Сутність наукового пізнання. Види пізнання, виникнення і розвиток наукового пізнання

На початку 3 тисячоліття розширення обсягу знань, накоплених людством, перетворило в проблему спосіб їх опанування. На початку ХХІ століття отримані знання старіють швидше, ніж раніше. Якщо раніше отриманих знань вистачало спеціалісту на 10-15 років, то тепер цей термін скоротився в 3-5 разів. Це означає, що все життя необхідно вчитися і займатися самостійною освітою. В сучасних умовах необхідно швидко поповнювати свої знання, орієнтуватися в стрімкому потоці науково-технічної, економічної, соціальної інформації.

Поняття наука має багато значень, найбільш часто уживані:

· форма суспільної свідомості або система достовірних, безпосередньо обновлюваних знань про об’єктивні закони розвитку природи і суспільства;

· сукупність соціальних інструментів або доцільна діяльність певної спрямованості чи система знань, що постійно розвивається як безпосередня продуктивна сила суспільства;

· особлива форма людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, людину, суспільство, мислення, яка склалася історично і має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, теорії, закони і методи дослідження;

· знання, зведені у систему.

Не всі знання, зведені у систему є наукою, так не розкривають нових явищ у технології виробництва, а лише містять конкретні прийоми виконання робіт посібники, збірники і т.д.

Тобто поняття наукавключає у себе таку діяльність, яка спрямована на здобуття нового знання і на результати цієї діяльності.

Виникла наука у момент усвідомлення незнання, що в свою чергу, викликало об’єктивну необхідність здобуття знання.

Знання - перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини.

Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежать відбиття і відтворення у свідомості людини об’єктивної дійсності.

Наука - явище багатогранне і складне. Завданнями науки є опис, пояснення і прогнозування процесів та явищ дійсності на основі законів, що нею відкриваються.

Предметом науки є пов’язані між собою форми руху матерії або особливості відображення їх у свідомості.

Розрізняють поняття знання і наука. Знання - продукт науки і водночас - її матеріал. Знання можуть бути наукові і повсякденні. Наукові характеризуються послідовним і систематизованим характером. Якщо основою буденного знання є прості індуктивні узагальнення, емпіричним чином встановлені правила, то наукові знання спираються на методи і закономірності пізнання.

Кожна наука включає в себе компоненти:

Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів, понять, фактів, теоретичних положень, висновків.

Наукове знання може бути відносним або абсолютним.

Відносне знання - це знання, яке будучи в основному адекватним відображенням дійсності відрізняється тією певною неповнотою збігу образу з об'єктом.

Абсолютне знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Розвиток практики унеможливлює перетворення знання на абсолютне, Але дає змогу відрізнити об'єктивні істинні знання від помилкових поглядів.

Ознаки науки:

· Наявність систематизованого знання;

· Наявність наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження;

· Практична значущість як явища, що вивчається, так і знань про нього.

Місія науки - бути джерелом підтвердження знань, які можна використати у різних сферах практичної діяльності людей. Практика є основною і рушійною силою наукового пізнання. Практика дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Ми пізнаємо світ у тій мірі, у якій здатні до його практичного перетворення і освоєння. Практика – критерій істинності наших знань. Але вона не створює істинність, а тільки дозволяє її встановити. Якщо висновки, отримані на основі наших знань, підтверджуються практикою, а діяльність є успішною, то ці знання істинні.

Питання для самоконтролю

1. Що таке наука? Компоненти науки.

2. Що є предметом науки?

3. Які завдання та функції науки ви знаєте?

4. Назвіть основні ознаки науки.

5. Яка різниця між поняттями знання і наука?

6. Чим відрізняються абсолютне і відносне знання?

7. Чи може знання бути абсолютним?

8. Що таке пізнання? Яки види пізнання ви знаєте?

9. Які етапи розвитку науки ви знаєте?

10. Значення практики в процесі пізнання.

Лекція 2.

Тема 2. Структура наукового пізнання та його закономірності

План

1. Поняття «об’єкт» і «суб’єкт».

2. Емпіричний і теоретичний рівень пізнання.

3. Поняття наукової проблеми. Наукове дослідження. Наукова парадигма. Проблема істини наукового знання. Основні поняття науки. Науковий результат.

