Геополітична, воєнна і терористична складові в історичній ретроспективі сучасного світу.

v У XVII— XVIII ст.на характер міжнародних відносин, як і раніше, великий вплив здійснювали династичні інтереси європейських монархів, які прагнули захопити і приєднати до своїх володінь все нові землі. Починаючи з другої половини XVII ст. поступово на передній план загальноєвропейського життя стали виступати інтереси централізованих національних держав.

Ø Система відносин національних держав як головних суб'єктів влади й регуляторів суспільних і політичних, у тому числі й міжнародних відносин, тобто система міждержавних відносин у сучасному розумінні слова, почала складатися після Тридцятирічної війни (1618-1648 pp.). Підписаний після її закінчення Вестфальський мир ознаменував собою початок формування нової політичної системи. Встановлена в Європі, вона потім була перенесена і в інші регіони. Ця система відносин отримала назву Вестфальської, або державно-центристської, моделі світу. У її основі — визнання як одного з основних принципів принципу національного (державного) суверенітету. Тобто кожна держава має всю повноту влади на своїй території, визначає внутрішню і зовнішню політику. Це право влади має поважатися іншими державами, які не можуть втручатися в чужі внутрішні справи. У суверенної національної держави мають бути наявні територія і населення, яке проживає на цій території, легітимне управління ним, а також визнання з боку інших національних держав. Якщо відсутня одна з характеристик, держава перестає існувати або стає надзвичайно обмеженою у своїх можливостях. Суверенні національні держави взаємодіяли і взаємодіють між собою, утворюючи систему міжнародних відносин.

Сенс і призначення системи міжнародних відносин у її традиційному розумінні завжди полягали у тому, аби знаходити шляхи і способи розв'язання протиріч і конфліктів між державши та їх союзами, які виникали передусім у результаті зіткнення їх реальних, а часом хибно зрозумілих національних інтересів. Під такими виступають насамперед потреби оптимального порівняно зі стандартами свого історичного часу розвитку державно організованого соціуму, які екстраполюються на зовнішнє середовище і вирішуються у сфері міждержавних, міжнародних відносин. Як правило, національні інтереси віддзеркалюють об'єктивні потреби безпечного існування і розвитку держави. Проте нерідко, як зазначав М. Вебер, під "національними інтересами" малися на увазі не тільки захист самостійності, незалежності держави, її територіальної цілісності, але й нарощування сили для забезпечення "власної" безпеки, вирішення на свою користь територіальних та інших суперечок, отримання доступу до природних ресурсів за межа­ми національних кордонів та ін. За "національні інтереси" видають й ідеологічні цілі, націоналістичні установки (апелюючи до природних почуттів національної самоідентифікації), інтереси істеблішменту.

Вестфальська система миру, запровадивши монополію на право застосовувати силу на своїй території,

ü поклала край міжусобицям усередині держави, о

ü днак призвела до безлічі міждержавних конфліктів, у тому числі до світових війн.

Спочатку міждержавні відносини мали тенденцію до впорядкування через укладання союзів, що дозволяли з деяких позицій погоджувати свої зовнішньополітичні дії. На початку XVIII ст. вперше з'являється термін "баланс сил", що набув пізніше значного поширення. Однак цей баланс незабаром став відчувати напругу внаслідок посилення позицій Великої Британії і значної протидії з боку Франції. Іспанія, Португалія, Швеція, Нідерланди, які мали колись дуже сильні позиції у світовій політиці, почали їх втрачати. Замість них активними акторами стають Пруссія і Росія.

Протягом усього XIX ст. у політичному житті Європи відбувалися постійні зміни в балансі сил між різними державами. Особливо серйозний "виклик" був кинутий Наполеоном з його претензією створити свою імперію.

