Логічні закони та правила

Знання описаних загальнонаукових методів пізнання лежить в основі будь-яких досліджень. Але крім них науковцю необхідно знати й уміти викори­стовувати певні логічні закони і правила, зокрема за­кон тотожності; закон протиріччя; закон виключе­ного третього і закон достатньої підстави. Розгляне­мо кожен з них більш детально (рис. 6.2).

Поняття і судження повинні задовольняти пев­ну вимогу. Ця вимога знаходить своє вираження в законі тотожності, відповідно до якого предмет думки в межах одного міркування має залишатися незмінним. Сказане виражається формулою А є А (А = А), де А — думка.

Цей закон вимагає, щоб всі поняття і судження носили однозначний характер, не мали двозначності

або невизначеності. Не можна змішувати різні думки, навіть якщо вони подібні.

Однак у будь-якому тексті ми маємо справу не чистою думкою, а з поєднанням сутності і словесні форми. Зовні однакові вербальні конструкції можуть мати різний зміст. Це явище має назву омонімії. Навпаки, коли та сама думка формулюється (виражється) по-різному, ми маємо синонімію.

Ототожнення різних понять — це одна з найбільш поширених логічних помилок у науковому досліджені — підміна понять.

Вимога непротиріччя мислення сформульова; у законі протиріччя, який традиційно називаю-законом непротиріччя, що, власне, більш точно вібиває його сутність. Відповідно до цього закону І можуть бути правильними одразу два висловлюваня, коли перше стверджує, а інше заперечує одне те саме. Закон говорить: "Неправильно, що А й не одночасно істинні".

В основі закону протиріччя лежить якісне в значення явищ і речей. Якщо, наприклад, предмет має визначену властивість, то в судженнях про нього ми зобов'язані стверджувати цю властивість, а: заперечувати її і не приписувати цьому предмету того, чого він не має. Закон протиріччя має дуг важливе значення, оскільки дає змогу критично сі витись до усіляких неточностей наукової інформації.

Однак закон протиріччя не діє, якщо ми що стверджуємо і, водночас, заперечуємо для одно предмета, який розглядається: у різні моменти (фактор часу); у різних відношеннях. Сказане можна проілюструвати двома випадками, з яких один стверджує, що "дощ сприятливий для сільського господарства", а інший висловлює протилежну думку: "де не сприятливий для сільського господарства". Обидва висловлення можуть бути правильними: у першому випадку, коли мається на увазі весна, а у другому — якщо мова йде про осінь (період збору вражаю).

У науковій праці не можна ігнорувати також з виключеного третього. Цей закон стверджу що з двох суперечливих суджень одне не правильна інше є правильним. Третього не дано. Закон виражається формулою: "Це є або В, або не В". Наприклад, якщо судження: "Наша фірма є конкурент спроможною" правильне, то судження: "Наша фірма є конкурентноспроможною" — неправильне.

Такий закон не діє стосовно протилежних суджень, які повідомляють додаткову інформації Візьмемо два судження: "Цей ліс хвойний" і "ЦІ ліс мішаний". Друге судження не заперечує перш а несе додаткову інформацію.

Закон виключеного третього вимагає від дослідника ясних і визначених відповідей, оскільки ] допускає "проміжного" варіанта між твердженню про істинність і одночасним запереченням щодо одного явища або предмета.

Вимога доказу наукових висновків, обґрунтованості суджень виражена ще в одному законі з коні достатньої підстави, який формулюєте так: усяка істинна думка має достатню підстав тобто будь-яку іншу думку, з якої за необхідне випливає істинність цієї думки. Цей закон вимагає щоб будь-яке судження, використовуване у дослідницькій роботі, перед тим, як бути визнаним істинним, потребує обґрунтування. Він допомагає відокремити правильне від помилкового, зробити правильний висновок.

