Підвищення кваліфікації в системі неперервної освіти фахівця

Процеси становлення та розвитку дорослої людини як фахівця відбуваються насамперед, у професійній діяльності, що є тим "простором", у якому взаємодіють два важливі соціальні інститути: освіта і соціальна практика.

Якщо розглядати систему освіти як сукупність послідовних освітніх (загальноосвітніх та професійних) програм і державних стандартів, а також як мережу освітніх закладів та органів управ­ління, то в системі неперервної освіти при підготовці фахівців слід дотримуватися принципу наступності і послідовності між ба­зовою професійною та післядипломною освітою, її підсистемою -системою підвищення кваліфікації (СПК). При реалізації цього принципу необхідно враховувати такі аспекти.

І аспект. Принцип неперервності та послідовності професійної освіти розглядається в коцепціях як вищої, так і післядип-ломної освіти. Процес "перманентного" реформування систем освіти характерний для всіх країн світу, оскільки до сучасного сус­пільства висуваються нові вимоги на міжнародному і національ­ному рівнях. Загальні вимоги до освіти сучасного фахівця - це висока освіченість, професійна грамотність у певній галузі наук, знання у сфері технології, економіки, соціології. Серед них мож­на назвати:

знання основних учень у галузі гуманітарних і соціально-економічних наук, естетичних і правових норм, які регулюють ставлення людини до людини, суспільства, навколишнього середовища;

цілісне уявлення про процеси та явища, що відбуваються у неживій і живій природі, володіння методами пізнання при­роди нарівні застосування у професійній сфері;

здатність до продовження освіти та здійснення професійної діяльності в іншому середовищі;

володіння науковим уявленням про здоровий спосіб життя, уміннями і навичками фізичного самовдосконалення;

здатність до аналізу своїх можливостей, переоцінки накопи­ченого досвіду, використання сучасних інформаційних освітніх технологій, до організації своєї справи і т. ін.

Відхід від вузької професіоналізації, підготовка фахівців широкого профілю, універсальних, з гуманітарною, екологічною й економічною освітою характерні для більшості вищих навчаль­них закладів, які реалізують освітньо-професійні програми у новій багаторівневій структурі освіти. Загальними соціальними орієнтирами освітніх професійних систем стають:

• висока компетентність особистості;

• соціальна і професійна мобільність особистості, здатної швидко змінювати професію, опанувати нові соціальні ролі;

• демократизм і гуманістична спрямованість особистості, здатної до самореалізації та саморозвитку в умовах соціальних змін.

Така нова освітня ситуація у вищій школі передбачає зміни і в системі підвищення кваліфікації, де взаємодія суб'єктів освітньо­го процесу повинна розглядатися по-новому.

II аспект. Щоб краще зрозуміти процеси можливої взаємодії суб'єктів освітнього процесу в СПК, розглянемо деякі основні положення теорії становлення особистості в професії, розробленої професором Є.Е. Смирновою у межах дослідження "Професійна діяльність: структура, функції, динаміка'". В її роботі є визначення професійної діяльності як соціального інституту, в надрах якого відбувається відтворення і розвиток носіїв професії та її реформаторів, які створюють новації у своїй предметній галузі, суміжних, а часто і досить віддалених галузях. У цьому контексті важливими є два рівні - особистісний і соціальний. Особистісний відображає розвиток фахівця у конкретній пред­метній галузі, його соціалізацію через професію, розуміння та прийняття норм (ідеалу) і традицій, потім —їх трансляцію і розвиток. Соціальний рівень передбачає внесок кожного працівника в сукупний продукт, тобто реалізацію потенціалу суспільства, як­існий розвиток його життєдіяльності. Таким чином, процес ста­новлення фахівця є результатом зусиль індивіда і соціопрофе-сійного середовища, а участь фахівця у підвищенні кваліфікації можна розглядати як особливий вид професійної діяльності, який формує (разом з іншими видами діяльності) фахівця на всіх ета­пах його становлення. Зокрема на етапах:

адаптації (ідентифікації індивіда з професією, засвоєння її норм, цінностей, набуття автономності);

стабілізації (набуття професійної компетентності, успішності, відповідності займаній посаді);

перетворення (досягнення цілісності, самодостатності, автономності та здатності до інноваційної діяльності не лише у професійній, а й у соціальній сфері).

