Прадавня культура східних слов’ян та її вплив на культуру України. Хрещення українських земель.

Найважливішою подією в історії середньовічної Європи було утворення на рубежі VІІІ-ІХ ст. Київської Русі, однієї з найбільших держав того часу. Утворення Київської Русі було підсумком тривалого процесу історичного розвитку східнослов’янських племен.

За короткий час Київська Русь зайняла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські та візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори розповідали про Русь як могутню державу, що посідала важливе місце в системі європейських політичних і економічних відносин. Аль-Масуді називав русів “великим народом”. Славнозвісна “Пісня про Роланда” засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Нікіта Хоніат повідомляв, що “християнніший” руський народ врятував Візантію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалось власне усвідомлення безпосередньої причетності до світової історії.

Ми не маємо можливості більш детально зупинятися на історії Київської держави. Нашим завданням є якомога більше дізнатися про культуру княжої доби, яка включала культуру Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Адже Галицько-Волинська держава – це правонаступниця Київської Русі. Вона перейняла державницькі традиції Русі, саме на терени Галицько-Волинського князівства перемістився центр державності в наших землях після розпаду Київської Русі, її культура – є прабатьківщиною українського народу, його культури. Необхідно зауважити, що Русь відзначалася досить високим рівнем культурного розвитку.

Культура княжої доби – яскраве самобутнє і багатогранне явище. До якої б сторони її не звернутися – чи до писемності (художня література, історія, публіцистика), чи до мистецтва (архітектура, живопис, прикладне мистецтво, музика, видовища), - скрізь стародавня Русь залишила свій неповторний і глибокий слід.

Культура княжої доби була результатом тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства. Коріння її сягає до культури східних слов’ян і ще давнішого часу.

Київська Русь розвивалась не ізольовано від інших країн, а тому древньоруська культура у своєму розвитку мала багатосторонні зв’язки і контакти з культурою інших народів середньовіччя. Вона вбирала все краще і з візантійської культури, і з культури західноєвропейських та азіатських країн, багато в чому збагачуючись за рахунок цих запозичень. У свою чергу, Київська Русь, Галицько-Волинське князівство збагачували інші народи багатьма своїми культурними надбаннями і цінностями. Це був процес творчого взаємозбагачення різних за своїм походженням культур, від якого вигравали усі сторони, які брали в ньому участь. Все, що ми запозичували з інших культур, зазнавало творчої переробки і переосмислення і ставало таким чином невід’ємною частиною саме культури княжої доби.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіограф-фічних джерел, пам`яток історії та культури, які подарували сучасникам земля і народ України, дає підстави зробити висновок: відбувалась безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало, користувалося усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину. Проте, як зазначає Н.Полонська-Василенко: ”… хоч яка була жахлива навала… не було миті, коли б поривався зв`язок між носіями старої та нової культури…”

Таким чином, можемо зробити висновок, що культура східних слов`ян включає в себе надбання багатьох дослов`янських народів минулого, одночасно залишаючись своєрідною високорозвиненою культурою дохристиянської доби.

В нашій лекції ми в основному зупинимось на духовній культурі східних слов`ян.

Розглядаючи перше питання, необхідно зауважити, що виникнення давньоруської літератури тісно пов`язане із загальним розвитком суспільства – передумови для її виникнення існували ще задовго до появи писемності і, отже, до того часу, коли могла розвиватися писемна література. У зв`язку з цим усну народну творчість, яка передавалася з покоління в покоління, слід розглядати як передісторію літератури у власному розумінні слова.

Древньоруський фольклор в його безпосередніх проявах, на жаль, до нас не дійшов, але багато із записаних значно пізніше народних пісень, билин, казок, зберігають у собі численні нашарування давніх епох – періоду Київської Русі і ще більш далеких часів, що дає змогу судити про розвиток усної народної творчості у ті віддалені часи.

