Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади (1919–1990 рр.)

Зі встановленням радянської влади в Україні архівне будівництво розвивалося відповідно до декрету РНК РРФСР "Про реорганізацію і централізацію архівної справи" (червень 1918 р.). У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В. Барвинським - всеукраїнську установу з керівництва архівною справою. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Ця установа розробила проект загальної архівної реформи в республіці, яка передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919 р. було засновано Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського, подільського і волинського генерал-губернатора, київського губернатора і губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського учбового округу.

Основи архівної політики радянського уряду було викладено у "Тимчасовому положенні про архівну справу", затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, у тому числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Головарху увійшли Микола Скрипник, Дмитро Багалій, Василь Веретенников, Митрофан Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися і губернські архівні управління (губархи).

У 20–30-х роках XX ст. розгорнулася практична централізація документів в архівосховищах і організація центральних архівів республіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. Володимира Антоновича у Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925), Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931). Постановою РНК УРСР "Про охорону архівів" від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося створення ЄдиногоДержавного архівного фонду (ЄДАФ).

З січня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) затвердив "Положення про Центральне архівне управління", за яким Головарх при Наркомосі УРСР реорганізовано в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органами Укрцентрархіву були губархи при президіях губвиконкомів, при яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування й наукового розроблення місцевих архівних матеріалів.

Впродовж кінця 20-30-х рр. XX ст. в архівній системі УРСР відбувалося зміцнення командно-адміністративних методів управління архівами. У квітні 1929 р. було створено ЦАУ СРСР (Центральне архівне управління СРСР). Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка спиралася на репресивний апарат ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління) – Народний Комісаріат Внутрішніх Справ (далі – НКВС), помітно впливала на принципи роботи архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії "чисток" архівів (т. зв. макулатурні кампанії) і архівних кадрів: науковців-архівістів піддавали нищівній критиці на сторінках архівознавчих видань "Радянський архів" та "Архів Радянської України"; з роботи звільняли досвідчених архівістів та замінювали їх членами партії; під слідством перебували сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках з білоемігрантськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націоналістичними організаціями (серед них –– В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушевський та ін.).

Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС. 1938 р. уряд СРСР прийняв постанову про передання управління архівами до НКВС СРСР. Центральне архівне управління СРСР було реорганізоване в Головне архівне управління НКВС СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік. Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в організації управління архівною справою в УРСР. З березня 1939 р. відання архівними установами передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. - Архівне управління НКВС УРСР). Центральні і обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви – начальникам міських районних відділів НКВС.

З 1920 р. поряд з державною архівною системою в Україні формувалася система партійних архівів як складова частина архівного фонду Комуністичної партії. Формування партархівів офіційно започаткувала постанова РНК РРФСР (вересень 1920 р.) про створення комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії Російської комуністичної партії більшовиків (згодом ширше відомою під назвою Істпарт). В Україні таку комісію було створено навесні 1921 р. при ВУЦВК з метою збирання, зберігання, систематизації, вивчення і видання архівних документів з історії революції. В руках Істпарту зосереджувалася монополія на володіння документами з історії КП(б)У та революційного руху в Україні. У 1922 р. Істпарт підпорядковувався ЦК КП(б)У, водночас створювалася мережа бюро істпартів, завданням яких було збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв та публікація документів. Історико-революційні документи зосереджувалися в спеціальних відділах державних історичних архівів. 1922 р. у Харкові було організовано Центральний архів революції, фактично підпорядкований Істпарту.

З реорганізацією 1929 р. Українського Істпарту в Інститут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У і створенням у його складі спеціального підрозділу – Єдиного партійного архіву КП(б)У в республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у 1929–1930 рр. організував приймання документів від Центрального архіву революції. До нього передавали документи поточного діловодства (до 1926 р. включно) відділів ЦК КП(б)У. Єдиний партійний архів здійснював організаційно-методичне керівництво партійними секціями в окружних історичних архівах.

Адміністративно-територіальні реформи позначалися на мережі місцевих партійних архівів. Після утворення областей формувалися партійні архіви обкомів КП(б)У. Згодом Єдиний партійний архів виділився в самостійну одиницю - Центральний партархів ЦК КП(б)У. 1940 р. функціонувало 17 партархівів. Партійні архіви обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливістю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних документів.

З початком гітлерівської агресії діяльність архівних установ України підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Невідкладному і обов’язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на "ворогів народу", осіб, підозрюваних у шпигунстві. До категорії "першочергових для евакуації" було віднесено фонди політичної поліції другої половини ХІХ – початку XX ст., які містили джерела до історії революційної боротьби, та обліковий і науково-довідковий апарат держархівів. Водночас в окупованому Києві залишалися найдавніші й найцінніші фонди, серед яких актові книги ХVІ–ХVІІ ст. Керівні архівні органи НКВС наказали знищити матеріали, які не вдалося евакуювати.

Перші місяці німецької окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, а й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Головною німецькою установою до кінця 1942 р., яка займалася питаннями архівної справи в Україні, був Оперативний штаб рейхсляйтера[5] Альфреда Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Оперативний штаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі (квітень – грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. В кінці 1942 р. було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архів у Києві (грудень 1942 – вересень 1943 рр.). Крайове управління архівами з кінця 1942 р. очолив німецький архівіст доктор Г. Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Вивезення документів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Першорядними вважалися документи німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права).

З визволенням України восени 1944 р. почалася робота з відновлення радянської архівної системи і відбудова архівного господарства. Ще у листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їх мережі.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов’язаний насамперед з відбудовою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка (1944).

У період т. зв. хрущовської відлиги (з сер. 50-х років ХХ століття) вживалися заходи щодо розвитку основної функції архівів – задоволення потреб суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР" уряд дозволив публікацію і "всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів".

Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 50-х років XX ст., досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні й державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників документів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічного впливу.

Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом – Архів ЦК Компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі.

У 60–70-х роках минулого століття значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами.

З сер. 50-х років XX ст. архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів.

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з сер. 80-х років минулого століття, пов'язане з "горбачовською перебудовою" та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві.