Архівна справа в Україні XІХ – поч. ХХ ст.

З ліквідацією автономії України та введенням загальноросійського адміністративного устрою розвиток українських архівів тісно пов'язувався з архівним будівництвом у Російській імперії. Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали й на долю архівних фондів.

У 1831–1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право, зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до "Городового положення" від 12 червня 1870 р. створювали нові органи самоуправління – Міські думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи), функціонування яких привело до створення архівів. В архівах міських дум і управ зберігалися документи про права і привілеї міст.

Внаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ – різні комітети і комісії, старі судові установи. Діловодство ліквідованих установ стали заповнювати архіви губернських правлінь, казенних і судових палат, внаслідок чого кількість справ в архівах значно збільшувалася. Документи місцевих установ в Україні, які перетворилися на історичні матеріали, почали передавати до історичних відомчих архівів у Росії. Після судової реформи 1864 р. справи ліквідованих повітових судів надходили до Московського архіву Міністерства юстиції (далі – МАМЮ). Порядок передавання справ встановлювали "Правила о разборе архивов судебных мест".

Російські бюрократичні порядки, регламентація канцелярської служби сприяли зростанню документообігу. В XIX ст. поточне діловодство канцелярій було відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формували справи, надавали їм заголовки. У кінці кожного року на закінчені справи складали описи, у яких зазначали порядкові номери, дати початку й закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі. "Решенные дела", непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до архівів за описом. В архіві справи зберігали у в'язках, у шафах, на полицях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в'язки.

За указом 1798 р. всі закінчені в різних місцевих інстанціях судові справи в кожній губернії здавались до архіву губернської судової палати. Указ 1800 р. вимагав "решенные дела" адміністративного характеру передавати до архіву губернського правління, а фінансово-економічні справи зосереджувати у казенній палаті.

Циркуляри (послання, звернення) та інструкції Міністерству внутрішніх справ передбачали впорядкування архівів судових місць, канцелярій прокурорів і стряпчих (1850), щорічний перегляд справ, яким минуло десять років, та перевірку архівів раз на рік (1852). Перегляд справ мала проводити комісія, утворена з дозволу вищої влади. З 1867 р. такі комісії встановлювалися губернською владою. Циркуляром від 9 грудня 1852 р. Міністерство внутрішніх справ запровадило "Росписание тех родов архивных дел, которые не должны подлежать уничтожению по губернским направленном і уездным присутственным местам", яке передбачало 23 категорії таких справ. Встановлювалися відповідні категорії для міських дум та квартирних комісій.

Військове міністерство розробило Правила передавання закінчених справ до архівів військових канцелярій. Всі справи й книги поточного діловодства було розділено на три категорії ("разряды"), відповідно до яких після закінчення справи документи призначалися для знищення або для зберігання в архівах. Справи, призначені для зберігання в архівах, поділилися на дві групи: справи, які зберігалися певний строк (1, 3, 5, 10, 35, 40 років) та справи, які необхідно "хранить всегда", "хранить вечно".

Упорядкуванням архівів духовного відомства з середини XVIII ст. опікувався Святійший Синод. 1865 р. було створено комісію для розбирання справ Синодального архіву. Крім справ власне цього архіву, комісія приділяла увагу архівам консисторським. У грудні 1868 р. комісія дійшла висновку, що архівні справи не можуть розглядатися як потрібні чи не потрібні, вказавши на їх цінність як писемних пам'яток, що дають багатий матеріал для статистики, історії, юридичної науки. Указом 1869 р. Святійший Синод заборонив єпархіальній владі знищувати старі архівні справи і передбачив заходи щодо упорядкування архівів духовного відомства.

Особливості формування архівів адміністративних та судових установ у Правобережній Україні пов'язані з перебуванням її земель у складі Речі Посполитої. Всі акти, що торкалися українського Правобережжя, записувалися до Коронної метрики.

У XVIII ст. співвідношення між архівами центральних і місцевих установ змінилося. Важливу роль в управлінні внутрішніми справами відігравала місцева влада, що позначилося на складі архівів гродських судів (органів судової і військово-адміністративної діяльності старост, яких призначав король), архівів шляхетських станових судів – земських і підкоморських, архівів міського самоуправління – магістратів і ратуш, а також приватних архівів великих землевласників.

В архівах місцевих судово-адміністративних установ відкладалися діловодні документи: протоколи (чорнові записи), індукти (чистописи), фасцикули (справи, які складаються з документів різного змісту, розміщених за їхніми реєстраційними номерами), допоміжні реєстри та індекси справ, суммаріуші (збірки коротких витягів-регестів із документів).

У XVIII ст. значно поповнилися архіви магістратів і ратуш. Найважливішу групу документів в архівах становили актові книги, до яких вносили ухвали з адміністративних питань, записи про процеси міського суду. Іншу цінну групу документів складали рахункові акти і книги, наприклад книги запису прибутків і видатків. У великих містах, зокрема Львові, Перемишлі, Самборі та інших велися окремі книги ради (радецькі), куди записували ухвали ради як законодавчого й адміністративного органу в місті, акти про діяльність цехів, так і книги лавничі з матеріалами лавницького суду, який розглядав кримінальні й цивільні справи. У малих та приватних містечках Правобережжя, де міський уряд не ділився на раду й лаву, велися єдині міські книги.