Значна частина наукової інформації носить характер суджень, що отримані не шляхом безпосереднього сприйняття фрагментів дійсності, а з інших суджень. Одержання таких знань є умовиводом, тобто розумовою операцією, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше суджен­ня, певним чином пов'язане з вихідним. Усі умовиводи можна кваліфікувати як індуктивні, дедуктивні або зроблені за аналогією

Умовивід - розумова операція, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, певним чином пов'язане з вихідними

Дедуктивнимназивають такий умовивід, у які му висновок про певний елемент множини робиться на підставі знання загальних властивостей усієї множини. Наприклад: "Всі метали мають ковкість. Мідь— метал. Отже, мідь має ковкість".

Дедукція вигідно відрізняється від інших методів пізнання тим, що при істинності вихідного знання вона дає істинне вивідне знання. Однак І слід переоцінювати наукову значимість дедуктивного методу, оскільки його застосування можливе пі ля одержання вихідного знання.

Індукцією є умовивід від часткового до загального, у процесі якого на підставі знання про частину предметів одного класу робиться висновок про кл взагалі. Крім того, індукція в широкому розумінні методом пізнання або сукупністю пізнавальних операцій, у результаті яких думка рухається від менш загальних положень до більш загальних. Узагальнюючи наявний емпіричний матеріал, індукція роби припущення про причину досліджуваних явищ, дедукція теоретично доводить отримані індуктивні шляхом висновки, знімає їх гіпотетичний характер перетворює у достовірне знання.

Об'єктом наукових досліджень можуть бути І повторні за своєю індивідуальною характеристикою події, предмети чи явища, при поясненні та оцінюванні яких практично неможливо застосувати, дедуктивний та індуктивний методи. У цьому випадку використовують умовивід за аналогією, тобто уподібнюють нове явище іншому, подібному з ним відомому явищу та поширюють на нього раніше отриману інформацію. У наукових дослідженнях аналогія є важливим для збільшення наукових знань типом умовиводу. Історія розвитку науки і техніки показує, що аналогія послужила основою для багатьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-історичних науках, набуваючи нерідко значення єдиного доступного методу дослідження. Не оперуючи достатнім фактичним матеріалом, історик нерідко пояснює маловідомі факти, події, обставини за аналогією з раніше дослідженими фактами з життя інших народів, забезпечуючи їх однаковим рівнем розвитку економіки, культури і політичної організації суспільства тощо. Однак повна логічна аналогія, не можлива, оскільки не буває двох цілком однакових су­купностей обставин. Тому аналогією не можна кори­стуватись, не звертаючись до інших видів доказів, наприклад судження про причинну залежність. Висновок про причину і є логічним міркуванням про зміну, рух. Він може будуватись так: 1) від причини до наслідку, коли за певного стану речей результатом буде той чи інший висновок; 2) від наслідку до причини, коли певний стан речей викликано відомими іншими умовами. У першому випадку, коли мова йде про висновок від причини до наслідку, при­чина відома і з неї випливає наслідок. Наприклад: "Нафта подорожчала, отже, підніметься ціна і на бензин". У другому випадку, коли робиться висновок від наслідку до причини, відомо лише наслідок, а про причину робиться висновок. Наприклад: "У робочих промислових підприємств, де зарплата більша, продуктивність праці вища, ніж на підприємствах, де оплата праці менша. Отже, заробітна плата — причина різниці у продуктивності праці".

Дедуктивні умовиводи перевіряються двома способами: чи правильне посилання та чи випливає з посилань певний висновок?

Питання для самоконтролю

1. Що таке наукова картина світу, її структура, функції в пізнанні.

2. Розкрийте поняття «ідея», «судження», «умовивід», «закон», «теорія».

3. Які основні функції теорії та її структура.

4. Логічні закони та правила.

5. Якими є ідеали і норми наукового пізнання.

Лекція 5

Тема 5. Аналогія. Види аналогій. Гіпотеза

План

1. Поняття аналогії. Види аналогії. Роль аналогії в науці.

