Конституційне право

Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України. 14 лютого 1992 року було прийнято Закон України "Про внесення доповнень і змін в Конституцію'. Розділ НІ було перейменовано на "Державний і територіальний устрій України", розділ V—на "Органи законодавчої і виконавчої влади України", розділ VII — на "Україна — незалежна держава". Ст. 68 проголосила Україну "незалежною демократичною правовою державою". Згідно із Законом "Президент є глава держави і глава виконавчої влади України".

Ще в жовтні 1990 року Верховна Рада утворила конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного Закону. Концепція нової

Конституції була затверджена у червні 1991 року і комісія і зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися Конституції багатьох демократичних держав світу, міжнародні конвенції і пакти. Враховувався історичний досвід конституційного будівництва в Україні До Жовтня 1993 року було опрацьовано чотири варіанти проекту Основного Закону. Але через політичну кризу, що охопила владні структури, конституційний процес загальмувався.

Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.

У грудні 1994 року Л. Кучма вніс на розгляд парламенту проект конституційного Закону " Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" Проект містив конкретні пропозиції щодо розмежування законодавчої і виконавчої влади. Верховна Рала повинна була піддати Президенту значну частину владних повноважень. 18 травня 1995 року парламент після трипалих і болісних дискусій простою більшістю голосів прийняв Закон "Про державну владу і місцеве самоврядування". Згідно з ним Президент стан одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам. беї узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рал депутатів не пройшла. Органами державної влади вії обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначити обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишилися обмежені повноваження: затвердження міського бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавались держадміністраціям. З прийняттям цього Закону Україна перетворилася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон "Про державну владу і місцеве самоврядування" було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, виявилася потрібною конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір " Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 року. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 року, то, згідно з конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України.

На термін дії Конституційного договору обмежувалися права Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. У лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.

Найбільш гостру дискусію викликали п'ять пунктів проекту: про розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. В ситуації, що склалася, Рада національної безпеки і Рала регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л. Кучма підписав відповідний указ. Загроза розпуску Верховної Ради змусила народних депутатів у ніч з 27 на 28 червня 1996 року прийняти Конституцію України.

Вона складається з преамбули і п'ятнадцяти розділів: загальні засади; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; прокуратура; правосуддя; територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; місцеве самоврядування; Конституційний Суд України; внесення змін до Конституції України; прикінцеві положення; перехідні положення.

Прийняття Конституції України мало величезне історичне значення, оскільки була підведена юридична база під державність українського народу. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.

Подальшого розвитку останніми роками набув такий важливий інститут конституційного права, як громадянство. Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття і припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства, визначаються Законом України "Про громадянство" від 18 січня 2001 р.

Законодавство України про громадянство базується на таких принципах: запобігання без громадянству; неможливість позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливість автоматичного набуття громадянства України іноземцем або особою без громадянства у результаті укладання шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку та моменту набуття ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянин і Українська держава мають взаємні права й обов'язки.

Наприклад, громадянин України має право обирати та бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування. Водночас він зобов'язаний відбувати військову службу відповідно до законів України. Українська держава має право притягти громадянина до юридичної відповідальності за невиконання конституційних обов'язків. Водночас вона повинна захитати своїх громадян. Громадянин України не може бути висланий за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що перебувають за її межами. Для захисту прав українських громадян, які проживають за кордоном, створюють консульські установи.

Порядок реалізації такого конституційного права, як право громадян на об'єднання в політичні партії та громадські організації, визначається Конституцією України, законами України "Про об'єднання громадян" від 1б червня 1992 р. І "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. Законодавство передбачає дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Організаційні та правові підстави утворення й діяльності молодіжних і дитячих організацій, державні гарантії забезпечення їхньої діяльності визначено Законом України "Про молодіжні та дитячі організації" від І грудня 1998 р.

Право петиції, тобто звернення додержавної влади, є одним із конституційних прав людини і громадянина. Порядок його реалізації передбачено в Законі України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р.

