Взаємозв’язок історії економіки та економічної думки

Економічна думка розвивається на базі досягнутого рівня продуктивних сил. Прийнято вважати, що економічна реальність практично в однобічному порядку впливає на економічну науку. На підтвердження цієї закономірності можна привести масу прикладів. Поява в XIX в. національних і світових економічних криз призвела до виникнення теорій циклічного розвитку (С. Сисмонді, К. Маркс, М. Туган-Барановський, Н. Кондратьєв та ін.). Зміна економічних систем, найглибші кризи призводять до зміни наукових парадигм. Світова криза, що почалася в 2008 р. «волає» до перегляду устояних концепцій і формування нового економічного порядку.

Існує (хоча й менш часто) зворотний вплив економічних концепцій на економічну політику й економіку. Так вплив концепцій меркантилізму на економічну політику Англії призвів до зросту її економічної й військової могутності в XVII–XVIII ст. Узяття на «озброєння» правлячими елітами держав Заходу альтернативних теорій державного регулювання економіки (кейнсіанство, неолібералізм) сприяли стабілізації й зростанню економіки в післявоєнний період.

Разом з тим економічна думка розвивається автономно поза прямою залежністю від стану економіки. Вона рухається за своїми власними законами у боротьбі різних концепцій, що розділяються й по'єднуються в різних варіантах від однієї теорії до її альтернативи під впливом різнорідних факторів (наприклад, філософської «моди» або самих неабияких особистостей – носіїв економічних поглядів, що зуміли перебороти пануючі погляди, або ідеологічне замовлення правлячої еліти).

І все-таки економічна думка обмежена станом продуктивних сил. Не можна говорити всерйоз про створення «галактичної економічної теорії». Поки галактика поза сферою людської діяльності – немає об'єкта для економічної науки.

Не обов'язково економічні концепції народжуються в кожній країні. Так теорія марксизму народилася в Німеччині, а спроби її застосування спостерігалися в багатьох країнах. У сучасних умовах автори теорій економічного лібералізму («Вашингтонський консенсус») намагаються застосувати їх не до своїх країн («сімка» провідних держав), а до країн «третього» світу.

Поза залежністю від мети носіїв економічних теорій, втілення в життя останніх може мати як творчий, так і руйнівний характер. Як відзначає нобелівський лауреат Дж. Стигліц, країни, які сліпо додержуються курсу «Вашингтонського консенсусу», здійюснюваного міжнародними фінансовими інститутами (МВФ, МБРР), опиняються в скрутному економічному становищі [12, с. 60].

Цими обставинами диктуються вимоги до викладання навчальної дисципліни ІЕЕД.

1. Виклад курсу припускає безліч версій, трактувань тих або інших історичних подій, явищ економічного життя, а також і теорій. Але головне при цьому повинне бути те, щоб вся ця множинність інтерпретацій подій і теорій сприяли прогресу суспільства, відповідали принципам гуманізму.

2. Погано, якщо ігнорується багатоваріантність підходів до аналізу й спостерігаються спроби втиснути теорії й трактування тих або інших фактів у прокрустово ложе монізму, єдиної їхньої версії. Однак корисно знайти якесь загальне ядро в подіях, фактах, теоріях при всім різноманітті поглядів.

3. Методика викладу ІЕЕД по кожній темі курсу повинна відповідати одночасному аналізу реального економічного процесу певного періоду історії й процесу його осмислення. Якщо спробувати дати глибоке наукове тлумачення фактам, явищам економічної історії, то цілком природно науково розкриваються й усвідомлюються економічні концепції.

4. Періодизація історії господарського розвитку суспільства та історії
економічної думки

Періодизація – встановлення певних хронологічних послідовних етапів в економічному розвитку суспільства; форма систематизації історичного знання. Вона не зводиться до простого, волюнтаристичного розмежування економічного процесу. Необхідна наукова періодизація, яка б відповідала на наступні питання:

1. Що представляє історико-економічний розвиток – єдиний безперервний або дискретний процес?

2. Який механізм причинно-наслідкових залежностей і кількісно-якісних змін, що визначає особливості окремих етапів?

3. Які галузі, сфери, фактори сприяли поступальному розвитку суспільства?

