Утвердження національної державності

Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії – Ю. Андропов(1982-1984 рр.) та К. Черненко (1984-1985 рр.) – виявилося не в змозі належним чином відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося в питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова з ініциативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Викликані перебудовою бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. він проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі Української Гельсинської Групи), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація «Зелений світ», антисталінське товариство «Меморіал», студенське об’єднання «Громада» та інші.

У вересні 1989 р. з ініциативи Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР було утворено суспільно- політичну організацію «Народний рух України за перебудову» (з 1991 р.- просто Рух) на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет Української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки УНР І ЗУНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км. від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР» (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону «Про мови в УРСР» який проголосив державний статус української мови.

У 1990р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою УРСР постанови «Про порядок реєстрації громадських об’єднань» почали виникати політичні партії, внаслідок чого почалося формування багатопартійної системи. Серед нових партій особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько- демократична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991р.; Партія зелених України (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. (всього у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Одні з цих партій ставили за мету досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного гуманного суспільства, інші – припинення грабування українського села союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, часто не мали визначної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки їх поява і діяльність, безумовно прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежної України. Правляча ж на цей момент Комуністична партія України залишалась найчисельнішою, але її керівництво не змогло в нових умовах виробити і здійснити ефективну політику, покладалося на бюрократично-апаратні й силові методи впливу.

Усвідомивши, що нечисленність і роздробленність багатьох партій не підуть на користь справи, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Внутрішня ситуація в республіці дедалі все більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

У такій складній обстановці в березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. Дві третини із 450 депутатських місць у Верховній Раді здобули представники КПУ, господарські керівники. Демократичний блок, очолюваний Рухом (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув 1/4 мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України.

Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній раді протистояла прокомуністична більшість («група 239»), яку очолював О. Мороз.

Та саме при цьому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництвао СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Був утворений державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з Г. Янаєвим. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилася остаточно дискредитованою. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – «Акт проголошення незалежності України». Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена (відновила свою діяльність у 1993 році).

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі підтвердили «Акт проголошення незалежності України». Президентом України, набравши вже в першому турі 61,6% голосів виборців, став Голова Верховної Ради України Л.М. Кравчук.

Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України.

Після провалу перевороту союзні республіки одна за одною проголосили свою незалежність.7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, під Брестом відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та Росії. Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич констатували, що вихід республік з СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якого можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна – на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування цієї організації значних політичних і економічних резульатів у її діяльності не досягнуто.

З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення нових атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991 р. парламентською постановою «Про військові формування в Україні» всі війська, дислоковані на українській теріторії, підпорядковувалися Верховній Раді. У січні 1992 р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні.

20 вересня 1991 р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.

Важливим кроком на шляху утвердження національної державності стала зміна назви держави. Законом від 17 вересня 1991 р. назва «Українська Радянська Соціалістична Республіка» була замінена на споконвічну назву держави – «Україна».

Законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України» визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.

У тісному зв’язку із законом «Про громадянство України» перебувала «Декларація прав національностей України», прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 р. У ній підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її теріторії, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Наступним важливим документом став закон «Про національні меньшини в Україні». Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Також у листопаді 1991 р. було прийнято закон «Про державний кордон України», яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку незалежної України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика Вербицького до національного гімну «Ще не вмерла Україна» на слова П.Чубинського).

Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони «Про прикордонні війська України», «Про прокуратуру», указ Президента «Про утворення державного митного комітету України» та ін. Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа.

Таким чином, основним змістом цього етапу історичного розвитку України стали процеси пов’язані з політичним і правовим оформленням нашої держави.