Кожний громадянин має право на звернення в органи державної влади та місцевого самоврядування, а також у недержавні Інститут (об'єднання громадян, підприємства, установи, організації, засоби масової інформації) із зауваженнями, скаргами, пропозиціями, що стосуються їхньої статутної діяльності, а також із заявами (клопотаннями) стосовно реалізації своїх прав і законних інтересів, скаргами про порушення цих прав та інтересів.

Велику увагу Українська держава приділяла та приділяє розвиткові освіти. Правовий статус закладів освіти визначається законами України "Про освіту (нова редакція від 23 березня 1996 р.) і "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 р. Заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності, громадянами.

Найрадикальніших змін за роки незалежності України зазнало виборче право — важливий інститут конституційного права України.

Норми виборчого права закріплені розділом 111 Конституції України й донедавна законами України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р., "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р.

До 2006 р. вибори народних депутатів України відповідно до цих законів проводилися за змішаною системою розподілу депутатських мандатів. Сутність її була така. Половина конституційного складу Верховної Ради України — 225 депутатів — обиралося в одномандатних округах. Вся територія країни поділялася на приблизно однакові за чисельністю виборців 225 округів, у кожному з яких обирався один депутат. Друга половина складу Верховної Ради визначалася голосуванням у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Виборці голосували не за конкретну особу, а за виборчий список політичної партії (блоку). Мандати Верховної Ради розподілялися пропорційно до кількості голосів, поданих за список політичної партії (блоку). До розподілу мандатів допускалися лише партії, що набрали не менш як 4 відсотки голосів.

25 березня 2004 р. Верховна Рада ухвалила новий Закон України "Про вибори народних депутатів України". Відповідно до нього наступні вибори народних депутатів мають проводитись лише за пропорційною системою.

7 липня 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України". Вперше нова система виборів була апробована на виборах до Верховної Ради України у 2006 р.

З метою вдосконалення виборчого процесу 30 червня 2004 р. був прийнятий Закон України "Про Центральну виборчу комісію". Чергові зміни до цього Закону були внесені Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Центральну виборчу комісію" від 29 травня 2007 р. Знову-таки, з метою вдосконалення проведення виборів, унеможливлений фальсифікації результатів виборів 22 лютого 2007 р. приймається Закон України "Про державний реєстр виборців".

Права та обов'язки народного депутата, гарантії депутатської діяльності регулюються Конституцією України і Законом України "Про статус народного депутата України" (в редакції від 22 березня 2001 р.). 8 липня 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про статус народного депутата України". Як і раніше нагальним залишається скасування депутатської недоторканності. Вибори депутатів місцевих рад регулюються Законом України від 6 квітня 2004 р. "Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів".

Цивільне право

Реформування економічної системи в першу чергу забезпечується нормами цивільного законодавства. У період, що розглядається, були прийняті закони України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року, "Про банкрутство" від 14 жовтня 1992 року, "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 року, "Про авторське право і суміжні права" від 11 липня 2001 р. та ін.

Згідно з новим цивільним законодавством були внесені змінило Цивільного кодексу України 1963 року. 11 липня 1995 року Верховна Рада внесла істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні терміни позовної давності. За новою редакцією загальний термін позовної давності становить три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична чи юридична особа.

14 травня 1993 р. було прийнято Повітряний кодекс України, 21 січня 1994 р. — Лісовий кодекс України, 6 червня 1995 р. — Водний кодекс України, в яких поряд з іншими галузевими нормами є ряд цивільно-правових норм.

Значну роль у регулюванні майнових відносин відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України. Всі ці зміни акумулював у собі новий Цивільний кодекс України, що набрав чинності 1 січня 2004р.