Зокрема, до пори язичества сягають т.з. русальські пісні, які зберегли до наших днів язичеський характер. Дуже давнє походження мають і обрядові пісні – весільні, похоронні та ін. Про похоронні пісні східних слов`ян згадує у Хст. арабський письменник Ібн-Фадлан, який був присутній на похоронах знатного руса на Волзі. До похоронних пісень примикали різного роду плачі й голосіння – жалі та карання, які знайшли своє відображення і в пам`ятках писемної літератури (наприклад, у плачі Ярославни зі “Слова о полку Ігоревім”).

Великого розвитку у стародавній Русі набули народні казки та легенди. Без сумніву, значна кількість народних казок виникла в період первіснообщинного ладу. Зокрема, дуже давнє походження казок, персонажами яких є тварини, а також багатьох казок, які трактують сюжети про Змія-Горинича, Бабу-Ягу, Кощія Безсмертного та ін.

До казок тісно примикають легенди, які представляють у фантастичному вигляді справжні історичні події. Багато з них дійшло до нас у пам`ятках древньоруської літератури. Це легенда про трьох братів-засновників Києва та ін.

Певного розвитку на Русі набули прислів`я, приказки, притчі, загадки, які є проявом народної мудрості. Багато афористичних виразів літературних творів сягає до фольклорних прототипів (наприклад, ”аще ся ввадит волк в овце, то выносит все стадо” або “лучше есть в свое земле костью лечь, неже на чюже славну быти”).

Однією з найдавніших форм усної народної творчості є замовляння, що виникли у зв`язку з магічними уявленнями. В писаних джерелах епохи Київської Русі зберігся ряд вказівок на існування такого роду замовлянь, проти яких християнська церква провадила рішучу боротьбу.

Проте найбільший інтерес, безумовно, становить народний епос – билини т. з. Київського і Новгородського циклів. Зокрема, до епохи Київської Русі відносяться билини про Вольгу Святославича, прототипом якого прийнято вважати Олега; багато билин зв`язано з іменами Володимира Святославовича та деяких осіб з його оточення (Ілля Муромець, Добриня) – такі як “Добриня-сват”, ”Добриня і Змій”, ”Ілля Муромець і Соловей-розбійник”, “Альоша Попович і Змій Тугарин” та ін. У цих билинах знайшли своє відображення певні історичні події (напр., у билинах про Добриню – одруження Володимира і Рогнеди, участь Добрині у християнізації Русі та ін.).

В героїчнім епосі народ оспівав своє славне минуле і відбив своє ставлення до цього минулого, свій патріотизм.

Фольклор є безумовним і прямим відображенням народної ідеології. В епоху первіснообщинного ладу фольклор був єдиний і відображав ідеологію всього суспільства в цілому. Основні мотиви цього періоду – боротьба людини з силами природи, забезпечення панування людини над природою, яка ще багато в чому була їй незрозумілою. У казках про килим-самоліт, про чоботи-скороходи та ін. знайшла своє відображення одвічна мрія людини про підкорення сил природи.

Пізніше, у зв`язку із складенням класового суспільства, фольклор вже не міг залишатися єдиним, бо не була єдиною ідеологія протилежних класів.

Справжня народна творчість, яка відображала ідеологію широких трудящих верств, набувала яскраво вираженого класового характеру. Уособленням могутності народу виступає образ селянина-хлібороба Микули Селяниновича. Характерно, що у фольклорних творах перемагають зазвичай представники простого народу. Так, в поєдинку між Микулою і Вольгою, який уособлює багаті верстви, перевага виявляється не на боці останього. В народних казках поширений мотив про те, як селянський син, здійснивши ряд подвигів, одружується з царською дочкою або, навпаки, селянська дівчина, яка відзначається високими душевними якостями, виходить заміж за царевича чи князя. Справжнім творцем давньоруської культури був народ, який завжди боровся за прогресивні форми суспільного і політичного устрою.

Необхідно зауважити, що релігія в житті середньовічного суспільства займала найважливіше місце. Вона пронизувала усі сторони духовної культури і надавала їй специфічного характеру і забарвлення.

Стародавньою релігією східних слов`ян був язичницький політеїзм – багатобожжя. Древньоруська міфологія, що відображає їх вірування напередодні християнізації Русі, являла собою нашарування різних епох. Найдавнішими з них були пережитки анімізму, тотемізму, а також обожнювання сил природи. Численні фантастичні істоти, якими східні слов’яни населяли навколишню природу – русалки, лісовики, водяники, - усе це стародавні божества, які уособлювали природу.

Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов’яни перед прийняттям християнства, у свою чергу, уособлювали різні сили природи: Перун – бог грому, Даждьбог – бог сонця, Стрибог – бог вітру, Сварог – бог вогню та ін. Поряд з цим у язиченському пантеоні східних слов`ян були також боги, зв`язані з культом предків – Род і Рожаниця, домовики тощо.

У східних слов`ян дохристиянської епохи існували святилища, де були зображення богів, яким поклонялись. Оскільки більшість цих зображень була зроблена з дерева, вони не збереглися до наших днів.

З культом язичницьких богів були пов`язані численні обряди: сезонні, приурочені до того чи іншого періоду сільгоспробіт, наприклад, весняні свята; літні свята, які ввійшли пізніше до християнського культу, насамперед, свято Івана-Купала; зимові свята родючості (колядки); обряди, пов`язані з тією чи іншою подією в житті людини – весільні, похоронні та інші. Тобто етнічна релігія українців є основою нашої теперішньої духовності: язичницьке віровчення ніколи не було штучним. Воно завжди органічно випливало із природного життя людини.

Із становленням державності язичницька релігія слов`ян почала набувати ясно вираженого класового характеру. Так, Перун стає богом князя і дружини. Робиться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога.

Пристосування старої язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вираз у діяльності князя Володимира Святославовича, який прагнув створити загальноруський язичницький пантеон. Літопис повідомляє: “І нача княжити Володимир в Кієве єдин і поставі куміри на холму внє двора теремнаго: Перуна древяна, а главу єго срєбрену, а ус злат, і Хорса, Даждьбога, і Стрибога і Симаргла, і Мокош”.

Суть реформи Володимира полягала у прагненні зміцнити владу князя шляхом включення усіх основних язичницьких богів у єдиний пантеон під зверхністю Перуна. Цей захід був спрямований на переборення опору молодій великокнязівській владі з боку місцевої племінної верхівки, якому часто надавалась релігійна форма поклоніння своїм місцевим богам.

Однак спроба Володимира реформувати язичницьку релігію не мала успіху. У зв`язку з цим настійно постало питання про введення на Русі однієї з монотеїстичних релігій. В конкретних історичних умовах того часу найбільш прийнятною релігією для Русі виявилось християнство.

Християнська релігія почала проникати на Русь задовго до Володимира і офіційного хрещення. У 60-х рр. ІХ ст. патріарх Фотій писав, що Русь “змінила нечестиве язичеське суєвір`я… на чисту і непорочну християнську віру”.

В “Повісті временних літ”, де оповідається про походження та життя древніх слов`ян, для доказу давності руського православ`я вміщено оповідь про відвідання берегів Дніпра апостолом Андрієм. На тому місці, де зараз столиця України м. Київ, апостол Андрій Первозванний заявив: «Я благословляю ці гори, і на цих горах постане велике місто, і тут прославиться ім’я Боже». Пам'ять про ті події проіснувала до наших днів. Її наочним втіленням служить церква св.Андрія, зведена за проектом Растреллі у середині ХVIIIст. на знаменитому Андріївському узвозі в центрі Києва на тому місці, де апостол Андрій закопав хрест і проголосив ці знамениті слова.

З 988 р. християнство на Русі стало державною релігією в часи правління онука Ольги – Володимира Святославича, пізніше названого у зв`язку з цим Святим. Майже тисячоліття тривало хрещення наших земель.

Князь Володимир забезпечив церкві матеріальну базу, виділивши на утримання десяту частину доходів із своїх земельних володінь.

Запровадження християнства викликало серед широких мас древньоруського населення завзятий опір, і в деяких місцях його прилучали до нової віри за допомогою сили. В літописі про це згадується так: ”Путята (воєвода ) хрестив мечем, а Добриня – огнем”.

Проте цілком подолати стару народну віру християнській релігії так і не вдалося, і багато рис її злилось християнством.