2. Поняття і види гіпотез.

3. Побудова гіпотези. Сутність і загальна схема перевірки гіпотез.

4. Способи доведення гіпотез.

В наукових працях об'єктом дослідження часто виступають поодинокі неповторні за своїми індивідуальними характеристиками події, предмети і явища. При їх поясненні та оцінюванні ускладнене застосування як дедуктивних, так й індуктивних міркувань. У такому разі вдаються до висновків за аналогією, коли порівнюють нове поодиноке явище з іншим, відомим, схожим з ним поодиноким явищем і поширюють його властивості на раніше отриману інформацію.

У наукових дослідженнях аналогія набуває особливого значення для примноження наукових знань. Історія розвитку науки і техніки свідчить, що аналогія послужила основою для багатьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-політичних науках.

Не всі аналогії логічні, тому необхідна їх перевірка. Є два способи такої перевірки. Перший спосіб — з'ясування, чи дійсно необхідне порівняння явищ? Другий спосіб — чи суттєва різниця між ними?

Слід пам'ятати, що немає повної логічної аналогії, оскільки не буває двох абсолютно однакових обставин. Ось чому аналогією рідко можна користуватися, не звертаючись до інших видів доказів. Тому більш поширеним є інший варіант індукції — судження про причинну залежність, яке відіграє особливо важливу роль у науковому тексті. Саме тут дово­диться фіксувати зміну явищ чи умов. Висновок про причи­ну є логічним судженням про зміну: воно являє собою висновок, що при даному стані речей результатом буде той чи інший результат (від причини до наслідку). Або: якщо відомий наслідок, можна визначити причину (висновок — від наслідку до причини). Варіантом цих видів умовиводів буде висновок від наслідку до наслідку, якщо у того й іншого одна загальна причина.

Шлях наукового пізнання пролягає через гіпотези. Вся історія науки - це нескінченний ланцюг перевірки істинності гіпотез. Одні гіпотези підтверджуються, інші спростовується, замість спростованих висуваються нові і т.д.

Гіпотезаяк форма розвитку наукового пізнання висувається тоді, коли під час спостереження за новими фактами виявляють закономірність, яку не можна приписати випадковості. Така гіпотеза має характер теоретичного припущення (ідеї), довести її істинність чи спростувати можна, знову ж таки звернувшись до фактів. Висунення гіпотетичного припущення на основі фактів і наступна перевірка його фактами відображають діалектичну єдність індукції і дедукції.

Доведення істинності гіпотези ґрунтується не на випадкових фактах, а на узагальнених результатах спеціально організованого спостереження, підпорядкованого цілям наукового дослідження. Якщо ці результати кількісні, то дослідник, спираючись на них, може сформулювати своє теоретичне припущення у ви­гляді спеціальної статистичної гіпотези. Тобто основна теоретична гіпотеза щодо певної закономірності конкретизується, трансформується в категорії статистичної науки. Такими категоріями є узагальнюючі характеристики: середня величина, міра варіації, закон розподілу тощо. Саме в цих категоріях знаходять своє вираження закономірності масового процесу, що мають імовірнісний характер.

Закономірність- це повторюваність, послідовність і порядок у масових процесах. Статистична гіпотеза не підміняє теоретичного припущення щодо існування тієї чи іншої закономірності, вона лише надає йому іншого, статистичного виразу. І закономірність від того не змінює своєї природи.До гіпотези.

У процесі проведення теоретичних досліджень застосовується як логічний, так і хронологічний (історичний) методи. Логічний ме­тод містить у собі гіпотетичний та аксіоматичний підхід. Гіпотетичний підхід ґрунтується на розробці гіпотези, тобто наукового припущення, що містить елементи новизни та оригінальності.

