ЕТАПИ РОЗВИТКУ ВЧЕННЯ ПРО ТУБЕРКУЛЬОЗ


На туберкульоз хворіють із часів появи людства. Туберкульозні ураження хребта виявлено під час дослідження останків людини періоду неоліту (близько 5 тис. років до н.е.), їх також знаходили у єгипетських мумій (близько 2700 років до н.е.). На стінах єгипетських гробниць (2160-1335 рр. до н.е.) знайшли зображення фігурок людей зі змінами, характерними для туберкульозу хребта і кульшового суглоба.

Як свідчать літописи і писемні знахідки, лікарі минулого най­більше цікавилися туберкульозом легенів, який був надзвичайно поширений. Відомості про туберкульозоподібні ураження є в Старому та Новому Завітах.

Перший етап, або етап накопичення знань про тубер­кульоз, розпочався з часів Гіппократа, який описав чотири форми "phthysа", не виділя­ючи їх із загального числа хвороб легенів.

Найповнішу клінічну картину туберкульозу легенів описав у II ст. видатний лікар Аретей із Каппадокії – вихованець Олександрійської школи, що працював у Римі. Збереглися дві його праці, в яких він описує гострі та хронічні захворювання й намагається дати патофізіологічне обґрунтування деяких із них. Окремо описує захворювання органів дихання (класичний опис бронхіальної астми, абсцесу легенів, плевриту, професійні захворювання ткаль, ковалів, робітників бронзових майстерень тощо). У цих працях описано клініку туберкульозу органів дихання, хоча останній тоді не виділяли окремо серед інших захворювань легенів.

Вченняпро туберкульоз продовжив найвидатніший римський лікар-вчений Клавдій Гален (131—210), грек з м. Пергам (Мала Азія). Виклад своїх досліджень він прово­див у порівнянні з працями Гіппократа. К. Гален відносив тубе­ркульоз легенів, як і інші легеневі захворювання, окрім лобарної пневмонії, до звиразкування легенів.

Тоді туберкульоз не вважали інфекційною хворобою. Так вва­жав і найвидатніший лікар-учений середніх віків Абу Алі Ібн-Сіна (980 —1037). У "Каноні лікарської науки" Авіценна зараховував туберкульоз до хвороб, що передаються спадково.

Відомий в історії культури фізик, астроном, поет і лікар Джіроламо Фракасторо (1478—1553) із Верони вперше встановив контагіозність туберкульозу: «Причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти – seminaria contagiorum, окремі для кожної хвороби, які мають виняткову здатність до розмноження. Одні заражують тільки через безпосередній дотик, інші, крім того, залишають ще вогнища, які самі по собі можуть поширювати контагій. Я називаю вогнищами одяг, речі, які самі по собі залишаються незмінними, але сприймають контагіозні зародки і вже через це стають джерелами зараження. Деякі хвороби поширюють контагій не тільки через безпосередній дотик та через вогнища, а й на відстані. Такими є чумні гарячки та сухоти».

Туберкульоз у ці часи був поширеною хворобою. Пандемія охоплювала країни і континенти паралельно з розвитком торго­вельних зв'язків. У літописах згадують про туберкульоз як про невиліковну хворобу – «злі сухоти», «хвороба сухотна», «скорбота сухотна», «легенева чахотка», а у зв'язку з позалегеневими ура­женнями — «горбова хвороба», «неміч у вертлюзі», тобто в куль­шовому суглобі, «волосатик» (норицеві форми туберкульозу кіс­ток і суглобів). Це підштовхнуло лікарів до наукових пошуків.

Професор Лейденського університету Франциско Сільвій (1614-1672), проводячи розтини померлих, уперше виявив зв'язок легеневих горбиків, або туберкульозних гранульом, із легеневими сухотами та зі скрофульозом.

У 1689 р. лікар Р. Мортон описав 14 форм леге­невих сухот і виділив 3 стадії процесу (запалення, утворення горбиків, їх звиразкування).

Лікар Бейлі зазначив, що конгломерати туберку­льозних горбиків відрізняються від казеозної пневмонії. А лікар Бейль виділив міліарний горбик і назвав його пух­линою. Він описав шість форм "phthysа".

Французький вчений Рене Лаеннек (1781-1826), про­водячи розтини, створив унітарну теорію туберкульозу. За цією теорією, туберкульоз – це незаразна ендогенно обумовлена хво­роба, невиліковне злоякісне новоутворення, що має дві фази перебігу: перша – горбикова, друга – гранулематозна. Р.Лаенек першим звернув увагу на подібність морфологічної будови туберкульозних вогнищ (туберкульозних горбиків).

Перша оригінальна праця українського вченого з фтизіатрії належить І.А.Смілівському (1767-1808), який 5 квітня 1796 р. в присутності Медичної колегії при Санкт-Петербурзькому адміралтейському госпіталі прочитав лекцію з проблеми виникнення сухот та лікування хворих на сухоти: «Про хворобливі причини взагалі і про сухоти».

У той же період В.П.Різенко (1784-1827) переклав із німецької працю – «О существенныхъ свойствахъ золотушной болезни и о средствахъ узнавать и пользовать оную» X. Гуфеланда.

Ад'юнкт-професор Санкт-Петербурзького військового сухопутно­го госпіталю П.О.Чаруковський (1790—1842) у 1823 р. захистив докторську дисертацію «De haemopthysi» – «Кронохаркання при туберкульозі». Він є автором першого вітчизняного посібника з пропедевтики внутрішніх хвороб "Загальна патологічна семіотика,або Вчення про ознаки хвороби взагалі".

Першиму Російській імперії застосував методи обстеження хворого перкусію та аускультацію – професор Я.Й.Саполович (1760-1830).

Видатний німецький вчений Рудольф Вірхов (1821-1902) висунув триалістичну теорію туберкульозу, розрізняючи ту­беркульоз, фтизу і скрофульоз, причому туберкульозний некроз він не пов'язував із туберкульозним процесом.

Єдину причину розвитку різних форм туберкульозу відстоював Г.І.Сокольський (1807-1886). Він у 1838 р. опублікував книгу «Учение о грудных болезнях» в якій описав горбик і каверну, шум тертя плеври, клініку інфільтративної, дисемінованої та кавернозної форм туберкульозу, механізм загоєння каверни. Г.І.Сокольський виклав епідеміологію туберкульозу і довів тісний зв’язок між поширеністю туберкульозу і соціальними умовами життя.

Значний внесок в розвиток вчення про туберкульоз зробив М.І.Пирогов (1810-1881), який вперше описав тифоїдну форму міліарного туберкульозу, вивчав туберкульоз кісток і суглобів, яєчка. Він детально описав гістологічну будову туберкульозного горбика і виявив у ньому гігантські багатоядерн клітини специфічні для гранульом, які в подальшому були названі клітинами Пирогова-Ландханса.

Важливе значення в розробці питань клініки і ліківання туберкульозу мали роботи С.П.Боткіна (1832-1889), Г.А.Захар’їна (1829-1897). С.П.Боткін започаткував кліматотерапію туберкульозу в Криму, доводив важливість дієтотерапії, ним було встановлено зв’язок плевриту і золотушного лишаю з туберкульозом легень. Г.А.Захар’їн описав ступені компенсації туберкульозного процесу, клініку інфільтративного туберкульозу, підкреслював суттєву роль харчування і режиму для хворих на туберкульоз.

Французький військовий лікар Вільмен у 1865 році, базуючись на експериментальних дослідженнях, довів, що туберкульоз має інфекційний характер.

Розширення торгівельних і культурних зв'язків між країнами і континентами сприяло занесенню й поширенню важких інфек­ційних хвороб, зокрема туберкульозу. Постійна небезпека зму­сила вдаватися до інтернаціональних запобіжних заходів. В 1851 р. у Парижі відбулася І Міжнародна конференція з питань боротьби з епідеміями. У 1862 р. було прийнято Міжнародну санітарну конвенцію, за якою запроваджувався взаємообмін ін­формацією про поширення інфекційних хвороб.

Другий етап (кінць XIX – початок XX ст.) розвитку фтизіатрії відзначен цілим рядом грандіозних досягнень. Цей період характеризувався все­світньою епідемією туберкульозу.

У розвитку вчення про туберкульоз видатна заслуга належить німецькому вченому Роберту Коху (1843-1910). У 1882 р. Роберт Кох виявив збудник туберкульозу – туберкульозну бацилу, яку було названо паличкою Коха (сьогодні – мікобактерія туберкульозу).

Р. Кох сформулював тріаду обгрунтування мікобактерія туберкульозу як збудника цього захворювання:

1) при будь-якій формі туберкульозу виявляється один і той же збудник – мікобактерія туберкульозу;

2) введений збудника до організму лабораторної тварини призводить до розвитку туберкульозу;

3) ні при якому іншому захворюванні такиз збудник не виділяється.

Р. Кох увів у бактеріологічну практику тверді живильні середовища (желатин, агар) для вирощування мікроорганізмів, запропонував фарбувати мікроорганізми аніліновими барвниками.

У 1890 р. Р.Кох виділив туберкулін.

Другим значним відкриттям цього періоду є винайдення рентгенівських променів. 8 листопада 1895 р. німецький учений із Вюрцбурга Вільгельм Кондрат Рентген (1845-1923) відкрив Х-промені (пізніше названі його ім'ям), а 22 грудня 1895 р. отримав першу рентгенограму, про що й доповів 23 січня 1896 р., продемонструвавши рентгенівські знімки.

Над цією проблемою працював також український учений Іван Павлович Пулюй (1845-1918). Ще в 1877 р. вінопублікував у «Віснику Віденської академії наук» власнуконцепцію катодної трубки, а через 2 роки в тому-таки «Віснику» – матеріали до її вдосконалення. Вже тоді він довів, що в трубці є геометрична точка, з якої виходять Х-промені. За винахід і конструкцію вакуумної трубки (трубки Пулюя) він у 1881 р. одержав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці в Парижі, тобто на 14 років раніше від відкриття Х-променів К. Рентгеном. Перший знімок скелета людини зробив І.П. Пулюй. За 1880-1882 рр. І.П. Пулюй опублікував понад 100 сторінок праць, присвячених Х-променям, і всі статті його з цих питань у 1883 р. було перевидано окремою збіркою і згодом перекладено на англійську мову. Тому дуже важко повірити в те, що К. Рент­ген не знав про існування праць І.П. Пулюя. Тим більше не­зрозуміло, чому К. Рентген у своїй доповіді про рентгенівські промені приховав цей факт і не вказав ні імені винахідника І.П. Пулюя, ні назву його трубки?! Не зрозуміло також, чому К. Рентген заповів після своєї смерті спалити весь науковий архів, що й було зроблено. Архівну документацію І.П. Пулюя було передано до музею в м. Львові, де вона зберігалася до 1941 р., доля його на сьогодні невідома.

У 1907 р. французьким лікарем Пірке була запропонована нашкірна проба з туберкуліном для діагностики туберкульозу.

У кінці XIX – напочатку XX сторіччя була створена Міжнародна ліга по боротьбі з туберкульозом, що почала проводити протитуберкульозні конференції. У 1902 р. на конференції, яка проходила у Берліні, за пропозицією делегата з Парижу доктора Г. Серсірона міжнародною емблемою протитуберкульозного руху прийнято червоний хрест з двома горізонтальними поперечинами (Лотарингський хрест). Хрест такого виду був знаком патріархів Візантії та Ієрусалиму. Під час перших хрестових походів він був особистим гербом герцога Лотарингського, коли той у 1099 р. став правителем Ієрусалиму.

В мусульманських державах цей символ дещо змінено – горизонтальні смуги мали вигляд двох півмісяців, випуклою стороною звернутих до низу.

Активна протидія туберкульозу в Росії розпочалось з 1909 р., коли була зоснована Всеросійська протитуберкульозна ліга, яку очолив видатний вітчизняний фтизіатр В.А.Воробйов. Діяльність ліги здійснювалась головним чином за рахунок благодійності. Емблемою боротьби з туберкульозом в Росії було обрано квітку ромашки. 11 квітня 1918 р. Всеросійська протитуберкульозна ліга була скасована, а її майно передано Народному комісаріату соціального забезпечення РРФСР.

Таким чином, було зроблено значний крок у вивченні нез'ясованих питань стосовно туберкульозу. Передусім відкрилися пер­спективи до точної діагностики туберкульозу за допомогою бак­теріологічних і рентгенологічних методів.

Третій етапборотьби з туберкульозом (1919-1943) розпочи­нається великим відкриттям: у 1919 р. Кальмет і Герен розробили протитуберкульозну вакцину БЦЖ (ВСG – Васіllе de Calmette et de Gueren). Вакцина БЦЖ – це жива проти­туберкульозна вакцина з ослабленого штаму мікобактерій туберкульозу.

Кальметт і Герен протягом 13 років вирощували культуру мікобактерій туберкульозу бичачого типу на живильному средовищі, що містило картоплю із жовчю. Вони провели 230 пасажів мікобактерій туберкульозу з інтервалами 2 тижні, внаслідок чого вірулентні властивості штаму мікобактерій знизилися. В результаті вакцинації морських свинок і кролів, великої рогатої худоби і мавп було встановлено, що виділений штам мікобактерій володіє імуногенними властивостями.

Вперше вакцину БЦЖ застосували Кальметт і Герен разом із Найль-Галлем у новонародженої дитини в 1921 р. У 1924 р. у Франції було вакциновано вже понад 300 новонаро­джених, матері яких хворіли на туберкульоз. Пізніше вакцину БЦЖ завозили в різні країни, готували вакцину, проводили щеплення в дітей і підтверджували її ефективність. Зараз вакцину БЦЖ застосовують у всьому світі. У колишньому СРСР вакцинацію БЦЖ новонароджених засовували з 1925 р., а з 1948 р. запроваджено обов'язкову рсиакцинацію неінфікованих дітей.

Вакцинацію спершу проводили пероральним методом, з 1962 р. мпедено внутрішньошкірний метод імунізації, запропонований Л. Валльгреном у 1928 р.

За ініціативою А.Кальметта у Франції було організовано протитуберкульозні диспансери, перший з них почав функціонувати в 1901 р. в Ліллі. А. Кальметт уперше запропонував діагностичну реакцію на туберкулін.

Третій етап боротьби з туберкульозом в Україні характеризується організацією протитуберкульозної служби, створенням науково-дослідних інститутів протитуберкульозного профілю, розширенняммережі санаторіїв. Це було зумовлено значним поши­ренням захворюваності на туберкульоз. В Україні на мізерні кошти функціонувало 34 відділення Всеросійської ліги боротьби з туберкульозом,яку заснувала лікарська громадськість ще в дореволюційні часи.

У 1921 р. в Харкові створено інститут туберкульозу як клі­нічний та науково-методичний центр боротьби із сухотами.

28 листопада 1922 року згідно з постановою Ради Народних Комісарів на базі 9-ї міської туберкульозної лікарні засновано Київський туберкульозний інститут. Ініціатором його організації і керівником вченої ради був професор Феофіл Гаврилович Яновський (1860-1928).

Свою наукову діяльність Ф.Г.Яновський розпочав як бакте­ріолог. Після 3 років роботи клінічним ординатором він їде за кордон і працює в Інституті Л. Пастера в Парижі та Інституті Р. Коха в Берліні. Після повернення до Києва організовує першу в місті бактеріологічну лабораторію, проводить наукові дослі­дження. 3 травня 1889 р. Ф.Г. Яновський захистив докторську дисертацію "До біології тифозних бацил". Ще з 1900 р. Ф.Г.Яновський розпочав роботу з популяризації відомостей про туберкульоз. Він організував прийом хворих, зок­рема, на туберкульоз. У 1901 р. Ф.Г. Яновський був одним з організаторів Київського товариства боротьби з туберкульозом, першого туберкульозного санаторію в Пущі-Водиці. Ф.Г.Яновський один із перших в Україні активно пропагував методи індивідуальної та суспільної профілактики туберкульозу. У 1891 р. він опублікував брошуру "Про сухоти". Він домагається проведення санітарного нагляду за дезінфекцією приміщень після виявлення хворих на туберкульоз та їх госпіталізації. Ф.Г.Яновський запропонував здійснювати забір харкотиння від хворих на туберкульоз у спеціальні плювальниці. Ф.Г.Яновський застосував вперше в Україні метод туберкулінотерпії та зробив висновок, що туберкулінотерапіяпоказана в разі малих форм туберкульозу. У праці "Про значення бактеріології в діагностиці та терапії внут­рішніх хвороб" (1892) Ф.Г. Яновський ретельно описав методику виявлення збудника туберкульозу. Застосування перкусії та аус­культації у хворих на туберкульоз знайшло відображення в працях Ф.Г.Яновського "Про півмісяцевий простір Траубе і його діагнос­тичне значення при плевриті" (1897), "Про перкусію верхівок легенів при туберкульозі" (1912), а лікування сухот – у працях: "Терпі­нол при кровохарканні" (1899), "До питання протипоказань до застосування йоду" (1909). У роботі "Про техніку аускультації" (1893) Ф.Г.Яновський запропонував застосовувати скляний стетоскоп. У 1901 р. Ф.Г.Яновський з В.К.Високовичем у праці "До і симптоматології та патогенезу сирнистої пневмонії" (1901) довели її туберкульозне походження. У 1922 р. було опубліковано і статтю Ф.Г.Яновського "Вироблення імунних тіл у зараженому туберкульозом організмі", в якій учений узагальнив дані про імунітет у хворих на туберкульоз. Свої наукові дослідження Ф.Г. Яновський узагальнив у монографії "Туберкульоз легенів", яка витримала три видання (1923, 1924, 1931) і тривалий час була настільною книжкою для фтизіатрів. У 1927 р. Ф.Г. Яновського було обрано дійсним членом Академії наук УРСР. Ім'я Ф.Г.Яновського присвоєно Київському туберкульозному Інституту.У 30-х роках інститут мав філії у Вінниці, Чернігові, а науковібази — у Житомирі, Умані, Черкасах. Науково-дослідні інститути туберкульозного профілю були організовані також у Львові та Одесі.

Київський педіатр О.А.Кисіль (1859-1938) довів важливу роль лімфатичної системи в патогенезі туберкульозу та можливість первинної локалізації туберкульозного ураження у внутрішньогрудних лімфатичних вузлах, створив вчення про хронічну туберкульозну інтоксикацію.

Засновником школи патоморфологів туберкульозу був видатний російський патологоаратом О.І.Абрикосов (1875-1955), який вивчив анатомічні зміни на перших стадіях розвитку туберкульозу легень, описав свіжі вогнища на верхівках легень при вторинному туберкульозі. Його послідовник А.І.Струков вивчав особливості клініко- морфологічних проявів різних форм туберкульозу легень і позалегеневих форм.

Щороку в Україні зростала кількість хворих на туберкульоз, що перебували на диспансерному спостереженні. В 1923 р. в Україні було всього 30 протитуберкульозних диспансерів і ка­бінетів, а в 1941 р. їх стало вже 325.

Українські терапевти також внесли свій вклад у розвиток вчен­ня про туберкульоз. Учнями Ф.Г.Яновського були відомі вчені-терапевти – В.Х.Василенко, А.М.Зюков, А.Ф.Каковський, Б.С.Шкляр, В.В.Виноградов, Є.М.Народицький, В.Н.Михайлов, Ф.Я.Примак тощо. Б.С.Шкляр опублікував працю про тонус судин у хворих на туберкульоз. В.Х.Василенко – про діагностику малих плевральних випотів, а разом з Д.Г.Кричиним встановили, що при туберкульозі легенів зменшується вміст сечової кислоти в крові. Ф.Я.Примак вивчав діагностичне значення еластичних волокон у харкотинні.

На XI Всесоюзному з'їзді терапевтів (1931) туберкульоз був програмною темою. Виступаючи на цьому з'їзді, М.Д. Стражеско зазначив, що для лікування туберкульозу велике значення має функціональний стан активної мезенхіми та системи макро­фагів (ретикулоендотеліальної системи), від чого залежить клі­тинний та гуморальний імунітет.

Зі створенням Ліги Націй у 1923 р. було засновано Організа­цію гігієни Ліги Націй, яка взяла на себе обов'язки Міжнарод­ного бюро суспільної гігієни і почала надавати консультативну й технічну допомогу органам та закладам охорони здоров'я різних країн. СРСР став членом цієї організації в 1934 р.

Під час великої Вітчизняної війни більшість диспансерів і санаторіїв було знищено або перепрофільовано для потреб військ. Туберкульоз знову набув характер епідемії.

Перші три етапи розвитку фтизіатрії – це доантибактеріальні етапи боротьби з туберкульозом.

Четвертий етап (1943-1970 рр.) – це початок антибактеріальної ери. У 1943 р. американський бактеріолог українського походження З.А. Ваксман (1888-1973) отримав стрептоміцин стрептоміцин – перший антимікобактеріальний препарат, тим самим здійснив революцію в боротьбі з туберкульозом. З 1954 р. почали застосовуватися препарати групи ГІНК (ізоніазид, фтивазід, метазід), натриєва сіль парааміносаліцилової кислоти (ПАСК), тібон. В подальшому для лікування хворих на туберкульоз почали застосовувати етамбутол, піразинамід, етіонамід, канаміцин та інші препарати. З 1965 р. у фтизіатрії почали застосовувати рифампіцин. Цей етап був переломним. Внаслідок застосування протитуберкульозних препаратів епідеміологічна ситуаціця з туберкульозу значно покращилась.

На І Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (1946)було вирішено замість Організації гігієни Ліги Націй ство­рити нову міжнародну організацію з охорони здоров'я – Всесвітнюорганізацію охорони здоров'я (ВООЗ). Її статут було рати­фіковано в 1948 р. Колишній СРСР – член-засновник цієї орга­нізації.Україна сьогодні – член ВООЗ і бере активну участь у її роботі. ВООЗ проводить значну інформаційну роботу з питань епіде­мічних захворювань, санітарної статистики, видає журнали, монографіїзпроблем медичної науки, зокрема таких, що стосуються ту­беркульозу,координує і стимулює дослідження інфекційних, паразитарних та інших захворювань, надає технічну допомогу в справі охорони здоров'я економічно слаборозвиненим країнам, організовує міжнародні конгреси, наради, конференції з актуальних питань медицини, у тому числі туберкульозу. ВООЗ широко співпрацює з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, Міжнародною організацією праці, Міжнародною організацією з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Світовим банком тощо.

Значний вклад у подолання туберкульозу в цей період внесли українські лікарі.

Олександр Самійлович Мамолат, професор, який протягом тривалого часу був директором Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і торакальної хірургії ім. акад. Ф.Г.Яновського. О.С. Мамолату належать праці щодо контро­льованого лікування хворих на туберкульоз, вивчення й профілактики побічних реакцій, що виникають від застосування хіміопрепаратів, організаційних аспектів фтизіатрії.

Знаменитий торакальний хірург, основоположник хірургії легенів в Україні академік Микола Михайлович Амосов заклавосновні засади анестезіології, торакальної хірургії, зокрема хірургії легенів та кардіохірургії.

Наукові праці відомого торакального хірурга, професора Григорія Гавриловича Горовенко присвячені торакопластиці, операціям місцевої дії на каверні, післяопераційним ускладненням.

В.М.Брусиловський та Ю.А.Когосов присвятили свої дослі­дження актуальним питанням фтизіохірургії. Талановитий вчений М.С.Пилипчук вніс неоцінений вклад у розвиток української фтизіатрії та фтизіохірургії. О.Х.Степанська та Є.М.Варфоломеєва розглядали питання кістково-суглобового туберкульозу. Б.П.Ященко започаткував новий напрям у фтизіатрії – фтизіогеріатрію, С.А.Кшановський – фтизіопедіатрію. Значний вклад у епідеміологію і статистику туберкульозу вніс М.С. Двойрін, він розробляв актуальні питання організації протитуберкульозної допомоги населенню України. Професор Борис Петрович Александровський заклав основи диференціальної діагностики туберкульозу легенів. Професор Спесівцев Олег Григорович (Запоріжжя) першим застосував бронхоскопічні дослідження для діагностики і лікування хворих на туберкульоз в Україні. Видатний фтизіохірург, професор Іван Мусійович Сліпуха за­початкував дитячу фтизіохірургію, вдосконалював хірургічне лі­кування туберкульозу легенів та внутрішньогрудних лімфатичних вузлів. Значний вклад у рентгенологічну діагностику захворювань легенів вніс В.М. Іванов, свої праці він присвятив томографії та томофлюорографії легенів, зокрема, для діагностики туберку­льозу легенів. Проблему легеневого серця, що часто супроводжує туберкульоз,розглядав професор І.І.Сахарчук. Професор Н.Б. Щупак (Чернівці) займався розроб­кою питання позалегеневого туберкульозу.

П’ятий етап(70-80-ті роки XX ст.) розвитку фтизіатрії характеризувався послабленням уваги до туберкульозу. У ці роки продовжувала поліпшувати­ся епідемічна ситуація з туберкульозу в світі і це дало підстави фтизіатрам-науковцям, лікарям-практикам та організаторам охорони здоров'я вважати, що всі наукові та практичні питання з тубер­кульозу вже розв'язані й розробити утопічні прогнози щодо лік­відації туберкульозу як поширеного захворювання в багатьох країнах, а потім на планеті. У цей період майже у всіх країнах світу, а також в Україні, спостерігали тенденцію до зниження рівня захворюваності на туберкульоз і смертності від цієї недуги (щоправда, високий рівень цих показників залишався ще на Африканському та Азіатському континентах). У західноєвропейських країнах, Японії, США реєстрували лише поодинокі випадки туберкульозу, а смертність від цієї недуги наближалася до мінімуму або була відсутньою. В Україні з 1965 по 1990 р. захворюваність на всі клінічні форми туберкульозу зменшилася в 3,6 разу або з 115,4 на 100 тис. населення до 32 на 100 тис. населення, смертність за ці самі роки зменшилася в 3,3 разу або із 27,1 на 100 тис. населення до 8,1 на 100 тис. населення. Були запропановані такі критерії виліковування від туберкульозу: а) зменшення показників інфікованості населення віком до 14 років до 1 %; б) зниження за­хворюваності на туберкульоз із бактеріовиділенням спершу до 1 випадку на 1 млн. населення, потім до 1 випадку на 10 млн. насе­лення.

Хибна думка науковців про можливість ліквідації туберку­льозу затримувала розвиток світової фтизіатричної науки на кілька десятиріч. Досить зазначити, що після відкриття в 1965 р. рифампіцину до кінця ХХ сторіччя не було винайдено жодного ефектив­ного протитуберкульозного препарату.

Українські фтизіатри теж прийшли до хибних висновків щодо ситуації з туберкульозу і це призвело до скорочення кількості багатьох протитуберкульозних диспансерів, до руйнування в Україні ме­режі лікувальних закладів для хворих із позалегеневим туберку­льозом. У Київському науково-дослідному інституті туберкульо­зу ім. акад. Ф.Г.Яновського було ліквідовано науково-практич­ні підрозділи, які займалися проблемами туберкульозу кісток і суглобів, шкіри, очей, проте клініки цього профілю залишалися в Москві та Ленінграді.

Шостий етап в Україні розпочався з 1990 р. й тривав до 1994 р. включно. Він характеризувався невпинним погіршенням епідемічної ситуації з туберкульозу на тлі соціально-економіч­ної кризи, неплатоспроможності лікувально-профілактичних закладів і проведення ними не в повному обсязі протитубер­кульозних заходів. З 1990 по 1994 р. захворюваність на всі форми туберкульозу зросла в 1,24 разу, або на 24 % (із 32 на 100 тис. населення до 39,7 на 100 тис. населення). Смертність від туберкульозу зросла в 1,74 разу: з 8,1 на 100 тис. населення до 10,7 на 100 тис. населення – на 32,1 %.

У 1993 р. ВООЗ проголосила туберкульоз глобальною небезпекою. За її ініціативою 24 березня проголошено Всесвітнім днем боротьби з туберкульозом.

Надзвичайно вагомий вклад у розвиток організації боротьби з туберкульозом у країнах із низьким рівнем життя вніс доктор Карел Стібло, який народився і жив у Чехословаччині, працював фтизіатром, потім емігрував до Голландії. З 1966 по 1995 р. К. Стібло був директором Програми дослі­дження та контролю за туберкульозом, а з 1979 по 1991 р. він працював директором науково-дослідних проектів Міжнародно­го союзу боротьби з туберкульозом і хворобами легенів (IUATLD) в Парижі. Організовуючи боротьбу з туберкульозом протягом 8 років у Африці та 9 років у Азії, він розробив і запропонував для людства DOTS-стратегію – стратегію контролю за туберкульозом.

Сьомий етаппочався з 1995 р., коли експерти ВООЗ зафіксували епідемію туберкульозу в Україні, так як кількість хворих на туберкульоз перевищила 1 % від чисельнос­ті всієї популяції. До того ж щоріч­но відбувається збільшення захворюваності на туберкульоз, що теж є ознакою епідемії.

Прагнучі подолати епідемію туберкульозу Міністерство охорони здоров'я України видало накази: № 26 від 14.02.96 р. "Про удосконалення протитуберку­льозної служби", № 233 від 29.07.96 р. "Про затвердження інструкцій щодо надання медико-санітарної допомоги хворим на туберкульоз", № 314 від 28.10.98 р. "Про заходи щодо боротьби зтуберкульозом", № 311 від 30.12.99 р. "Про затвердження ін­струкцій щодо надання фтизіопульмонологічної допомоги хво­рим", № 83 від 20.04.2000 р. "Про оптимізацію та уніфікацію проведення протитуберкульозних заходів в умовах недостатньо­го їх фінансування", № 45 “Інструкція про бактеріологічну діагностику туберкульозної інфекції”, № 499 від 28.10.2003 “Про затвердження інструкцій щодо надання допомоги хворим на туберкульоз і неспецифічні захворювання легень”, № 45 від 28.01.2005 “Протокол надання медичної допомоги хворим на туберкульоз”, № 318 від 24.05.2006 „Про затвердження Протоколу по впровадженню DOTS-стратегії в Україні”, № 384 від 09.06.2006 „Про затвердження Протоколу надання медичної допомоги хворим на туберкульоз”, № 385 від 09.06.2006 „Про затвердження Інструкцій щодо надання допомоги хворим на туберкульоз”, № 422 /40 від 27.06.2006 „Про затвердження Посібника з питань боротьби з туберкульозом на основі міжнародних стандартів з контролю за туберкульозом.

З цією ж метою Кабінет Міністрів України прийняв по­станову № 667 від 23.04.99 р. "Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом", Верховна Рада України ухвалила Закон Укра­їни № 1645-ІІІ від 06.04.2000 р. "Про захист населення від інфек­ційних хвороб" та Закон України № 2586-ІІІ від 05.07.2001 р. "Про боротьбу із захворюванням натуберкульоз", Закон Укра­їни № 648-V від 08.02.2007 "Про затвердження Загальнодержавної програми протидії захворювання на туберкульоз у 2007-2011 роках", вийшли Укази Президента України № 679/2000 від 11.04.2000 р. "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом" та № 643/ 2001 від 20.08.2001 р. "Про Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002-2005 роки".

При повній та ефективній реалізації цих нормативних документів можливо суттєво вплинути на поліп­шення епідемічної ситуації з туберкульозу в Україні.

 

 



Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 2004;


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2024 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.019 сек.