Керуючись цими положеннями, ще давньоримські вчені Лукреций Карі Витрувій дали наукову періодизацію, маючи певні уявлення про прогресивний рух господарського життя. Витрувій, наприклад, визначав етапи: первісний стан людини, етап оволодіння нею вогнем як крок до осілості, етап переходу до будівництва житла, етап пом'якшення звичаїв під впливом праці, етап нагромадження знань, винаходів й удосконалення знарядь праці для виробництва необхідних благ. Ці ідеї лінійно-поступального підходу поступово збагачувалися ідеєю вдосконалення ремесел як джерела прогресу. У практичному плані ідею прогресивної ролі промисловості і її підтримку на певному (хліборобсько-мануфактурному) етапі історичного розвитку суспільства висунув німецький вчений-економіст Фр. Листв 1841 р. у роботі «Національна система політекономії». В основу періодизації Лист поклав домінуючий тип господарської діяльності.

У модифікованому виді цю думку сприйняв К. Маркс, що заклав основи формаційного підходу до періодизації історії суспільства – ідея зміни суспільно-економічної формації в результаті розвитку протиріч між продуктивними силами й виробничими (економічними) відносинами. Згідно із цим підходом історія суспільства й економіки ділиться на ряд суспільно-економічних формацій і економік (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільства). Критеріями кожної з формації є особливості соціально-економічного ладу суспільства, що характеризується відносинами власності, класовими протиріччями.

Періодизація Маркса мала ряд переваг порівняно з попередниками: уперше суспільство розглядалося як динамічна система; пояснювався механізм переходу від одного способу виробництва до іншого, від однієї суспільно-економічної формації до іншої в результаті порушення відповідності виробничих сил.

Сучасники Маркса висунули свою схему періодизації, підкреслюючи, що розвиток визначається не способом виробництва, а способом обміну. Так, Б. Гильдебранд як критерій періодизації взяв розвиненість грошового обміну, виділяючи три стадії в історії господарства:

– натуральне (з найдавніших часів до XIII ст. н. е.), де відсутній грошовий обмін, а обмінюється продукт на продукт;

– грошове (XIII–XVIII ст. н. е.), що характеризується більш розвиненим рівнем обміну;

– кредитне (з XIX ст.), у якому обмін здійснюється переважно за допомогою кредитних грошей, безготівкових розрахунків.

Формаційний підхід до періодизації домінував у вітчизняній літературі до кінця 80-х років XX ст. На Заході найбільшого впливу набув цивілізаційний підхід до періодизації історії. Уперше його розробив шотландський філософ А. Фергюсон (1723–1816). Взявши за основу періодизації розвиток форм господарської діяльності й відносин власності, він виділив 3 етапи:

– дикість – розвиток мисливського господарства й відсутність приватної власності;

– варварство – розвиток скотарства й поява приватної власності;

– цивілізація – розвиток землеробства й приватної власності.

Ще в XVIII ст. починають формуватися різні теорії цивілізації, серед яких можна виділити 2 основні різновиди: теорії стадіальногорозвитку, що розглядають світові цивілізації (співтовариства в певному просторі–часі) з тривалими циклами розвитку; теорії локальних цивілізацій, що розглядають цивілізацію з більш короткими історичними циклами, що включають одну або кілька країн із загальною специфікою.

У рамках теорії локальних цивілізацій українські вчені Б. Ф. Заблоцький, М. Ф. Кокошков основу періодизації історії України поклали комплексний критерій – державні й економічні перетворення. Вони вважають, що такий критерій періодизації є найбільш об'єктивним і дає можливість оцінити, якою була економіка України, якою могла бути, якою і чому вона є сьогодні. Відповідно до цього критерію економічна історія України ділиться на 3 періоди:

– економіка раннєфеодальної держави та Київської Русі;

– економіка періоду політичної й економічної залежності від інших держав;

– економіка незалежної України – період, що почався із другої половини 1991 р.

Кожний період ділиться на ряд етапів, які відображають зміни у відносинах власності на засоби виробництва, формі організації виробництва, розвитку продуктивних сил, структурі господарства [5, с. 83–85].

Стадіальні теорії вивчають цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у яких виділяються певні стадії (етапи). Цей процес почався з розпаду первісного суспільства й переходу його частини в стан цивілізованості. Із часом у житті людства відбулися зміни в соціально-економічних відносинах, духовній і матеріальній культурі. Тому цивілізаційний підхід передбачає використання в якості критерій періодизації більш широку (ніж при формаційному підході) ознаку –сукупність матеріальних і духовних факторів. Найчастіше закордонна економічна наука (Дж. Гелбрейт, А. Арон, Д. Белл і ін.) наголошують на технологічному способі виробництва, використовуючи як критерій ступінь індустріального розвитку суспільства, прогрес у техніці й технології виробництва. Виділяють три основні стадії в цивілізаційному процесі: доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна. Технологічний принцип як критерій періодизації дозволяє чітко визначити структуру світу за ступенем економічного розвитку й розробити програму подолання надмірного розриву в його рівнях. Применшення теорії постіндустріального суспільства дорого обходиться Україні, оскільки ринкові перетворення обмежилися лише реформуванням виробничих відносин (роздержавлення, приватизація), а науково-технічні перетворення залишилися осторонь, хоча без них неможливий розвиток країни. На рубежі XX–XXI ст. людство вступило в новий етап розвитку, що характеризується посиленням інтеграційних процесів, які переросли в глобалізацію. В України є великий природний, матеріальний, людський (у т.ч. науковий) потенціал, достатній, щоб із іншими народами стати творцями єдиної Світової цивілізації.

