Початок книгодрукування в Україні. Становлення літературної української мови.

Розвиток освіти і шкільної справи того часу в Україні тісно пов’язаний з розвитком друкарства. Появу друкарства в Україні перш за все треба розглядати в тісному зв’язку з винайденням друкарства у Європі. Як відомо, друкарство вперше зародилося в Німеччині (винахід друку належить німцю І. Гутенбергу в 1445 р.) і швидко поширилося в багатьох країнах Західної Європи. У зв’язку з національним відродженням слов’янських народів, у ХV ст. воно з’явилося і в слов’янських містах, зокрема в Празі, Кракові, Вільно, та інших.

Спочатку слов’янські книги друкували латинню, пристосованою до слов’янських мов. Згодом друкарство було пристосовано до кирилівської азбуки, яку вже раніше вживали в рукописних книгах.

Розмноження книг, яке раніше здійснювалося шляхом їх переписування вручну, тепер вже не могло задовольнити потреб суспільства. Це й зумовило поширення друкарства ─ однієї з найважливіших передумов дальшого культурно-наукового і технічного розвитку.

Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею відносять до 1491р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль (?─1525) видав “Октоїх”, “Часословець”, “Тріозь пісна” і “Тріозь цвітна”, “Осьмигласник” Католицький церковний суд спалив наклади цих книг, а Фіоля покарав за пропаганду православної, а не католицької віри. (Поширення друкарства серед слов’ян: чехи ─ 1478р.; українці ─ 1491р.; білоруси ─ 1517р.; росіяни ─ 1564р.; болгари ─ 1641р. Див.: Огієнко І. Історія українського друкарства. ─ К., 1994. ─ С.34 ─ 35).

Видання білоруського просвітителя “Из славного города Полоцка” Франциска Скорини (1490─1540) увійшли і в культуру українців, оскільки об’єднувала нас і білорусів одна держава. Працював він над друком книг у Празі і Вільно в 1517─1525 рр.

Перші історично задокументовані відомості (ці матеріали знаходяться у Львівському історичному архіві) про книгодрукування безпосередньо в українських землях відносяться майже до середини ХV ст. Так, знайдено документи, в яких говориться про те, що ще в 1460 р. в м.Львові міщанин Стефан Дропон (Дропан) мав друкарню і цього року подарував її Онуфріївському монастирю. На початку ХVІ ст. друкарні були в Кам’янці-Подільському та Острозі ─ в маєтку князя Константина Острозького. З Острога друкарство поширилось у Київ. Як свідчать історичні документи, князь К. Острозький подарував Печерському монастирю друкарню в 1531 р., яка розпочала роботу в 1533 р.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги кирилицею “Апостол” (1564) Івана Федорова, а також його Львівського видання 1574 р. Новітні наукові дослідження (Історія української та зарубіжної культури. ─ К., 1999 р. ─ С.120) стверджують, що Федоров був не засновником, першодрукарем в Україні, а фундатором постійного, масового друкарства в українських землях. На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І.Федорова (поховання в Онуфріївському монастирі м. Львова 1583 р.): “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих”[1] (прочитане відомим істориком І. Крип’якевичем).

У 90-х рр. ХVІ ст. Львівське братство надрукувало книжку “Просфоніма” (“Привіт”), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи.

Таким чином, друкування книжок в Україні було могутнім поштовхом для розвитку писемності, освіти і всіх галузей культури України.

Приступаючи до розгляду питання становлення літературної української мови необхідно зауважити, що історія писемності і літератури України в ХІV─ХVІ ст. і досі залишається малодослідженою. Хоча дослідниками ХІХ і ХХст. було зроблено в цьому плані досить багато.

Справа в тому, що зразки літературних творів розглядуваного періоду в наш час є великою рідкістю. Це головним чином церковні повчання, різні духовні заповіти і звернення духовних осіб до князів та народу.

Відсутність оригінальних літературних творів світського характеру пояснюється певною закономірністю культурного життя українського народу в цей період. Література ХІV ─

ХVІст. не зразу знайшла свою народну основу, на якій вона тільки й могла розвиватись. Розвиток її народного характеру затримали, по-перше, (заборонні) заходи церкви, спрямовані на боротьбу з усною народною творчістю ─ основним джерелом світської літератури. Народна творчість залишилась тільки у вигляді багатого усного фолькльору ─ колядках, обрядових, веснянках, русальних і купальних піснях, у піснях обжинкових, в епічній народній творчості. Таким чином, народна творчість, що була художнім відтворенням трудового життя, існувала сама по собі, а література, зв’язана з церковною схоластикою і відірвана від народного життя, від народу ─ сама по собі.

Законсервуванню української писемності і літератури сприяло збереження візантійських впливів, які в ранній період християнства на Русі ХІ─ХІІ ст. відіграли у розвитку культури прогресивну роль, а пізніше (ХІV─ХVІ ст.) перетворились на її гальмо.

Справа в тому, що Західна Європа успадкувала від античної грецької і римської культур те, що в них було кращого. У країни слов’янського світу, в т.ч. в Україну, церква якої залишалася під зверхністю константино-польського патріарха, розповсюджувалися чужі національному духові і традиціям українського народу жанри церковної літератури. Ці твори могли бути популярними хіба що серед ченців. Вплив цієї аскетичної літератури в Україні був досить великий. Через нього було важко, майже не можливо, пробитись у літературу живій народній думці.