Найчастіше на початку проведення наукових досліджень, впроваджується розробка так званої робочої гіпотези (тобто, ще ніяким чином необґрунтованіі гіпотези). Як правило, основна вимога до робочої гіпотези — достатньо повніше пояснити явища і процеси, які досліджувалися експериментальне та відповідають загальним законам діалектики й природознавства. Такий гіпотетичний підхід ши­роко застосовується і є найбільш поширеним у прикладних науках. Тут гіпотеза складає суть, методологічну основу, теоретичне перед­бачення, стрижень теоретичних досліджень. Гіпотеза, у такому підході, є керівною ідеєю, власне, всього дослідження, вона визначає напрямок і обсяг теоретичних розробок.

Найбільш чітко і повно сформулювати робочу гіпотезу досить важко тому, що від того, яким чином сформульована гіпотеза, залежить ступінь її наближення до остаточного теоретичного вирішення проблематики, тобто трудомісткість та тривалість теоретичних розробок. Успіх залежить від повноти зібраної інформації, глибини творчого аналізу, цілеспрямування методичних висновків за резул^ьтатами аналізу, чітко сформульованих цілей і задач дослідження, Досвіду та ерудиції науковця. На стадії формулювання гіпотези теоретичну частину необхідно розчленити на окремі, більш конкретні, питання, що дозволять —спростити їх проробку. Основою для проробки кожного питання є теоретичні дослідження, виконані різноманітними авторами. Науковець, базуючись на результатах глибокого професійного та критичного аналізу, а також формулюючи (у разі потреби) свої пропозиції, .розвиває існуючі теоретичні уявлення або пропонує нові, які є більш вальними у теоретичному вирішенні проблеми. Слід зауважити, що гіпотетичний підхід не завжди був універсальним методом наукових досліджень. Наприклад, як відзначає і Вавілов, Ісаак Ньютон скептично ставився до гіпотези і тому практично ніколи не користувався гіпотетичним методом. С. І. Вавілов вбачає, що суттєвий вплив на науковий метод досліджень та-1 геніального фізика, як Ньютон, належить його вчителю Ісааку Барроу.

У прикладних науках основним методом теоретичних дослід є гіпотетичний. Його методологія містить у собі:

· вивчення фізичної, хімічної, економічної та іншої сутності досліджуваного явища за допомогою описаних вище засобів пізнання;

· формулювання гіпотези й упорядкування розрахункової схеми (моделі) дослідження;

· вибір математичного методу дослідження моделі та її вивчення;

· аналіз теоретичних досліджень і розробка теоретичних положень.

Питання для самоконтролю

1. Що таке аналогія? Які види аналогії ви знаєте?

2. Розкрийте роль аналогії в науці.

3. Дайте характеристику поняттю і видам гіпотез.

4. Побудова гіпотези. Сутність і загальна схема перевірки гіпотез.

5. Способи доведення гіпотез.

Лекція 6

Тема 6. Аргументація в науковому дослідженні

План

1. Аргументація і доведення. Склад аргументації: суб’єкти, структура. Способи аргументації: обґрунтування та критика.

2. Правила аргументації

3. Правила та помилки в аргументації.

В наукових працях об'єктом дослідження часто виступають поодинокі неповторні за своїми індивідуальними характеристиками події, предмети і явища. При їх поясненні та оцінюванні ускладнене застосування як дедуктивних, так й індуктивних міркувань. У такому разі вдаються до висновків за аналогією, коли порівнюють нове поодиноке явище з іншим, відомим, схожим з ним поодиноким явищем і поширюють його властивості на раніше отриману інформацію.

У наукових дослідженнях аналогія набуває особливого значення для примноження наукових знань. Історія розвитку науки і техніки свідчить, що аналогія послужила основою для багатьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-політичних науках.

Не всі аналогії логічні, тому необхідна їх перевірка. Є два способи такої перевірки. Перший спосіб — з'ясування, чи дійсно необхідне порівняння явищ? Другий спосіб — чи суттєва різниця між ними?