Зміна адміністративного устрою у Правобережній Україні після її приєднання до Російської імперії внаслідок поділів Польщі в кінці XVIII ст. докорінно вплинула на архівну справу цього регіону. Становлення нового адміністративного правління за губернським положенням 1775 р., введення губернських та повітових судів супроводжувалося запровадженням російського діловодства, формуванням при нових канцеляріях архівів за російським взірцем. Старі архіви судово-адміністративних установ, міського самоврядування зазнали великої руйнації. Магдебурзькі книги і книги ратуш майже всі загинули, деякі ратушні книги потрапили до приватних зібрань. Актові книги передавалися до архівів нових державних установ.

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. (архіви церковної адміністрації, храмів та монастирів) відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької та Православної церков. До архівів церковної адміністрації належали архіви Греко-католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви архієреїв, де зосереджувалася документація не лише про їх особисту діяльність, а й документи окремих єпархій. На збереженість церковних архівів впливала соціально-політична ситуація на Правобережжі у XVIII ст. Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність постійних приміщень для архівів призводило до розпорошення архівних комплексів.

Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Української греко-католицької церкви. Опис (можливо, перший) цього архіву відомий з 1699 р. За наказом митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета, наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце), з'єднано у фасцикули. Опис документів складено за предметами, географічними і власними іменами. Розбирання й описування митрополичого архіву здійснювали і в другій половині XVIII ст. Митрополичий архівіст А. Война 1763 р. склав "Реестр остатка найденных бумаг". Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад "про унію", "про релігію", були заголовки за характером документів: папські булли, присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися фасцикули з різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом порядок у митрополичому архіві був порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акта з'єднання уніатів з православними (1839) частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії, у тюках, на вагу, без описів і "без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами". За постановою Святійшого Синоду 1843 р. архів колишніх уніатських митрополитів передано до Синодального архіву "для надлежащего хранения".

Православна церква в Правобережній Україні після переходу в унію Перемиської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій до кінця XVIII ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при Київській духовній консисторії було створено "окремий стіл" – "генеральне повиття". Після введення Правобережної України до складу Російської імперії було здійснено і церковно-адміністративну реформу, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. – Подільська), Житомирська (з 1799 р. – Волинсько-Житомирська). Київська єпархія остаточно сформувалась до 1797 р. З часу заснування православних єпархій на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій. Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798 р.).

3 діяльністю найбільших землевласників Правобережної України – князів Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. пов'язано формування магнатських архівів. Тут зосереджувалися королівські грамоти на володіння, приватні акти на право власності, тестаменти (заповіти), купчі, орендні контракти, інвентарі та люстрації маєтків, родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва про шлюб, виписки із метричних книг та ін. До приватних архівів різними шляхами потрапляли й документи з архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у магнатських архівах зберігалося офіційне і приватне листування.

Важливе місце у створенні наукових архівів і документальних колекцій належить науково-історичним товариствам. Збиранням писемних пам’яток плідно займалися Харківське історико-філологічне товариство, Одеське товариство історії і старожитностей, Церковно-історичне і археологічне товариство при Київській духовній академії, Волинське та Подільське церковно-археологічні товариства, Історичне товариство Нестора-Літописця, Київське товариство старожитностей і мистецтва, Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного товариства та ін.

Документальні колекції науково-історичних товариств поповнювалися матеріалами відомчих архівів. Матеріали з церковних та монастирських архівів надходили, як правило, до наукових товариств від настоятелів монастирів, церковних священнослужителів. Основним джерелом поповнення колекцій історичних товариств були пожертви їхніх дійсних членів, членів-кореспондентів та колекціонерів. Значна кількість цінних історичних документів до церковно-археологічних товариств надходила від вихованців духовних академій і семінарій, священиків. Серед дарувальників документів – відомі вчені Микола Мурзакевич, Іван Каманін, Карл Болсуновський, Василь Ляскоронський, Юхим Сіцинський. Огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових товариств публікувалися в історичній періодиці, виходили окремими виданнями.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим у науковому відношенні був архів історика Олександра Лазаревського, в якому були зібрані матеріали XVII-XVIII ст. стосовно Чернігівської та Полтавської губерній. Остання його велика праця "Описание Старой Малороссии. Стародубовский полк" майже повністю написана за документами його власного наукового архіву.

Цінна колекція Петра Дорошенка в Глухові складалася з сімейного архіву та зібрання різних документів з історії України і містила документи роду Дорошенків з кінця XVII ст.: жалувані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти, акти поділу майна. Найважливішим у науковому відношенні, за визначенням колекціонера, був відділ varia, що містив близько 50 оригінальних універсалів українських гетьманів, починаючи з Богдана Хмельницького і до Кирила Розумовського, автографи Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Маркевичів, збірники оригінальних документів кінця XVII – початку XVIII ст.

Діяльність відомого колекціонера Михайло Судієнка в Київській археографічній комісії допомогла йому сформувати багатий приватний архів. На початку 50-х років XIX ст. він придбав значну частину рукописів з архіву Григорія Полетики, у тому числі козацькі літописи та документи, що склали два томи "Материалов", які і видав.

Дослідник Новоросійського краю Апполон Скальковський вивіз з Катеринославського губернського архіву до Одеси значну кількість документів Січового архіву і зберігав їх в особистому архіві. Українські акти і грамоти XVI – XVIII ст. зберігалися в колекції відомого історика України Миколи Маркевича. Історико-юридичні матеріали щодо українських земель та цехові книги (особливо київських цехів) були широко представлені в документальній збірці професора Олександра Кістяківського. Приватний науковий архів відомого воєнного історика, музеєзнавця та колекціонера Павла Потоцького складався з фамільного архіву козацько-дворянського роду Потоцьких з Полтавщини, колекції документів з історії України та цінного документального зібрання з воєнної історії.






Дата добавления: 2016-07-22; просмотров: 3172; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.031 сек.