Цивілізаційний і формаційний підходи доповнюють один одний. Елементи формаційного підходу, принаймні, можна включити в цивілізаційний аналіз, тому що розвиток соціально-економічних відносин – важлива частина цивілізаційного процесу. Критично оцінюючи різні підходи до періодизації історії, можна зробити висновки:

– масштабність, суперечливість, багатогранність глобального історико-економічного розвитку суспільства істотно ускладнює його пізнання, зокрема, формування загальної теорії періодизації;

– більшість концепцій відображає лише окремі сторони дослідження, тому що використовують різні критерії періодизації;

– у цих умовах історики-економісти воліють користуватися загальноісторичною періодизацією: давня історія (приблизно 100 тис. років до н. е.–V ст. н. е.); середні віки (V–XV ст.); нові часи (XVI–поч. XX ст.) і новітні часи (з 1914 р. до наших днів).

Що стосується періодизації історії економічної думки, то можна відзначити, що в більшості підручників з історії економічної науки матеріал викладається в хронологічному порядку; організується його виклад згідно наукових шкіл і напрямків відповідно історичних епох. Однак при цьому використовуються свої, додаткові критерії (підходи) у періодизації:

а) раніше розглянутий формаційний підхід, за якого розвиток суспільних протиріч і класової боротьби відображається в економічній думці;

б) парадигмальний підхід – коли пануюча система поглядів, що вичерпала свій науковий і евристичний потенціал, заміняється іншою.

Існують і більш приватні критерії в періодизації економічної думки: підхід до визначення цінності в обміні (корисність або витрати); основний метод аналізу; поява великих мислителів і так далі, аж до «екзотичного»: засновники, песимісти, ліберали, дисиденти, гедоністи в економічній науці (Ш. Жід і Ш. Ріст).

З позицій історико-хронологічного підходу написані вітчизняні підручники за редакцією В. Д. Базилевича (в 2-х томах), Л. Я. Корнійчука; навчальні посібники за авторством В. М. Ковальчука, М. В. Лазоровича, М. І. Сарая, В. М. Лісовицького. Аналогічних позицій дотримуються й російські вчені, але всі вносять до періодизації щось своє. Так В. С. Автономов наголошує на самій логіці розвитку економічної науки, виділяючи чотири великих етапи: формування економічних знань (до другої половини XVIII ст.); виникнення економічної науки (до 1870 р.), затвердження науки (до 1940 р.), сучасний розвиток економічної науки. Я. С. Ядгаров виділяє три етапи: економічні вчення епохи дориночної економіки; економічні вчення нерегульованої ринкової економіки; економічні вчення регульованої (соціально орієнтованої) ринкової економіки.

Така «різноголосиця» у підходах до періодизації не погіршує розуміння еволюції економічної науки, а, навпаки, дозволяє найбільш повно відображати особливості економічних ідей у кожний конкретний період їхнього розвитку, спадкоємність економічних знань; формує розуміння динаміки економічної думки не як прямолінійного переходу від незнання до знання, а як хворобливого, інтелектуально-драматичного переосмислення минулої спадщини й зміни пануючих парадигм.

Інтегральний навчальний курс ІЕЕД також викладається в хронологічному порядку. Автори посібника дотримуються загальноісторичної періодизації, оскільки сам курс покликаний показати взаємозв'язок історії економіки й економічної думки, рубежі виникнення й змісту теоретичних концепцій у контексті історико-економічних умов. Інтеграція критеріїв періодизації історії економіки й економічної думки дозволяє зробити висновок: загальні періоди розвитку економічної думки відповідають циклічному розвитку, зміні цивілізацій, великим якісним змінам у духовній сфері, соціумі, економіці. У найбільш узагальненому виді періодизацію навчального курсу ІЕЕД можна представити наступною таблицею:

Таблиця 1.1 – Періодізація навчального курсу ІЕЕД