Витоки формування режиму експортного контролю

Витоки формування режиму експортного контролю пов’язані із початком холодної війни та спробами зупинити розповсюдження ядерної зброї у другій половині 1940-х років. Внаслідок першості США у створенні ядерної зброї та їх економічного та технологічного переважання у ядерній галузі на початку ядерної ери, саме від США виходили основні ініціативи у галузі ядерного нерозповсюдження, саме Вашингтон виступав ініціатором багатьох процесів у наступні роки, що вели до складання системи експортного контролю.

Одним із перших кроків на шляху нерозповсюдження та створення систем експортного контролю став Закон “Про атомну енергію”прийнятий Конгресом США у 1946 р.

Закон “Про атомну енергію” (Atomic Energy Act of 1946) називають ще “Законом Макмагона” за ім’ям сенатора-демократа, який його ініціював. Закон було підписано президентом Г. Труменом 1 серпня 1946 р., а чинності він набув 1січня 1947 р. “Закон Макмагона” сублімував прагнення США зберегти монополію на використання атомної енергії і відносив до закритих даних будь-яку інформацію, що відноситься до виробництва чи використання матеріалів, що розщеплюються. Закон визначав заборону на обмін інформацією, що стосувалась як військового, так і мирного використання атомної енергії, розповсюджуючись також на обмін інформацією із союзними до США державами. Закон вводив:

заборону на передачу матеріалу, що розщеплюється, будь-якій особі, що знаходиться поза юрисдикцією США, будь-якому іноземному уряду чи особі, що знаходиться у Сполучених Штатах, дії якої можуть зашкодити обороноздатності і безпеці держави (розділ 5d.);

заборону обміну інформацією, що стосується використання атомної енергії у промислових цілях, аж поки Конгрес США не проголосить, що створено ефективні та готові до впровадження міжнародні гарантії проти використання атомної енергії у деструктивних цілях;

поняття інформації для обмеженого користування, під якою розуміється будь-яка інформація, що стосується виробництва та застосування ядерної зброї, виробництва матеріалів, що розщеплюються, використання матеріалів, що розщеплюються, для виробництва енергії [розділ 10 в (1)].

Плани всеосяжного контролю

2.2.1. “План Баруха” та “план Громика”

У 1946 році представник США при ООН Б. Барух вніс на розгляд Комісії ООН з атомної енергії, утвореної на першій сесії Генеральної асамблеї ООН, план створення міжнародного органу, що здійснював би всеосяжний контроль над атомною енергією. За ім’ям представника США при ООН, який вніс цей план, цей план отримав неофіційну назву “План Баруха”. “План Баруха” передбачав забезпечити доступність використання атомної енергії у мирних цілях за умови запровадження контролю за видобутком урану та іншими стадіями технологічного циклу його переробки. Забороняючи іншим державам роботи, вже виконані США, план передбачав заборону на виробництво атомної зброї лише на завершальному етапі реалізації, що залишало б за Сполученими Штатами атомну монополію. План містив багато ідей щодо контролю над атомною енергією, що пізніше використовувались при створенні міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

На противагу цьому плану СРСР вніс проект конвенції із заборони та знищення у тримісячний термін усієї атомної зброї. Цей проект більш відомий під неофіційною назвою “план Громика”. Взаємне небажання США та СРСР йти на поступки призвели до фактичного блокування пропозицій з “плану Громика”, хоча цей план містив багато позитивних ідей.

Після радянського ядерного випробування 29 серпня 1949 року та радянського термоядерного випробування у 1953 році США внесли суттєві зміни у свою ядерну політику. Так став очевидним провал політики ядерної секретності, що її дотримувались Сполучені Штати з 1946 року (а фактично, її елементи були присутні і в роки здійснення Манхеттенського проекту). Цей провал підкреслювався не тільки створенням радянського ядерного арсеналу, ядерним випробуванням, здійсненим Великобританією у 1952 році, але й бурхливим розвитком цивільних ядерних програм у Франції, Нідерландах, низці інших країн. І хоча США залишалися державою з найбільшими ядерними можливостями у військовій та цивільній галузі, але політика секретності блокувала здатність США взяти участь у розвитку міжнародного ядерного ринку, який бурхливо розвивався і формувався без участі американських компаній та врахування економічних та безпекових інтересів США. Намагання зберегти і зміцнити ядерну першість Сполучених Штатів, стати головним постачальником ядерних матеріалів та технологій у ядерній галузі, призвели до переоцінки ядерної політики США та до розробки програми “Атом заради миру”.

2.2.2. Програма “Атом заради миру”

Програма “Атом заради миру” являла собою компроміс між обіцянкою доступу до ядерних технологій, що містилися у Плані Баруха, та прагненням обмежити цей доступ, що втілилося у Законі Макмагона. Програму було проголошено у грудні 1953 року у промові президента Д. Ейзенхауера в ООН. Метою Програми проголошувалось полегшення доступу до застосування атомної енергії в мирних цілях усім зацікавленим державам в обмін на прийняття ними гарантій проти використання матеріалів, що розщеплюються, у військових цілях. Ця зміна політики принесла суттєві результати. Лише за три роки, з 1956 по 1959, США підписали угоди про співробітництво у ядерній галузі з 40 державами, усі з яких погодились дозволити американським інспекторам здійснювати моніторинг технологій, що надавали Сполучені Штати. Ці двосторонні угоди відкрили шлях до домінування Сполучених Штатів на міжнародному ядерному ринку на початку його існування. Між 1956 та 1962 роками в рамках програми “Атом заради миру” двадцять шість держав отримали дослідницькі реактори, матеріали, що розщеплюються, а їхні вчені та технічний персонал пройшли навчання чи підвищення кваліфікації. Серед держав-реципієнтів було 13 держав, що розвиваються.