Розвиток ринкових відносин в Україні вимагав створення цілком ринкового Цивільного кодексу (ЦК) України. Остаточний варіант проекту такого кодексу було прийнято Верховною Радою України в третьому читанні 29 листопада 2001 р. і передбачено ввести в дію з 1 січня 2003 р. Однак новий ЦК України був повернутий до Верховної Ради України із зауваженнями Президента України і після доопрацювання 16 січня 2003 р. став законом. У процесі його підготовки перед авторським колективом постало складне і відповідальне завдання — створити перший Цивільний кодекс суверенної незалежної України. Він мав відповідати вимогам ринкової економіки. Цивільне законодавство України в цілому, зокрема ЦК України, мало спиратися на найновіші досягнення світової правової науки. Новий ЦК України 2003 р. побудовано за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, винесено за дужки та представлено окремою книгою під назвою "Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права представлено у п'яти книгах: "Особисті немайнові права фізичної особи", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право".

Книга перша ЦК України — "Загальні положення" — складається з п'яти розділів і 18 глав. Це розділи про основні положення, осіб (фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність. До безперечних досягнень у галузі підготовки першої книги слід віднести вперше врегульований у межах ЦК України правовий статус держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад як суб'єктів цивільних прав та обов'язків, а також розділ про об'єкти цивільних прав. Фактично, в Загальних положеннях ЦК України зосереджені всі елементи цивільно-правових відносин.

Книга друга має назву "Особисті немайнові права фізичної особи". Юридичним фундаментом цієї книги є розділ 11 Конституції України про права людини і громадянина. Конституційні особисті права людини повністю перенесено до книги другої. Зміст їх розширено, конкретизовано. Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права: відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана, заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдива інформація, вилучення тиражу книги чи газети і знищення Його. Книгу другу можна назвати кодексом про особисті права фізичної особи в ЦК. У ній передбачається 47 статей, що регулюватимуть особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушеному стані, так і у разі порушення зазначених відносин. Якщо ЦК УРСР в одній ст. 7 забезпечує захист честі, гідності та ділової репутації, то новий ЦК у 47 статтях забезпечує захист до трьох десятків особистих прав фізичної особи. Людина починається не з майнових уподобань, а з духовних цінностей: життя, здоров'я, імені, честі, гідності, ділової репутації, особистого життя та ін. Людина передусім—духовний світ, а вже потім — власник, підприємець, виробник матеріальних благ.

У книзі третій — "Право власності та інші речові права" — передбачається регулювання речових відносин. До речових віднесено право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), заставу та інші речові права. Новий ЦК передбачає захист речових прав. Державні та комунальні юридичні особи розглядаються як суб'єкти права власності на майно, закріплене за ними. Таким чином, ЦК уникає понять "оперативне управління" і "право повного господарського відання". Разом із тим визнання державних і комунальних юридичних осіб власниками неминуче веде або до виникнення фігури подвійного власника, або до утвердження існування роздвоєної власності.

Книга четверта — "Право інтелектуальної власності" — містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. За новим Кодексом лише угода (правочин) регулює відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Саме угода визначає розміри, порядок обчислення і виплати за використання об'єктів інтелектуальної власності. У ЦК України закладено нові інститути — це суміжні права (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні досягнення, на нерозкриту інформацію, на фірмове найменування, найменування місця походження товару. Передбачається тільки судовий порядок захисту порушених прав суб'єктів прав інтелектуальної і промислової власності.

У книзі п'ятій — "Зобов'язальне право" — регулюються відносини майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має особливості, що зумовлює їхню відносну самостійність і створення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать норми про поняття і підстави виникнення зобов'язань, виконання та способи, що забезпечують виконання їх, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави припинення їх.

Новий ЦК надає важливого значення звичаям ділового обороту врегулюванні договірних відносин. До новел книги п'ятої ЦК слід віднести інститут суброгації — набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора; поняття порушення зобов'язань, нову форму цивільної відповідальності (сплата штрафної неустойки за порушення зобов'язання), низку нових договорів, що зумовлено потребами економічного обороту (лізинг, довірче управління майном, факторинг, франчайзинг тощо), нові інститути не договірних зобов'язань, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення).