Слід пам'ятати, що немає повної логічної аналогії, оскільки не буває двох абсолютно однакових обставин. Ось чому аналогією рідко можна користуватися, не звертаючись до інших видів доказів. Тому більш поширеним є інший варіант індукції — судження про причинну залежність, яке відіграє особливо важливу роль у науковому тексті. Саме тут дово­диться фіксувати зміну явищ чи умов. Висновок про причи­ну є логічним судженням про зміну: воно являє собою висновок, що при даному стані речей результатом буде той чи інший результат (від причини до наслідку). Або: якщо відомий наслідок, можна визначити причину (висновок — від наслідку до причини). Варіантом цих видів умовиводів буде висновок від наслідку до наслідку, якщо у того й іншого одна загальна причина.

Головне у науковому дослідженні — вміння довести свої судження і спростувати (якщо потрібно) доводи опонентів. Аргументація, побудована на законах логіки, допомагає вченому вирішити ці завдання.

Аргументація — це сугубо логічний процес, сутність якого полягає в обґрунтуванні істинності судження (тези доказу) за допомогою інших суджень (аргументів або доводів)

Аргументація досягає мети, коли дотримуються правила доказу.

Правило перше. Тезу доказу потрібно формулювати ясно і чітко. При цьому не можна допускати двозначності. Наприклад, формулювання тези "Закони треба виконувати" двозначна, тому що не зрозуміло, про які закони йде мова: про закони природи чи про закони громадського життя. Перші не залежать від волі людей, тоді як юридичні закони залежать лише від волі громадян і мають виконуватися.

Вимога, щоб у формулюванні тези не було двозначності, є дуже важливою, оскільки будь-яка помилка у виборі слова, можливість двоякого тлумачення фрази, нечітка форма викладу думки — усе це може бути використане опонентами проти вас.

Правило друге, У ході доказу теза повинна залишатися незмінною, тобто має доводитись те саме положення. Таким чином, протягом усього доказу не можна відступати від початкового формулювання тези.

До аргументів, щоб вони були переконливими, висуваються такі вимоги: по-перше, як аргумент можуть виступати лише ті положення, істинність яких була доведена або вони взагалі не викликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними; по-друге, аргументи повинні бути доведені незалежно від тези — має виконуватись правило автономно­го обґрунтування; по-третє, аргументи не повинні суперечити один одному; по-четверте, аргументи мають бути достатніми.

Розглянемо ці вимоги більш детально.

Вимога істинності аргументів викликана тим, що вони виконують роль фундаменту, на якому будується весь доказ. Аргументи мають бути такими, щоб вони не викликали сумніву в безперечності або були доведені раніше. Досвідченому критику досить поставити під сумнів хоча б один аргумент, як відразу ставиться під загрозу весь хід доказу.

Вимога автономності аргументів означає, що аргументи мають бути доведені незалежно від тези. Інакше самий аргумент треба буде доводити. Тому перед тим, як доводити тезу, варто перевірити аргументи.

Порушення вимоги достатності аргументів часто полягає в тому, що в ході доказу використовують аргументи, які логічно не пов'язані з тезою і тому не є істинними.

У науковому дослідженні часто доводять не істинність, а хибність судження, тобто неправильність доказу інших дослідників, що має назву спростування доказів.

Залежно від цілей критичного розгляду воно може бути виконано трьома способами: критикою тези; критикою аргументів; критикою демонстрації.

Перший спосіб спростування — критика тези. Його мета — довести неспроможність (хибність або помилковість) висунутої тези. Спростування такої тези може бути пряме або непряме. Пряме спростування будується у формі міркування, яке отримало назву "зведення до абсурду". Аргументація в цьому випадку будується так: спочатку умовно припускають істинність висунутого положення і поступово логічно доходять протилежного висновку. Таким чи­ном, у процесі аргументації пряме спростування виконує руйнівну функцію. За його допомогою доводять неправильність тези, не пропонуючи замість неї жод­ної іншої ідеї. Непряме спростування будується іншим шляхом: можна не прямо аналізувати тезу протилежної сторони, не перевіряючи аргументи та демонстрацію, а зосередити увагу на ретельному і всебічному обґрунтуванні власної тези. Якщо власна теза достатньо обґрунтована, то це спричиняє другий крок — висновок про хибність першої тези. Таке спростування можливе лише у тому випадку, коли теза й антитеза регулюються принципом "третього не дано", тобто правильним може бути лише одне твердження.

