Національний та релігійний рух в Україні

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська, більшість якої залишалася вірною батьківській «руській» вірі – православ’ю та бажала ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння.

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські «сходини» мали зосереджувати увагу на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський, І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них у 1515–1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу «Апостол».

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, але визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці зрівняються у правах з поляками – католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом.

Сама церковна унія, або об’єднання православної церкви з католицькою була проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема зі своїми «посланнями» Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким.

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання – під проводом Криштофа Косинського в 1591–1593 рр. та Северина Наливайка в 1594–1596 рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці громили маєтності церковників – прибічників унії.

Відомим противником унії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. У 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом виступив до Київського братства, відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва єрусалимського патріарха, який фактично відродив в Україні православну церкву (польський уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Взагалі, виступи проти засилля польських феодалів та унії стали постійним явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.), побратима Сулими Павла Бута, відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка – Якова Острянина, який розбив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу продовжив того ж року Дмитро Гуня, який теж завдав кілька поразок шляхетським військам.

Всі ці повстання знаменували собою найвище піднесення визвольного руху в першій половині XVIІ ст. Боротьба за волю і православну віру дедалі зростала.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В. А. Смолія – К: Альтернативи, 1997 р. – с. 57 – 77.

2. Король В. Ю. Історія України – Київ: «Феміна», 1995 – с. 32-38.

3. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2001 – 93-114.

4. Мирончук В. Д., Ігошкін Г. С. Історія України: Навч. посіб. – К: МАУП, 2001. – с. 44-54, 59-71.

5. Світлична В. В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.-К: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія-плюс», 2003. – с.59-65.