Ø Справа закінчилася поразкою Франції і Віденським конгресом 1815 р. На ньому було укладено комплекс договорів, що передбачав збереження рівноваги між великими державами. Система міжнародних відносин, яка складалася на основі домовленостей, одержала назву "Європейський концерт", або Віденська система. У її рамках кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи своїх союзників, але при цьому не порушуючи загальної структури союзів і стилю відносин між державами, а також територіальний і політичний статус-кво в Європі. Ця система трималася на згоді держав стосовно того, що відвернення війни важливіше від будь-якого надбання для кожної з них. Головним засобом і джерелом посилення могутності та впливу для провідних європейських держав стають колонії. Конкуренція на периферії не наражала на небезпеку позиції в самій Європі доти, доки наприкінці XIX ст. на планеті не залишилося територій, які можна було б перетворити у свою колонію. Світ був поділений між колишніми активними учасниками світової політики. Однак на початку XX ст. в неї вступають нові сильні гравці — Сполучені Штати Америки, Японія, Німеччина, Італія із своїми домаганнями. Відомо, що результатом суперництва стала Перша світова війна.

Ø У червні 1919 р. у французькому Версалібув підписаний мирний договір, а в 1921-1922 pp. відбулася Вашингтонська конференція. В результаті була сформована Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.

ü Цього разу охоплювалася не тільки Європа, а й увесь світ.

ü Вона будувалася насамперед на інтересах країн-переможниць, утискаючи інтереси переможених, а також новоутворених держав (у Європі їх налічувалося 9).

Її суперечливість і нестабільність були однією з причин, що призвели до Другої світової війни.

Ø По закінченні її керівники держав-переможниць на конференціях в Ялті (4-11 лютого 1945 р.) і в Потсдамі (17 липня — 2 серпня того ж року) прийшли до домовясностей, що стали основою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

ü Незабаром основною її характеристикою стала біполярність, тобто протиборство двох наддержав — СРСР і США.

ü Вони мали ядерну зброю і величезний військово-промисловий потенціал,

ü спиралися на сформовані навколо них військово-політичні блоки держав-союзників.

ü Поняття "баланс сил" стало одним із головних, що характеризували Ялтинсько-Потсдамську систему.

ü Світ був поділений на зони впливу "капіталізму" і "соціалізму". За їхнє розширення і протидію іншій стороні велася гостра боротьба.

ü І Радянський Союз, і Сполучені Штати не були європейськими державами. Тобто у світовій політиці закінчився період, коли панував принцип європоцентризму, розмивання якого почалося ще на межі XIX-XX ст.

ü Кожна зі сторін претендувала на перемогу у всесвітньому масштабі, беручи участь у "холодній війні".

Ø "Оксамитові революції" у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, катастрофа світової соціалістичної системи, розпад Радянського Союзу завершили білодярну систему відносин.

§ Отже, у віковому протиборстві з Америкою за домінування у світовій політиці Росія програла. Після розпаду СРСР вона зіштовхнулася з проблемою геополітичного і геокультурного самовизначення в сучасному світі. Непростою є і проблема вироблення стратегії національно-державного розвитку. Як вважають самі російські аналітики, теоретично перед країною відкрилися чотири стратегічні альтернативи: по-перше, створення нації-держави; по-друге, вибудовування конфедерації пострадянських держав перехідного типу (СНД); по-третє, відновлення союзної держави; по-четверте, вступ у Європейський Союз, не чекаючи завершення формування нації-держави (як, наприклад, зробили країни Балтії). При цьому Росії доводиться обирати між Заходом (США і Європою), який міцно освоївся на шляхах Модерніті, і Сходом (Китаєм, країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону), який вирішує завдання національно-цивілізаційної адаптації до сучасного світопорядку. До числа альтернатив належить відстоювання принципів багатополярності (і спроби зберегти великодержавний статус) чи орієнтація на нинішнього світового лідера (що передбачає визнання власної вторинності і зовнішньополітичної несамостійності). Така незрозумілість геополітичного і цивілізаційного самовизначення утруднює політичну модернізацію країни, зумовлюючи Росію проводити внутрішньо суперечливий і в результаті непослідовний та малоефективний політичний курс. Попри те, що міжнародні позиції цієї країни значно ослабли, її вплив на стан справ у світі залишається істотним¹, хоча і непорівнянним з американським.