Християнство було змушене пристосовуватись, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в себе їх елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції русичів, зв`язані з офіційним церковним культом: Різдво Всесвіту святкують як Різдво Христове, готують кутю і 12 страв, співають колядки і щедрівки; із церковними святами зв`язані й інші календарні свята українців – Масляна ( проводи зими ) перед Великим постом, закликання весни на “40 мучеників”, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день. Так у наших землях утвердилося прекрасне двовір’я.

Хрещення Русі, яке було найважливішим досягненням Володимира, набуло великого політичного значення. Воно внесло позитивні зміни у світогляд людей і справило значний вплив на все життя Русі. Хрещення сприяло об`єднанню держави і піднесенню авторитету князя, який став патроном Церкви. Володимир побудував у Києві храм Різдва Богородиці, на утримання якого виділив десяту частину своїх прибутків.

Нова віра сприяла культурному розвиткові країни. Сам Володимир заснував у Києві школу для навчання княжих та боярських дітей. Християнство припинило полігамію, піднесло значення жінки в родині, поліпшило ставлення до бідних. За наказом Володимира по всій, Русі стали будувати храми. За князювання Володимира з’явилися перші срібні гроші, на яких був викарбуваний з одного боку образ Володимира на престолі, а з іншого – Тризуб (державний герб Київської Русі ).

Християнство мало також значний вплив на міжнародне становище Київської держави, яка увійшла в коло європейських країн як рівна. Київ підтримував дружні зв`язки з Візантією, німецьким імператором, польським, шведським та угорським королями.

За Ярослава Мудрого, в 1039 р., була заснована руська митрополія, підвідомча константинопольському патріархові, що мало велике значення для зміцнення і посилення руської церкви. Перші руські митрополити призначались патріархом з Візантії і були ставлениками Візантійської імперії. Тому найважливішим актом, спрямованим на визволення руської церкви з-під візантійського впливу, було призначення в часи правління Ярослава Мудрого, всупереч бажанню Візантії митрополита з руських. Ним став знаменитий Іларіон, автор «Слова о законє і благодаті», відомий також як палкий патріот Русі.

Другим важливим кроком у зміцненні незалежності руської церкви було створення культу власних руських святих. Першими такими національними святими були князі Борис і Гліб, по-зрадницькому вбиті під час боротьби за престол після смерті Володимира. Ця канонізація, яка була здійснена всупереч візантійським правлячим колам, стала своєрідною демонстрацією сили і значення руської церкви і надзвичайно сприяла зростанню її авторитету.

Велику роль в історії Русі відігравали також монастирі, які почали виникати зразу після прийняття християнства. За підрахунками істориків нашої церкви було в Києві княжої доби 17 монастирів, у Галичі – 5, Чернігові – 3, Переяславі – 2, у Володимирі-Волинському – 1. Першим з монастирів на Русі був Печерський під Києвом, заснований афонським ченцем Антонієм. Дальший розвиток цього монастиря був пов`язаний з іменем ігумена Феодосія, який перетворив монастир у зразковий в моральному і господарському плані: ченці займались городництвом і садівництвом, ткали і в`язали, переписували книги, правда, більше дбали про аскетизм – постили через день, а то й взагалі жили тільки на хлібі та воді, намагалися подовгу не спати, класти якомого побільше поклонів тощо. Проте аскетизм візантійського зразка на Русі не прижився, узяли гору природний слов`янський оптимізм, добродушність, веселість, схильність до музики й співу. До речі, зі стін монастиря вийшли такі відомі діячі як перший літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт, митрополит Іларіон та інші.

Таким чином, християнство у порівнянні з язичеством являло собою значний крок вперед по шляху історичного розвитку. Прийняття християнства сприяло зміцненню Київської Русі, її централізації, піднесенню її міжнародного авторитету. Нарешті, необхідно врахувати велику позитивну роль, яку християнство відіграло у розвитку культури княжої доби. Воно об`єднало під своєю егідою майже всі галузі культури. Саме храми та монастирі – Софія Київська, Печерський і Видубецький монастирі, Спас Чернігівський та інші були одночасно й осередками освіти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.