4. Пізнання і життя (практика).

У пізнавальному процесі взаємодіють суб’єкт зі своїми прагненнями нових знань і об’єкт, як першоджерело знань. Суб’єкт обирає об’єкт, спрямовує на об’єкт свої пізнавальні здібності і відтворює його у своїй свідомості у формі загального уявлення, раціонального образу.

Об’єкт вимагає адекватних своїй природі засобів відтворення і визначає зміст уявлень та образів. Від того, наскільки повно образ відтворює об’єкт, знання може бути абсолютним чи відносним.

Суб’єкт намагається отримати абсолютне, істинне знання. Проте, через якісні зміни і самого об’єкта і свідомості суб’єкта уявлення про об’єкт постійно уточнюються, замінюються новими. Розвиток науки – творчий процес пошуку істини, наступний крок опирається на попередній (І. Ньютон казав, що бачив далі своїх попередників лише тому, що стояв на плечах гігантів).

Суб’єктами наукової діяльності можуть бути: вчені, наукові, науково-педагогічні працівники, наукові установи, наукові організації, громадські організації і т.і.

Виділяють емпіричний і теоретичний (раціональний) рівні пізнання. Емпіричний являється результатом безпосередньої взаємодії суб’єкта і об’єкта, що обумовлює конкретність, ситуативність і індивідуальність отриманого знання. Раціональне пізнання передбачає можливість узагальнення, об’єктивізації індивідуальних знань.

Емпіричне знання здобувається досвідом, теоретичне - за допомогою логіко-гносеологічних засобів (понять, концепцій, системи знань). Ці рівні пов’язані органічно і водночас різняться способами відтворення об’єктивної реальності і методами дослідження. За емпіричним знанням історично і логічно утвердилася функція збирання і накопичення фактів, їх аналіз, систематизація, узагальнення, з метою виявлення емпіричних закономірностей. Логічне осмислення, пояснення та інтерпретація виявлених закономірностей – функція теоретичного пізнання.

Важливу роль в процесі пізнання відіграє інтуїція, що свідчить про особливі механізми пізнання на рівні безсвідомих структур психіки.

В якості найбільш загальних об’єктів пізнання можна виділити природу, суспільство, людину і співвіднесені з ними природне, соціальне і гуманітарне знання. Особливим видом пізнання виступає самопізнання, одна з центральних тем філософії Сократа.

Вивчають пізнання філософські дисципліни: гносеологія, епістемологія, культурологія, логіка і методологія науки, когнітивна психологія, соціологія знання.

Наукове пізнання – це дослідження, яке характерне своїми особливими цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань.

Науковий процес базується на певних методологічних засадах - концепціях і теоріях, що лежать в основі дослідження. Загальна стратегія пізнання, система наукових принципів методів дослідження, які забезпечують досягнення кінцевого результату, називається методологією. Розвиток методології пов'язаний з розвитком науково-теоретичного мислення і пізнання в цілому. Для кожної епохи характерна своя парадигмамислення, тобто сукупність неявно заданих регулятивних принципів, переконань, цінностей і технічних засобів. Вони втілюються у підручниках і наукових працях, забезпечують існування наукових традицій, визначають коло проблем, методологію і методи їх розв'язання у кожній галузі науки. Розвиток науки характеризується зміною парадигм, методів, стереотипів мислення. Для суб'єкта пізнання парадигма слугує своєрідним фільтром, який коригує, деформує і формує образ об'єкта дослідження

Таблиця 1.

Парадигма як «фільтр» у науковому пізнанні

Суб'єкт пізнання -

Наукова спільнота

.

Протягом усієї історії науки взаємодіяли дві тенденції, які доповнювали одна одну - до поглиблення спеціалізації і до посилення інтеграції. Наслідком спеціалізації стало формування багатьох самостійних наукових дисциплін з відповідними сферами компетенції, співіснуванням у межах науки різних шкіл і напрямів, плюралізмом поглядів на одну проблему. Одночасно з диференціацією наук відбувалася поступова їх інтеграція, яка ґрунтувалася на поєднанні наукових методів, ідей та концепцій.