§ Сполучені Штати Америки в наш час є наймогутнішою державою світу. Історичний шлях до світового лідерства був довгим і непростим. Американо-англійський Версальський мирний договір 1783 р. підтвердив перемогу США у війні за свою незалежність від Англії. У цій боротьбі їх підтримували Франція, Іспанія, Голландія і Росія. Франція, Іспанія і Голландія були прямими союзниками США. Однак текст Версальського договору американці майже рік тримали у таємниці від своїх союзників. Відповідно до договору кордони США проходили на заході по річці Міссісіпі й умовною лінією в напрямку до Великих озер, на півночі — по лінії Великих озер і річки св. Лаврентія, на сході — берегом океану, на півдні обмелювалися Флоридою, що належала Іспанії. Сучасні південні штати США входили до складу Мексики. На момент одержання незалежності територія нової держави становила приблизно 1/5 території нинішньої. От чому автор Декларації незалежності США Т. Джефферсон сказав: "Я здригаюсь від страху за свою країну, коли усвідомлюю, що Бог справедливий". Він знав, що говорив. Спочатку переселенці вирішували свої територіальні проблеми за рахунок індіанців, а потім спрямували свої зазіхання на землі сусідньої Флориди, Мексики, Куби, Пуерто-Рико, Філіппін. Лідери США до 40-х років XIX ст. сформулювали принцип, що поєднує зростання могутності і добробуту країни з процесом експансії, розширенням території. Президент Д. Полк у середині 40-х pp. XIX ст. обґрунтував "права" Штатів на приєднання мексиканських територій: Техасу, Орегону і Каліфорнії. Пізніше це й зробили: більше половини території Мексики було відірвано. У 1867 p., використовуючи різні шляхи і методи впливу, американці змусили Росію про­дати за безцінь Аляску. Наприкінці XIX — на початку XX ст. США здійснили численні інтервенції на Кубу, у Мексику, Гаїті, Домініканську Республіку, Нікарагуа, Панаму та інші країни. Були започатковані політика "великого кийка" і "дипломатія долара", що активно використовувалася пізніше проти інших країн світу.

До певного часу американці сповідували принцип ізоляціонізму, тобто невтручання у світову, особливо у європейську, політику. У Першу світову війну Штати вступили не відразу. Вважається, що підштовхнуло їх до цього у 1915 р. затоплення німецькою субмариною морського корабля "Лузітанія", на борті якого перебувало 1500 осіб, у тому числі і 200 американців. Очевидно, це був лише привід, зміни в зовнішньополітичній лінії зумовлювалися більш глибокими причинами. Як би там не було, американці взяли участь у війні. Вони не зазнали значних втрат, проте багато чого виграли. Зокрема те, що зуміли провести низку своїх позицій стосовно післявоєнного устрою світу. У Другу світову війну Сполучені Штати також не поспішали вступати. 4 листопада 1939 р. за пропозицією президента Ф.Д. Рузвельта американський Конгрес прийняв рішення відмовитися від політики нейтралітету, у результаті якого було скасовано ембарго на постачання зброї і спорядження до Великої Британії і Франції. Однак у війну США вступили тільки 8 грудня 1941 р. після японського нападу на головну опорну базу американської Тихоокеанської флотилії Перл-Харбор на Гавайських островах (7 грудня). На відміну від Радянського Союзу і європейських країн, які дуже потерпіли в роки війни, Америка помітно зміцнилася і стала одним із двох головних акторів післявоєнного світу і "холодної війни". Через сорок п'ять років закінчився період двополюсного, чи біполярного, світу.

На початку 1990-х років тодішній американський президент Дж. Буш-старший заявив, що у зв'язку з розпадом СРСР зник один з "полюсів". Тобто залишилася єдина супердержава — Сполучені Штати Америки, покликана стати світовим лідером.

