Мнемічна діяльність

<9 10 111213 14 15 >

Найважливіша особливість психіки полягає в тому, що відображення зовнішніх і внутрішніх впливів постійно використовується суб’єктом у його подальшому житті. Поступове ускладнення поведінки здійснюється за рахунок накопичення індивідуального досвіду. Формування останнього було б неможливим при зникненні образів світу, які виникають при отриманні інформації. Вступаючи у різні зв’язки між собою, ці образи закріплюються, зберігаються та відтворюються відповідно до вимог життя і діяльності суб’єкта.

Мнемічна діяльність – це вид пізнавальної активності, який спрямовано на запам’ятання, збереження і актуалізацію інформації, тобто на утворення індивідуального досвіду особистості

Реалізація мнемічної діяльності забезпечується функціонуванням пам’яті як психічним процесом.

Пам’ять – психічний пізнавальний процес відображення предметів і явищ оточуючої дійсності через їх запам’ятання, зберігання у вигляді індивідуального досвіду

В пам’яті визначаються наступні основні процеси:

ü Запам’ятання

ü Збереження

ü Відтворення

ü Забування

Ці процеси не є автономними психічними здатностями. Вони формуються у діяльності і визначаються нею. Запам’ятання певного матеріалу пов’язано з накопиченням індивідуального досвіду у процесі життєдіяльності суб’єкта. Використання у подальшій діяльності того, що запам’яталося, потребує відтворення. Випадіння ж будь-якого матеріалу з діяльності призводить до його забування. Збереження матеріалу в пам’яті залежить від його участі в діяльності суб’єкта, оскільки в кожний момент поведінка останнього визначається усім його життєвим досвідом.

Пам’ять є сукупністю інформації, яку отримано мозком, і яка керує поведінкою людини, а також забезпечує єдність і цілісність її особистості.

Продуктивність мнемічної діяльності визначається наступними факторами.

Суб’єктивні фактори:

ü Тип пам’яті, властивий суб’єкту

ü Попередній досвід суб’єкта

ü Міра завершеності дій запам’ятання

ü Установка на запам’ятання

ü Тривалість збереження інформації

ü Інтерес до інформації і процесу мнемічної діяльності

ü Стан організму в момент здійснення діяльності

Об’єктивні фактори:

ü Характер матеріалу

ü Кількість матеріалу

ü Оточення

Теорії пам’яті

У сучасній психологічній науці не існує єдиної та закінченої теорії пам’яті, оскільки сам психічний феномен мнемічних процесів визначається багатьма механізмами нервової діяльності.

Історична склалися наступні теоретичні підходи до вивчення та пояснення пам’яті.

Психологічні теорії пам’яті	Асоціативна теорія пам’яті В основі цієї теорії полягає поняття про асоціацію – зв’язок між окремим психічними феноменами, а також між ними та явищами (предметами, процесами) зовнішнього світу. Згідно з цією теорією, пам’ять – складна система короткочасних чи тривалих, більш чи менш стійких асоціацій. Вирізняють такі види асоціацій: ü Асоціації за суміжністю об’єктів. ü Асоціації за подібністю об’єктів. ü Асоціації за контрастом об’єктів. ü Асоціації за часовою близькістю об’єктів. ü Асоціації за просторовою близькістю об’єктів.
Гештальттеорія пам’яті Пояснення механізмів пам’яті з позицій гештальтпсихології (від нім. Gestalt – образ, форма). Пам’ять – це гештальт – цілісна організація первинних елементів матеріалу чи інформації у певну структуру. При утворенні цієї структури має значення: ü Структурування та усвідомлення матеріалу. ü Доведення матеріалу до цілісності при його запам’ятанні і відтворенні. ü Наміри, потреби та установки людини при здійсненні процесів пам’яті. ü Активізація у свідомості структур, які вже склалися, при сприймання інформації. Але ці цілісні структури пам’яті розглядаються як наперед задані та неперервні, тобто не розкриваються проблема розвитку і формування пам’яті людини.
Фізіологічні теорії пам’яті	Теорія запам’ятання на фізіологічному рівні Ця теорія ґрунтується на положеннях учіння І.П.Павлова про закономірності вищої нервової діяльності. Умовний рефлекс як акт утворення зв’язку між новим та закріпленим раніше змістом складає основу акту запам’ятання. Для розуміння причинної зумовленості цього акту дуже важливе значення має підкріплення як досягнення мети дії суб’єкта. Отже, характеристики умовного зв’язку, що склалися в результаті запам’ятання, визначаються характером підкріплення як мірою життєвої доцільності даної дії. Закріплення результатів успішних дій є ймовірним прогнозуванням їхньої корисності для досягнення майбутніх цілей.
Теорія нейронних моделей (фізична теорія пам’яті) Проходження будь-якого нервового імпульсу через певну групу нейронів залишає після себе у власному сенсу слова фізичний слід (звідси друга назва теорії). фізична матеріалізація цього сліду виражається в електричних та механічних змінах синапсів (місця стикання нервових клітин). Ці зміни полегшують повторне проходження імпульсу цим шляхом. Відображення об’єкта супроводжується таким рухом імпульсу по відповідній групі нервових клітин, який немов моделює об’єкт, що сприймається, у вигляді стійкої просторово-часової нейтронної структури (звідси назва теорії). Процес утворення і наступної активізації нейронних моделей складає механізм запам’ятання, збереження і відтворення інформації, яку сприйнято.
Біохімічні теорії пам’яті	Гіпотеза про двоступеневий характер запам’ятання На першому етапі безпосередньо після впливу подразника у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, що викликає зворотні фізіологічні зміни в нервових клітинах. Цей етап тримає до 20 секунд. Другий етап, що виникає на основі першого, – це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням нових білкових речовин (протеїнів). Цей етап призводить до незворотних хімічних змін у нервових клітинах і є механізмом довготривалої пам’яті.
Хімічна теорія пам’яті Специфічні хімічні зміни, що відбуваються у нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, полягають в основі закріплення, збереження і відтворення слідів. Це різна перегрупування білкових молекул нейронів, і насамперед молекул нуклеїнових кислот. Дезоксирібонуклеїнова кислота (ДНК) вважається носієм генетичної, спадкової пам’яті (фіксує інформацію безумовних рефлексів). Рібонеклеїнова кислота (РНК) вважається основою онтогенетичної, індивідуальної пам’яті (фіксує прижиттєві зв’язки). Подразнення нервової клітини збільшує в ній склад РНК і залишає тривалі сліди, що надають можливість цій клітині відгукуватись на повторний сплив вже знайомих подразників.