Негативним для розвитку писемності і літератури було й те, що освідчені люди цілими століттями уникали в літературі народної мови. На Заході християнство і його література ширились засобами незрозумілої для народу латинської мови, яка не була сприйнята ні народом, ні літературою світського характеру. Через це там латинська мова не прищепилась у писемності, а література розвивалась національними, народними мовами ─ англійською, французькою, німецькою, чеською та іншими.

Східнослов’янські письменники, в т.ч. і українські, задовольнялись книжковою, в своїй основі зрозумілою церковнослов’янською, тобто староболгарською, мовою з українською вимовою. Цією мовою писались літературні твори в Україні аж до кінця ХVІІІ ст., хоча розмовна мова була, зрозуміло, народною.

Питання про те, якою була народна мова до ХІІІ ст., залишається нез’ясованим у філологічній науці і досі. У всякому разі слід вважати, що вона була до певної міри спільною на всьому східнослов’янському просторі, але далекою від відомої нам офіційної церковнослов’янської мови.

Формування деяких рис фонетики української мови вже знайшло відображення в літературних пам’ятках другої половини ХІІ ст. Так, у Галицькому євангелії 1144 р. і Добромиловому Євангелії 1164 р. вже спостерігається поява нового ъ (читати як “ять”) замість е: камънь, шъсть (сучасне камінь, шість). У ХІІІ ст. відбувається зміна ъ звуком И. У ХІV ст. в пам’ятках писемності вживаються подовжені о, е в нових закритих складах; перехід їх через ступінь дифтонгів в і: лъс ─ ліс, лъто ─ літо, съно ─ сіно, хлъб ─ хліб.

Впливи народної української мови стали проникати насамперед у церковні літературні переклади, а також і в оригінальні твори. Прикладом такого проникнення живої народної мови в церковну літературну кінця ХV ст. є книжки, призначені для читання. Проникає народна мова і в державне листування. Зразком такої літератури був переклад “Четьї, зроблений у Кам’янці 1489 р. З’являються в цей час також рукописи церковних книг карпатсько-українською мовою з польською і білоруською говірками, з домішкою таких слів, як воуз замість віз, вувця замість вівця, хвуст замість хвіст та інші.

Характерною пам’яткою української мови в тодішній церковній літературі є рукописне Пересопницьке Євангеліє, яке було складене в 1556-1561 рр. у Заславлі, у монастирі св.Тройці, і довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна українська термінологія, особливо волинський діалект.

У тексті зустрічаються такі слова, як відповідаю, покоуй, твуй, по сюй і по туй стороні, злодіюв, холодникь, кныжныкы та інші.

Пересопницьке Євангеліє здобуло собі славу не тільки як зразок тогочасної української літературної мови, а й як першорядна пам’ятка кольорового художнього оформлення книги, як пам’ятка українського мистецтва, як зразок кольорів та форм окремих літер, заставок тощо. Пересопницьке Євангеліє як цінна пам’ятка української культури ХVІ ст. зберігається в Державній Публічній бібліотеці України.

На Пересопницькому Євангелії складають присягу Президенти суверенної Української держави.

Необхідно зауважити, що тексти українською мовою часто зустрічалися і в нотатках українців-переписувачів. Так, наприклад, у біблійних книгах, складених у Львові, трапляється запис, вміщений після п’ятикнижжя з датою 1575 р.: “Дмитро з Зънкова писарчикь” (в даному випадку ъ читається як і). Збереглось також Євангеліє тогочасною літературною українською мовою невідомого видання ХVІст. в якому зустрічаються українські вирази, як “въ(і)ра без учинка мертва”, а також слова ─ стережемо, вже, учення та ін.

Українізми трапляються і в тексті перекладів князя А.Курбського. Зокрема, зразком писемності, що вийшов з літературного гуртка Курбського, є вибрані твори Івана Златоуста у перекладі Курбського. Проникнення в ці рукописні книги українського правопису і народної мови пояснюється частково впливом переписувачів-українців, які співпрацювали з Курбським. Зокрема, в переклади Курбського проникло чимало українських приказок, що прикрасили ці твори. Це стосується також творів Іоанна Дамаскіна у перекладі князя А. Курбського.

Важливо звернути увагу і на таку деталь. Ділові папери ХІV─ХVІ ст. ─ пам’ятки права, грамоти, державне листування ─ були написані т.з. “руською мовою”. Після староруської мови Київської Русі ХІ─ХІІІ ст. “руська мова” стала етапом у створені двох самобутніх братніх літературних мов ─ української і білоруської .

У ХVІ ст. в Україні “руська мова” ще більше поповнилася народною, або, як її називали, “посполитою мужицькою” мовою. Народна мова найбільше відчувається в пам’ятках полемічної літератури кінця ХVІ ст. Але справжня народна мова була в усній народній творчості. В цей час українською мовою з’являються подекуди і вірші, власне записи народних пісень. Один із таких зразків віршів є вірш-пісня, відома під назвою “Пісня про Стефана Воєводу”. Ось послухайте:

Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?

Ой, як мні, Дунаю, не смутно текти?

З дна мого студені жерелонька б’ють.

А по середині та риба мутить,

На верху Дунаю три роти стоять…

Цей невеликий уривок пісні, яку ви прослухали, свідчить про проникнення в церковне і світське письменство живої української народної мови, зовсім близької до сучасної. Для того щоб склалося таке стале і міцне мовне утворення, яке відоме нам з усної народної творчості ХІV─ХVІ ст., потрібний був тривалий період попереднього його розвитку.