Інший спосіб руйнації доказу має назву "критика аргументів". Якщо вдається довести хибність або сумнівність аргументів, то істотно послабляється по­зиція пропонента, оскільки це засвідчує необґрунтованість тези.

Критика аргументів може відбуватись через вказування на неточний виклад фактів, двозначність процедури узагальнення статистичних даних, сумнів у авторитетності експерта тощо. Обґрунтовані сум­ніви в достовірності доказів переносяться на тезу, яка випливає з таких доказів і тому вона теж розцінюєть­ся як сумнівна.

Критика демонстрації — третій спосіб спростування. У цьому випадку показують, що у міркуваннях опонента немає логічного зв'язку між аргументами і тезою. Теза, яка не випливає з аргументів, є необґрунтованою.

Як критика аргументів, так і критика демонстрації самі по собі лише руйнують доказ. Наголошувати на тому, що тим самим спростовується і теза протилежної сторони, не можна. Про неї можна лише сказати, що вона вимагає нового обґрунтування, тому що спирається на непереконливі докази або такі, які не мають прямого відношення до тези.

Досить велике значення для науковця також мають правила побудови логічних визначень. Щоб дати правильне визначення будь-чому, треба дотримуватись правила домірності, яке вимагає, щоб поняття були тотожними. Якщо при визначенні поняття ми застосовуємо інше, яке, у свою чергу, визначається за допомогою першого, то таке визначення містить у собі коло або тавтологію, де визначальне поняття повторює обумовлене.

Такі основні правила аргументування, побудовані на використанні основних правил доказу і спростування. Тільки дотримуючись їх, можна успішно вести полеміку в науковій і праці — дисертації, монографії, статті тощо. Методологічна база наукового дослідження — це принципова позиція дослідника. Важливо точно її визначити за такою схемою: положення таке-то обґрунтоване тим-то, тоді-то. Такі посилання звільнять дослідника від додаткових доказів методологічних засад конкретного наукового дослідження.

ПРАВИЛА ДОКАЗУ:

ВИМОГИ ДО ТЕЗИ

1) тезу потрібно формулювати ясно і чітко;

2)у ході доказу теза повинна залишатися незмінною

ВИМОГИ ДО АРГУМЕНТУ

1. як аргументи можуть виступати лише ті положення, істинність яких була доведена або які взагалі ні в кого не викликають сумніву, аргументи мають бути істинними;

2. аргументи мають бути доведені незалежно від тези, тобто обов'язково слід дотримуватись правила їх автономного обґрунтування;

3. аргументи мають бути несуперечними;

4. аргументи повинні бути достатні, тобто у своїй сукупності вони мають бути такими, щоб з них випливала теза, яка доводиться

СПРОСТУВАННЯ ДОКАЗІВ руйнація доказу інших дослідників шляхом встановлення хибності або необґрунтованості їх тверджень

КРИТИКА ТЕЗИ

КРИТИКА ДЕМОНСТРАЦІЇ спрямована на те, щоб показати відсутність логічного зв'язку між тезою і аргументом

Таким чином, АРГУМЕНТАЦІЯ — логічний процес, сутність якого в тому, що в ньому обґрунтовується істинність певного судження за допомогою інших суджень

Питання для самоконтролю

1. Що таке аргументація і доведення.

2. Яким є склад аргументації: суб’єкти, структура. Способи аргументації: обґрунтування та критика.

3. Приведіть правила аргументації

4. Якими є головні помилки в аргументації. Обгрутуйте свою відповідь.