Претензії Америки на особливе становище у світі мають давню історію. Ще в 1824 р. президент Е. Джексон проголосив, що США "є країною, явно наділеною богом і долею, якій могли б позаздрити Давня Греція і Рим у дні своєї величі". Відтоді і дотепер претензії на гегемонію підносяться як "виконання святої місії" "керівництва людством", "ведення його до світлого майбутнього", "сприяння встановленню справжньої демократії на планеті", "боротьба зі світовим злом" і т. ін. Однією з теоретичних праць, що обґрунтовує місію США на сучасному етапі і яка одержала світовий резонанс, є книга знаного політолога 3. Бжезинського "Велика Шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи" (вийшла у світ у 1997 p., однак не втрачає актуальності дотепер). У ній автор постулює статус США як "єдиної і дійсно першої глобальної держави", що має "глобальні інтереси" і прагне до того, щоб "здійснювати своє світове панування". Це панування, за його словами, спрямоване до шляхетної мети: "створити дійсно готове до співробітництва світове співтовариство відповідно до довгострокових тенденцій і фундаментальних інтересів людства". А отже, американська держава готова взяти на себе всю повноту відповідальності за майбутнє світу, залишаючи за собою право приму­шувати інші країни виконувати "рекомендації" Вашингтона. У своїй книзі він показує величезну економічну, політичну, військову, ідеологічну силу США, з чим важко не погодитися. Однак важко погодитися з його твердженням, що американське панування є абсолютним благом і полягає воно насамперед в американізації усього і всіх.

Міркування теоретиків були взяті на озброєння політиками. Вже в середині 90-х років минулого століття офіційний Вашингтон розділив усі країни світу на чотири категорії: "стрижневі" (ті, котрі вже встали під американські прапори), "перехідні" (які рухаються в "правильному" напрямку), "ізгої" (ворожі США) і "невдахи" (що страждають від внутрішніх безладів). Було поставлене конкретне завдання: поступово перевести в "стрижневу" зону інші держави, у тому числі "ізгоїв" і "невдах". Події 11 вересня 2001 р. підхльоснули новий "хрестовий похід проти зла". До претензій на месіанство і гегемонію додалися жага помсти і рішучість забезпечити Америці безпеку, що виявилася настільки вразливою. У "Стратегії в галузі національної безпеки США", опублікованій 20 вересня 2002 p., записано: "Ми будемо захищати Сполучені Штати... у самій країні і за кордоном, виявляючи і знищуючи небезпеку ще до того, як вона досягне наших кордонів... Ми, не вагаючись, будемо діяти на свій страх і ризик, якщо це буде потрібно... Щоб випередити супротивників і не допустити... ворожих дій з їх боку, Сполучені Штати, у разі потреби, будуть діяти превентивно".

У доповіді під назвою "Глобальні тенденції 2015", підготовленій Національною радою із справ розвідки при президентові США, говориться: "Сполучені Штати — едина у світі держава з потенціалом глобальної проекції могутності; вони здатні домінувати на ключових театрах, базуючись на наземних плацдармах; вони мають єдиний у світі всеокеанський військово-морський флот; вони домінують у повітрі; вони зберігають здатність першими завдати ядерний удар; вони продовжують інвестування в системи контролю, комунікації і розвідки". Варто зазначити, що спочатку Штати не були мілітаризованою країною. їхня державна система складалася під впливом двох обставин. По-перше, не було серйозної зовнішньої загрози, а отже, потреби мати велику армію, що могло б впливати на становлення державної традиції. По-друге, "батьки-засновники" американської держави відчували відразу до насильства, свято вірили в торжество закону і моралі, а не сили. Однак ситуація кардинально змінилася згодом, особливо в XX ст. США постійно утримували найбільші збройні сили і розробили цілу систему поглядів і методів, призначену для того, щоб виправдати використання військової могутності. США стали типовою мілітаризованою державою. Для її керівників зовнішня політика є сферою боротьби, насамперед збройної, за зони впливу, вузли комунікацій, джерела сировини, а внутрішня політика підкорюється завданню забезпечення військових потреб держави.

