Світова система господарства у другій половині ХХ ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов’язані зі збільшенням території і населення так званої світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав. Світове господарство стало охоплювати три підсистеми: господарства економічно розвинених (капіталістичних) держав, соціалістичних та держав, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн стала індустріалізація. Економічно розвинені країни вступили у фазу інтенсивного розвитку, розпочалися якісні зміни структури національних господарств. Сформувалася світова інфраструктура – комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширювалися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним стало посилення взаємозв’язків між всіма країнами та їх групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств все більшою мірою стало визначатися ступенем входження їх до світового господарства.

Такі суттєві зміни траєкторії розвитку мали під собою вагомі причини. Після другої світової війни вражене економічними і політичними катастрофами 30–40 рр. ХХ ст. капіталістичне суспільство встало на шлях якісної трансформації. Це проявилося не тільки в демократизації всієї системи суспільних відносин, але й у якісних змінах господарської системи капіталізму. Важливими чинниками розвитку світового господарства ставали не тільки НТП, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва, але, як відзначає більшість дослідників, протистояння систем капіталізму і соціалізму або «проблема Захід–Схід». Це протистояння, в остаточному підсумку, втілилось в запеклу ідеологічну та пропагандистську війну, у виснажливу «гонку озброєнь» і кілька серйозних політичних конфліктів, які мало не призвели до третьої світової війни і спричинили декілька локальних воєнних дій. Таке протистояння було можливим тільки на основі економічної потужності, насамперед, наддержав – США та СРСР, що вимагало активного економічного розвитку, змушувало шукати шляхи підвищення ефективності господарських систем, щоб вигравати конкуренцію і доводити переваги капіталізму або соціалізму.

Не менш важливішим фактором післявоєнного розвитку став новий етап науково-технічної революції (НТР), що розпочався з 50 рр. Особливість цього етапу НТР полягає в тім, що основою технічного та технологічного прогресу стає прогрес науки (особливо фундаментальної). За історично короткий період революційні відкриття з'являються практично у всіх сферах людських знань. Основними напрямками третього етапу НТР стали освоєння технологій, заснованих на ядерній і термоядерній енергії; освоєння космічного простору; «інформаційна революція» (інформаційні технології на основі обчислювальної техніки); революція в області зв'язку й комунікацій; лазерні технології; автоматизація та роботизація процесів; створення біотехнологій і розвиток «генної інженерії» та ін.

Ще одним важливим фактором післявоєнного розвитку стала руйнація колоніальної системи розвинених капіталістичних країн, що завершилася в 60 роки ХХ ст. Для більшості колишніх колоній завоювання політичної незалежності і свободи вибору економічної системи призвело не тільки до зростання національної самосвідомості, але й до необхідності вирішувати серйозні економічні проблеми, спричинені їх багатовіковим колоніальним минулим (багатоукладність та технічна відсталість господарства, його низька ефективність, бідність і швидке зростання чисельності населення, сировинна спрямованість економіки та ін.). У результаті вони на довгі десятиліття склали величезну «периферію» світового господарства. Це спричинило ще одну групу проблем – «Північ–Південь», які до кінця ХХ ст. багато в чому визначали глобальну проблему світового економічного ладу, міжнародного тероризму та антиглобалізму.

Під впливом цих факторів в економічній системі розвинених країн Заходу у післявоєнний час капіталістичний господарський механізм, в цілому зберігши та посиливши конкурентоспроможність, з монополізованого і індивідуалістичного поступово перетворився в регульований і соціалізований. Це супроводжувалось як зовнішніми щодо ринку змінами, так і його безпосередньою реконструкцією. У якості зовнішніх інститутів були створені:

- всеохоплююча система державного економічного регулювання для забезпечення відносної стійкості та рівномірності зросту;

- система державної і приватної підтримки підприємництва (як великого, так і середнього і малого);

- розгалужена система соціального страхування, що охоплює широкі верстви населення.

Щодо внутрішньої перебудови ринкового механізму відбулось:

- створення гарантій вільної конкуренції (шляхом активної антимонопольної політики);

- реалізація нових трудових відносин, заснованих на компромісі інтересів роботодавців і найманих робітників (шляхом створення повноважень профспілок щодо їх впливу на адміністрацію підприємств);

- відносинам власності був доданий динамізм і різноманітність;

- створювались умови і широкі можливості диференціації форм управління бізнесом.

Як наслідок склалася сучасна господарська система, цілком побудована на взаємодії суперечливих інтересів, що перебувають у стані конструктивного протиборства та рухливої рівноваги. Звичайно, ця система є далекою від гармонії, але вона відносно стійка та динамічна, дозволяє майже безупинно нарощувати життєвий рівень значної більшості населення.