Інтеграційні тенденції особливо активно виявилися у постіндустріальну (інформаційну) епоху, що значною мірою пов'язано з розвитком комп'ютерно-комунікаційних технологій.

У процесі розвитку науки змінювався стиль наукового мислення, ускладнювалися елементи процесу пізнання - суб'єкт, засоби і об'єкт пізнання, зростали витрати на науку. У сучасних умовах, коли наука стає безпосередньою продуктивною силою, суб'єктом пізнавального процесу рідко є один вчений, що самотужки досліджує об'єкт. Найчастіше це різні за формою організації творчі колективи: науково-дослідні інститути, наукові центри, дослідницькі підрозділи, спеціальні «проблемні» групи, об'єднані в проекти і програми. Поряд з ними існують і розви­ваються неформальні творчі колективи - наукові школи. Належні до певної наукової школи вчені поділяють методологічні та аксіоматичні (ціннісні) принципи, які утворюють парадигму конкретної науки. Наприклад, основними принципами формування парадигми сучасної економічної науки є визнання першорядного значення інформаційної складової економіки та багатоваріантності соціально-економічного розвитку.

Незважаючи на те, що результати науки - наукові знання - за своєю суттю інтернаціональні, кожна країна має свої національні особливості організації науки та управління її розвитком: наявний склад вчених, співвідношення між фундаментальними і прикладними дослідженнями, розробка окремих галузей науки в рамках наукових шкіл і напрямів.

Наукова діяльність - це інтелектуальна творча діяльність, ефективність якої залежить від кваліфікації і творчих здібностей науковців. Статусу науковця як творчій особистості відповідають, насамперед, такі якості:

• допитливість, високий рівень внутрішнього прагнення до нових знань;

• потяг до самоутвердження, захопленість роботою, прагнення у всьому дійти суті;

• вміння зосереджуватися на конкретних питаннях, не порушуючи логічний розвиток ідеї;

• наполегливість у досягненні мети, ініціативність, готовність до ризику у прийнятті рішень;

• самоорганізація праці та інші «само...» - самоконтроль, самообмеження, самокритичність.

У науці, як і в будь-якій сфері людської діяльності, взаємини між членами спільноти підпорядковуються певній системі норм наукової етики, передусім, таких, як: сумлінність у ставленні до пошуку істини, доказовість і обґрунтованість висновків, морально-етичні проблеми авторства та публікаційно-інформаційної діяльності. Ці норми втілюють загальнолюдські моральні вимоги і заборони, пристосовані до наукової діяльності: не видавай чужі наукові ідеї та результати за свої (уникай плагіату), не вдавайся до фальсифікації даних тощо.

Норми наукової етики не вимагають, щоб результат кожного дослідження обов'язково був істинним знанням. Але цей результат має бути новим знанням і логічно чи експериментальне обґрунтованим та практично значущим.

Розглянемо основні поняття науки:

Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона базується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструктивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значущості для науки і практики. Свою специфічну матеріаліза­цію ідея знаходить у гіпотезі.

Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснення будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво еко­номити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати факти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в науці її називають теорією або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і проходять у своєму розвитку три стадії:

накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;

формулювання гіпотези і обґрунтування на основі припущення прийнятної теорії;

перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висувається з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Закон— внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумовлює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здо­гадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука використовує судження.

Судження— думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.

Умовивід— розумова операція, за допомогою якої з пев­ної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним.

Наука— це сукупність теорій.

Теорія — вчення, система ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлумачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалізоване відображення дійсності. Теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:

· адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;

· можливість замінювати експериментальні дослідження теоретичними;

· повнота опису певного явища дійсності;

· можливість пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах даної теорії;

· внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.

Наукова концепція — система поглядів, теоретичних положень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єд­нані певною головною ідеєю.

Концептуальність — це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстрактніше визначення ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду.

Поняття— це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а також взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують су­купність слів — термінів. Розкриття змісту поняття нази­вають його визначенням. Останнє має відповідати двом найважливішим вимогам:

вказувати на найближче родове поняття;

вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослідження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт — подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукупності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі науко­вих фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.

Рух думки від незнання до знання керується методоло­гією. Методологія наукового пізнання — вчення про прин­ципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб застосування старого знан­ня для здобуття нового знання. Він є засобом отримання на­укових фактів.

Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах;

науково-дослідницька діяльність;

науково-організаційна діяльність;

науково-інформаційна діяльність;

науково-педагогічна діяльність;

науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямо­ване пізнання, результати якого виступають як система по­нять, законів і теорій.

Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундамен­тальні та прикладні.

Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяль­ність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини.

При­кладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.

Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату.

Науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних нау­кових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової до­повіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо.

Науково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

До основних результатів наукових досліджень належать:

1. наукові реферати;

2. наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, нарадах, семінарах, симпозіумах;

3. курсові (дипломні, магістерські) роботи;

4. звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську;
дослідно-технологічну) роботу;

5. наукові переклади;

6. дисертації (кандидатські або докторські);

7. автореферати дисертацій;

8. депоновані рукописи;

9. монографії;

10. наукові статті;

11. аналітичні огляди;

12. авторські свідоцтва, патенти;

13. алгоритми і програми;

14. звіти про наукові конференції;

15. препринти;

16. підручники, навчальні посібники;

17. бібліографічні покажчики та ін.

Питання для самоконтролю

1. Що таке наукове пізнання?

2. Охарактеризуйте емпіричний і теоретичний рівні пізнання?

3. Що таке об’єкт і суб’єкт пізнання?

4. Що таке наукова діяльність?

5. Дайте характеристику основним поняттям науки:

· Наукова ідея

· Гіпотеза

· Закон

· Теорія

· Наукова концепція

· Принцип

· Поняття

6. Науковий факт

7. Що таке науковий результат, наведіть приклади.

Лекція 3

Тема 3. Методи і методологія наукових досліджень

План

1. Методи дослідження.

2. Емпіричні, теоретичні, методи, що використовуються на емпіричному і теоретичному рівнях.

3. Спеціальні методи економічних досліджень. Методологія наукового пізнання.

4. Категоріальний апарат наукового дослідження.

Метод з грецької означає шлях пізнання. Сучасна наука володіє потужним арсеналом різноманітних методів, які призначені для розв'язування різних за своїм характером наукових задач, При проведенні конкретного наукового дослідження використовуються ті методи, які спроможні дати глибоку й всебічну характеристику досліджуваного явища. Вибір їх залежить від задач дослідження, специфіки предмета пізнання та інформаційного забезпечення. Вирізняють методи загальнонаукові, які застосовують у дослідницькому процесі різних наук, і спеціальні при розв'язанні прикладних наукових задач. Рух думки від незнання до знання керується методоло­гією.

Методологія наукового пізнання — вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб застосування старого знан­ня для здобуття нового знання. Він є засобом отримання на­укових фактів.

Успіх наукового дослідження значною мірою залежить від уміння науковця вибрати найрезультативніші методи дослі­дження, оскільки саме вони дають можливість досягти поставленої ї мети.

Методи наукового пізнання поділяють на загальній спеціальні.

Більшість соціальних проблем конкретних наук і навіть окремі етапи їх дослідження потребують застосування спеціальних методів вирішення. Вони мають специфічний характер і вивчаються, розробляються та вдосконалюються в конкрет­них, спеціальних науках. Вони ніколи не бувають довільними, оскільки визначаються характером досліджуваного об'єкта.

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеціальних, використовуються в дослідницькому процесі в різноманітних науках.

Загальнонаукові методи дослідження умовно поділяються на три групи:

· методи, що використовуються на теоретичному рівні дослідження (індукція, дедукція, системний підхід). (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно-діяльнісний підхід)

· методи, що використовуються як на теоретичному, так І на емпіричному рівнях дослідження (формалізація, абстрагування, аналіз і синтез, систематизація, узагальнення, моделювання),

· методи емпіричного дослідження (спостереження, експеримент, вимірювання, оцінювання, порівняння, візуально-графічні методи).

Методи емпіричного рівня дослідження поділяються на універсальні і специфічні. Одні методи «працюють» на усіх етапах пізнавального процесу, адаптуючись до специфіки об'єкта слідження та наявної інформації (формули, таблиці, графіки що), інші - на окремих його етапах (експертні оцінки, екстраполяція тощо).

Таблиця 2.