У 1950-х роках, внаслідок неповного охоплення ядерних трансакцій гарантіями, закладалася основа деяких інших проблем у галузі нерозповсюдження ядерної зброї. На ринок ядерних матеріалів та технологій у цей період, крім США, виходять у якості постачальників Франція, Великобританія, СРСР та Канада. Їхні ядерні поставки часто-густо не покриваються надійними гарантіями мирного використання ядерних матеріалів та технологій. Так поставки Індії у 1956 році канадського реактора та важкої води зі США не передбачали інспекцій щодо їх використання. Пізніше цей реактор, разом із технологією переробки плутонію, що надійшли зі США та Великобританії, були використані Індією для виробництва плутонію, використаному при створенні першого індійського ядерного вибухового пристрою, підірваного у 1974 році.

Ще більш вразливою була діяльність Франції у галузі ядерного експорту. Вона свідомо, виходячи зі стратегічних мотивів, сприяла військовій ядерній програмі Ізраїлю, розглядаючи цю державу як противагу арабському національно-визвольному руху і протидії пан-арабістським тенденціям, що набирали силу на Близькому Сході (Слід зауважити, що Франція вела в цей час колоніальну війну в Алжирі, визвольним силам якого надавала підтримку низка арабських держав). Париж продав Тель-Авіву дослідницький реактор та фабрику з переробки плутонію. Виходячи з древньоримського принципу “Ворог мого ворога – мій друг”, Франція не переймалась довгостроковими наслідками таких дій.

Безпрецедентно широку допомогу у розбудові ядерної інфраструктури, поставках матеріалів та устаткування, ноу-хау, підготовці кадрів для ядерного комплексу, СРСР надав КНР у 1950-х роках. Ця допомога тривала до 1958 року і прискорила створення ядерної зброї Пекіном, який Москва розглядала як союзника у боротьбі з американським імперіалізмом, на 10-15 років. Ця допомога припинилась лише в кінці 1950-х внаслідок територіальних претензій КНР до СРСР і розбіжностей у зовнішній політиці, що особливо яскраво проявилися під час Тайваньської кризи.

Масштабне співробітництво Пакистану із державами Заходу, перш за все – США, – дало змогу Пакистану форсувати створення ядерної зброї, випробування якої було здійснено у 1998 році. Сполучені Штати несуть значну частину відповідальності за розробку ядерної зброї цією державою, бо відмовились від стримування ядерних амбіцій Ісламабаду після введення радянських військ в Афганістан у 1979 році. США, зацікавлені у розгортанні боротьби проти радянського військового контингенту, закрили очі на форсування Пакистаном військової ядерної програми.

Промова президента Д. Ейзенхауера “Атом заради миру” в грудні 1953 року містила і заклик до створення міжнародної організації у сфері ядерної енергії. Реалізація цієї ідеї зайняла кілька років і вимагала широких консультацій і переговорів провідних акторів міжнародних відносин, перш за все, – ядерних держав. Завдяки ідеям програми “Атом заради миру” у 1957 році була утворена Міжнародна Агенція з атомної енергії (МАГАТЕ),яка є автономною організацією системи ООН і ключовою організацією для міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Головні завдання, що стояли перед новоствореною універсальною організацією, – сприяння використанню атомної енергії у мирних цілях, зміцнення ядерної безпеки, а також управління системою міжнародних гарантій ядерної безпеки. Перше завдання передбачало надання технічної допомоги у ядерній галузі та сфері ядерної безпеки державам-членам та співпрацю з національними та міжнародними організаціями у застосуванні останніх досягнень ядерної науки, наприклад, використання ядерних ізотопів у медицині, вимірювальних приладах, сільському господарстві, тощо. Інше завдання передбачало постановку під гарантії двосторонніх та багатосторонніх передач ядерних товарів.

У 60-ті роки особливої гостроти набула проблема нерозповсюдження ядерної зброї. У 1960 році ядерна зброя була випробувана Францією, а в 1964 році ядерний вибух, здійснений КНР, довів число членів “ядерного клубу” до п’яти. Понад десять держав за своїм економічним та науково-технічним рівнем були спроможні створити ядерну зброю протягом кількох років. Лавиноподібне зростання кількості ядерних держав загрожувало вкрай ускладнити проблему безпеки у світі та шанси на вирішення проблеми роззброєння, збільшувало ризик виникнення ядерної війни.

Переговори щодо вироблення угоди про нерозповсюдження, в яких ведучою була роль СРСР, США та Великобританії, ускладнювались загостренням міжнародного становища, що знайшло найбільш яскравий прояв у в’єтнамській війні. До того ж в самих Сполучених Штатах існувала досить сильна підтримка ідеї “багатосторонніх ядерних сил НАТО”, неприйнятної для Радянського Союзу, бо одну з найбільш активних ролей у новому утворенні відігравала б ФРН.