Закінчення "холодної війни" багато хто в Сполучених Штатах розглядав як сигнал до демілітаризації політики й економіки, переорієнтації фінансування на мирні цілі як всередині країни, так і за її межами. Дійсно, деякий час мало місце певне скорочення військових витрат і звичайних збройних сил. Однак незабаром ця тенденція послабилися і зникла. Розвитку набула інша — розробка нових доктрин застосування збройної сили і впровадження принципово нових засобів збройної боротьби.

На думку американських політиків, був досягнутий такий рівень співвідношення озброєнь з іншими державами світу, за якого питання про застосування сили Сполученими Штатами визначається тільки їх власними інтересами. США вважають себе верховним арбітром усіх конфліктів у світі. Думка світового співтовариства, міжнародних організацій і окремих держав у розрахунок можуть не братися.

Ø Початок XXI ст., може розглядатися як точка біфуркації, коли розвиток міжнародних відносин може одержати різний напрямок. Головна альтернатива:

американська світова гегемонія — однополюсний світ

або багатополюсний світ.

Деякі аналітики переконані, що вже має місце перше. Інші вважають, що, навпаки, наявні ознаки складання багатополюсного світу. Монополярний світ цілком зручний, особливо для того, хто є цим полюсом. Напад на нього виключено, а він, маючи вирішальну перевагу, підтримує "порядок" у світі. Однак такий стан справ не влаштовує тих, над ким здійснюється контроль і найчастіше диктат.

Нинішні претензії Вашингтона суперечать настроям Західної Європи, Росії, Китаю, Японії. Останнім часом посилилася протидія з боку арабо-мусульманського світу. У зв'язку з цим "гегемон" змушений напружувати себе підвищеною пильністю і витратами. Через це з'явилася концепція мультилатералізму, світової системи, у якій владні повноваження, розподілені між Сполученими Штатами й іншими великими державами, але Америка зберігає за собою провідну роль. У згадуваній "Стратеги в галузі національної безпеки" зазначається, що "можливості США не безмежні" і тому для врегулювання конфліктів потрібні "формування коаліцій однодумців і домовле­ності про забезпечення безпеки на основі співробітництва, необхідна координація з європейськими союзниками і міжнародними інститутами".

Війни супроводжують людство протягом тисячоліть. Особливого значення вони набувають у XX ст., оскільки виникає загроза його існуванню, а також через ті наслідки, які пов'язані із війнами як такими.

Для визначення поняття "війна" існує безліч дефініцій. Сучасне визначення цього поняття, прийняте серед вітчизняних військових теоретиків, виглядає так. Війна — соціально-політичне явище, крайня форма вирішення соціально-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, територіальних та інших суперечностей між державами, народами, націями, верствами і соціальними групами засобами збройного насильства.

Протягом тисячоліть, аж до середини XIX ст., результат битв залежав, головним чином, не від озброєнь, а від особистої мужності вояків і таланту воєначальників, які вдало розставляли своїх бійців на полі битви. Коли у 1914 р. починалася світова війна, ніхто — навіть воєначальники — не здогадувався, що вона виявиться такою кривавою. Такого масового знищення вояків у війні історія ще не знала. Значною мірою це було зумовлено наявністю на озброєнні великої кількості швидкострільних кулеметів а також артилерії. Солдати гинули тисячами. Винайшовши автоматичну стрілецьку зброю — кулемети й автомати, армії навчилися оборонятися. Однак потреба у наступі була така велика, що дуже швидко проти кулеметів було винайдено протидію — танки, що були важливими у наступі. Щоб зробити війну динамічнішою, армії оснастили транспортними засобами, з'явилися значні військово-повітряні сили. Як показала пізніше історія, саме авіація стала зброєю, що визначала хід війни. Наземні і морські війська були безсилими проти атак з повітря. Наступати без підтримки авіації не було сенсу. Проте і в Другій світовій в<