Серед охоронних зобов'язань новим є інститут зобов'язань, які виникають внаслідок загрози життю і здоров'ю громадян, а також їхньому майну і майну юридичних осіб у зв'язку з порушенням довкілля. Низкою новел доповнено умови настання відповідальності при заподіянні моральної шкоди, а також шкоди, завданої взаємодією джерел підвищеної небезпеки чи через недоліки у товарах, виконаних роботах, наданих послугах.

У книзі шостій — "Спадкове право" — по-новому вирішується проблема усунення від спадкування, питання щодо спадкування окремих прав та обов'язків спадкодавця. За рішенням суду усувається від права спадкування особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, коли він з поважних причин потребував її. Вкладу банках в усіх випадках має включатися до спадщини.

Чимало нових положень стосується спадкування за заповітом. Мається на увазі складання подружжям єдиного заповіту, право на складання заповіту з умовою складання таємного заповіту тощо. Новий ЦК пропонує п'ять черг спадкоємців за законом. Залишено без змін склад першої та другої черг, який передбачався ЦК УРСР. Змінено підхід до порядку прийняття спадщини.

Такі структура і зміст нового ЦК України. Його прийняття буде великим досягненням Української держави, бо цивілізованість держави, крім інших факторів, зумовлюється досконалістю і потенційними можливостями правової системи держави.

Сімейне право

Основним нормативним правовим актом у цій галузі права є Сімейний кодекс України (підписаний Президентом України 10 січня 2002 р., діє з 1 січня 2003 р.). Він складається із 7 розділів, 292 статей, що визначають поняття сім'ї, коло регульованих відносин, здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов'язків, захист сімейних прав та інтересів; умови і порядок укладання шлюбу, особисті немайнові права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання, шлюбний договір, порядок припинення шлюбу; встановлюють підстави виникнення прав та обов'язків батьків і дітей, особисті немайнові права батьків і дітей, права батьків і дітей на майно, обов'язки батьків і дітей щодо взаємного утримання (аліментні обов'язки); визначають порядок усиновлення, порядок установлення опіки та піклування, права та обов'язки опікунів і піклувальників, патронат над дітьми; особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів, обов'язки щодо утримання інших членів сім'ї та родичів; порядок укладання і розірвання шлюбів громадян України з іноземцями й іноземців в Україні, порядок міжнародного усиновлення.

Новелою Сімейного кодексу є запровадження інституту патронату. Патронат" це виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, у сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) за плату.

Патронатні відносини встановлюються за договором між органом опіки та піклування і громадянином (патронатним вихователем). Цей договір вимагає згоди дитини, якщо та досягла віку, коли можна її всиновити. Строк дії договору — до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається між ним і органом опіки та піклування.

Трудове право

Перехід до ринкових відносин змусив законодавця звернути увагу на захист трудових прав працівників. 14 жовтня 1992 року було прийнято Закон "Про охорону праці". Законом від 19 грудня 1993 року до Кодексу законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. На соціальний захист населення спрямований Закон України "Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку" від 16 грудня 1993 року. В розвиток положень Конституції України 14 січня 1998 року прийняті Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, які визначать види, принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян України.

Подальший розвиток одержав інститут контракту. В березні 1993 року Кабінет Міністрів затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, при най мі на роботу, а 19 березня 1994 року — Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника.

Державні гарантії права на відпустку встановив Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року.

Важливе значення для врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів) має Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 року. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їхніх інтересів, та на власників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також на організації власників. Серед джерел трудового права, які було прийнято останніми роками, слід назвати також закони України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р., "Про організації роботодавців" від 24 травня 2001 р.

Але як і раніше, актуальним залишається прийняття нового Кодексу законів України про працю, одним із важливих завдань якого буде приведення норм українського трудового права у відповідність до норм трудового права ЄС. Трудове законодавство залишається ледве не єдиною галуззю українського законодавства, яка дотепер не кодифікована.