Національно-визвольні та державотворчі змагання на західноукраїнських землях у 1918-20-х рр. ЗУНР.

Дотримуючись принципу "поділяй і володарюй", цісарські чиновники завжди відкидали вимоги українців об'єднати їхні землі в кордонах імперії під єдиною адміністрацією. Навпаки, вони штучно культивували суперечки у місцевому самоврядуванні: в Галичині між поляками І українцями, на Закарпатті — між угорцями і українцями, на Буковині — між румунами і українцями.

Першим відступом од імперської політики щодо пригноблених націй стала досягнуто 8 лютого 1918 р домовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і залучення першої з Буковиною в один український коронний край. Австрійський уряд мав запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов'язувався "зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону". Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців" поляків і євреїв в УНР.

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один із них зберігався в австрійському міністерстві іноземних справ, а другий було видано на руки голові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаціонального населення клаптикової монархії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Зокрема, не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кордонах. У резолюції селянського віча, яке відбулось у Снятині 21 вересня 1918 р., проголошувалося: "Всі українці зі Снятинської землі урочисто й одностайно протестують проти будь-яких намагань якого б то не було приєднання Східної Галичини до майбутньої Польщі".

Відразу після того, як імперія Габсбургів розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори Українських суспільно-політичних діячів Галичини і Буковини (брали участь митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, посли до імперського парламенту, члени галицького і буковинського сеймів від основних українських політичних партій). На зборах було обрано Національну Раду — вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщииу, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.

Тим часом польські політичні організації готувалися взяти владу в усій Галичині, зокрема й у Східній. Щоб запобігти цьому, Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла своїми збройними силами Львів, а пізніше — всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західно-україяську Народну Республіку (ЗУНР).