються в перехідній економіці.

Для підвищення рівня продуктивного використання людського потенціалу країни, що забезпечить можливість його розширеного відтворення, необхідна політика, яка передбачатиме:

- суттєве зменшення податкового тиску на фонд заробітної плати;

- приведення рівня оплати праці у відповідність з його кількістю та якістю;

- стимулювання попиту на робочу силу, насамперед за рахунок розширення малого підприємництва;

- регулювання пропозиції робочої сили на ринку праці;

- державне регулювання процесу вивільнення працівників при загрозі безробіття, реалізацію принципів соціального партнерства на ринку праці;

- стабілізацію фінансового забезпечення політики зайнятості;

- стимулювання гнучких форм зайнятості;

- розвиток самозайнятості населення.

Логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується і розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення і освіти. Тому стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджаюче зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, поширення тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та ін.

Нагальним завданням формування і реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації і консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади й бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому й регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.

У кінцевому підсумку консолідація ринку праці залежить від усунення його структурних диспропорцій. Ключову роль в розв’язанні цієї стратегічної проблеми має відігравати система освіти. Сьогодні вона орієнтована головним чином на академічне удосконалення, ніж на забезпечення зайнятості, розширення кар’єрних можливостей випускників, сприяння структурним перетворенням в економіці, ефективне використання бюджетних коштів, задоволення платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні послуги. Неврахування конкретних потреб суспільства обумовило глибокі диспропорції в системі професійної освіти, у тому числі перетворення ряду вузів на центри з підготовки майбутніх безробітних. У вищих навчальних закладах необхідно змінити структуру підготовки кадрів на користь спеціальностей, що визначають науково-технічний прогрес і мають попит на ринку праці. Важлива також підготовка кваліфікованих робочих кадрів і спеціалістів середньої ланки як фундаменту суспільної стабільності в майбутньому внаслідок існуючої надлишкової чисельності кадрів з вищою освітою певних спеціальностей.

Слід врахувати, що в процесі технологічної конкуренції розвинені країни й надалі будуть збільшувати витрати на освіту. З іншого боку, єдиною можливістю для входження України в інформаційне суспільство є внесення потужного інтелектуального компонента в усі сфери економіки, управління і суспільного життя, яке дало б можливість досягати відповідних з розвиненими країнами результатів при значно менших ресурсах. Загалом, йдеться про практичне використання інтелектуальної та інноваційної складових як стратегічних ресурсів довгострокового економічного зростання. У цьому контексті нашій країні потрібно вирішити два стратегічних завдання: яким чином при значному відставанні за рівнем ВВП на душу населення від розвинених країн утримати й забезпечити розвиток освіти як основного елемента людського капіталу, і як при великій різниці в рівні оплати праці зменшити витік за кордон найбільш освіченої і мобільної робочої сили, тобто зменшити забезпечення кваліфікованими кадрами найбільш багатих країн за рахунок українських платників податків.

Тому державне фінансування освіти має бути спрямоване на недопущення зниження освітнього рівня населення України й зменшення охоплення населення (насамперед дітей шкільного віку) освітніми послугами. Особливу увагу слід звернути на матеріальне забезпечення навчального процесу у регіонах з невисоким рівнем доходів населення, насамперед в сільській місцевості, регіонах з високим рівнем безробіття тощо. Державне фінансування навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах має здійснюватися переважно у формі замовлення, на конкурсних засадах.

З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров’я та інших галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній організаційно-економічний механізм. Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг й розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв’язку з цим права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових відносин відсутні. Внаслідок цього сьогодні спостерігається гострий дефіцит соціально-культурних якісних послуг. Бюджетні асигнування не покривають мінімальних потреб установ соціально-культурної сфери. За цих обставин сформувався глибокий розрив між номінальним і фактичним наданням цих послуг.

Хронічно недофінансується програма державних гарантій медичних послуг населенню. Державна політика в галузі охорони здоров’я повинна передбачати збільшення бюджетних витрат на охорону здоров’я одночасно із запровадженням страхової медицини. Слід забезпечити механізми перерозподілу частини коштів, отриманих від надання медичних послуг не першої необхідності, на фінансування потреб невідкладної медичної допомоги. Варто усвідомлювати, що звуження сфери та якості надання медичних послуг веде до значного збільшення втрат на подальше лікування захворювань, що зростають, або й непоправних демографічних наслідків. Тому, з метою підвищення ефективності соціальної політики на цьому напрямі, державне фінансування закладів з охорони здоров’я має бути орієнтоване на розвиток профілактики й раннього попередження захворювань. Крім того, потребує подальшої проробки питання впровадження страхової медицини.

 


ТЕМА 4






Дата добавления: 2021-12-14; просмотров: 74; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.045 сек.