Проектування перетворень у педагогічних системах будується на розумінні фахівцем моделей діяльності — від теперішньої до майбутньої, що передбачає певну відповідну кваліфікацію фахівців. У процесі проектування ціннісні орієнтації учасників органічно поєднуються з пізнавальними перетворювальними аспектами діяльності і мають безпосередній вплив на вибір мети та програми її досягнення.

Отже, саме ціннісно-смислове узгодження організації та змісту діяльності суб'єктів освітнього процесу стає вирішальним при гуманітарній експертизі освітніх програм-проектів, при оцінюванні їх культуровідповідності, природовідповідності, соціально-рольової діяльності.

III аспект. Кваліфікованим вважають такого фахівця, який бачить і розуміє тенденції розвитку мислення та діяльності і, разом з тим, рефлексує необхідні зміни своєї власної професійної діяльності у зв'язку з тенденціями розвитку. Якщо така рефлексивна робота не відбувається, діяльність виявляється некерованою, а фахівець - некваліфікованим, незалежно від сту­пеня підготовленості. П.І. Щедровський стверджує, що якщо система підвищення кваліфікації не ставить завдання аналізу глобальних соціокультурних тенденцій розвитку суспільства, то завдання підвищення кваліфікації унеможливлюється'. Ми по­діляємо погляд ученого на систему підвищення кваліфікації фа­хівця як на галузь гуманітарної системи, орієнтацію на оціню­вання системи в її цілісності, на посилення особистісно орієн­тованого характеру взаємодії усіх суб'єктів освітнього проце­су (і тих, хто навчається, і тих, хто навчає), а також щодо цілеспрямованості впливу на навколишнє соцюкультурне середовище освітніми засобами.

IV аспект. Концепція розвитку системи підвищення кваліфікації фахівця полягає в тому, що вдосконалення професійної майстерності, як і в системі базової освіти, можливе лише за умови неперервності освіти і розвитку особистості, а не тільки задоволення вузькопрофесійних потреб. Формуванню таких якостей осо­бистості, як компетентність, автономність і комунікативність, повинні бути підпорядковані усі компоненти навчального процесу в СПК. Таким чином, підвищення кваліфікації слід розглядати як підсистему неперервної освіти людини, яка вирішує завдання поступального розвитку фахівця як особистості і як професіонала на основі вдосконалення його професійної діяльності, поза якою особистість реально не розвивається. Неперервна освіта розглядається водночас як умова і система, процес і результат розвитку особистості, як соціально-педагогічний принцип побудови навчання.

V аспект. Пріоритетні напрямки вдосконалення системи неперервної освіти, спрямованої на оновлення змісту і введення актив­них форм навчання, створення творчої атмосфери, зміну ставлення до слухачів, збільшення уваги до їх життєвого і професійного дос­віду, набувають дедалі більшого значення. Чільне місце має посісти якість андрагогічного процесу і андрагогічної підготовки викладачів у системі підвищення кваліфікації.

У сучасних умовах СПК виступає головним координатором і організатором у галузі післявузівської освіти особистості, не звужуючи її сутності як у часових, так і в просторових характе­ристиках. Поняття "підвищення кваліфікації фахівця " пояснює смислове призначення післядипломної освіти особистості.

Головна мета системи підвищення кваліфікації - розвиток особистості фахівця, його концептуального "Я", розуміння соціо-культурної й освітньої ситуації, усвідомлення себе, у першу чергу, як особистості, а вже потім як фахівця, професіонала. Участь фахівця у процесі підвищення кваліфікації- це підготовка до вирішення нових завдань у соціокультурній і професійній діяльності як особливий вид освітньої діяльності. Пріоритетним показником результативності цього процесу є рівень освіченості та компетентності.