Цивільний кодекс УСРР 1922 року

Цивільний кодекс УСРР 1922 року був повною рецепцією Цивільного кодексу РСФРР. Він складався з чотирьох частин. У загальній частині визначались основні положення, суб'єкти і об'єкти цивільних прав, угодні позовна давність. У розділі "Речове право" викладались норми, які регулювали право власності, право забудови і заставу майна. Розділ "зобов'язувальне право", окрім загальних положень, містив норми, які регулювали зобов'язання з договорів і зобов'язання з безпідставного збагачення і нанесення шкоди. Четвертий розділ присвячувався спадковому праву. Цивільний кодекс УСРР мав таку ж кількість статей, що і Цивільний кодекс РСФРР. Зміст статей обох Кодексів був ідентичним. Ст. 1 Цивільного кодексу зазначала, що "цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення". Введення такого неправового критерію, як "соціально-господарське призначення" давало судам значний простір тлумачення закону. Навіть не закріплені в законі майнові права, якщо вони здійснювалися всупереч з їх "соціально-господарським призначенням" (що визначав суд), на підставі ст. 1 могли бути анульовані.

Принципу законності протиставився принцип доцільності, що не могло не призвести до правового нігілізму.

Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.

Поряд з державною і кооперативною власністю Цивільний кодекс виокремлював приватну власність, яка мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об'єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб. Ст. 54 ЦК зазначала, що "предметом приватної власності можуть бути: не націоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке не вилучене з приватного обороту майно". Досить розвинутим у ЦК було договірне право. Забезпечувалась певна свобода договорів. Загальні умови, за якими укладались договори, також регламентувались ЦК. Так, ст. 33 ЦК визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією з сторін під впливом "крайньої нужди" і на не вигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми.

Однією з особливостей зобов'язувального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин. У галузі спадкового права ЦК, хоча і дозволяв спадкування за заповітом і за законом, але обмежував коло осіб, які могли спадкувати за законом. Звичайно, ЦКУСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Так, одним із важливих актів було "Положення про державні промислові трести УСРР" від 4 липня 1928 року, прийняте на основі загальносоюзного "Положення про державні промислові трести". 11 січня 1928 року ВУЦВК і Раднарком УСРР схвалили "Положення про належні державні будинки в містах і селищах міського типу та про порядок використання житлових приміщень у цих будинках". 6 лютого 1929 року ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову "Про авторське право", якою регулювалися права на літературні, наукові і художні твори.

Сімейне право

31 травня 1926 року ВУЦВК затверджує "Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану". Це був перший сімейний радянський кодекс в УСРР. Він складався з п'яти розділів: родина; про опікунство; подружжя; права громадян змінювати своє прізвище та ім'я; визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

Кодекс визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу (ст. 105). Згідно зі ст. 106 "вчинення релігійного обряду не має ніякого правового значення і не може правити за доказ подружжя". Як реєстрацію шлюбу, так і розлучення проводили органи ЗАГСу.

Кодекс регулював майнові і аліментні відносини подружжя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки і піклування.

Трудове право

Після закінчення громадянської війни головною формою залучення громадян до праці залишилась обов'язкова трудова повинність. Із введенням непу відчувався поступовий перехід до договірних начал у трудових відносинах. Приймається цілий ряд законодавчих актів, які ставили за мету врегулювання трудових відносин у нових умовах, організацію праці, її оплату і охорону. Виникла гостра необхідність у розробці та прийнятті нового кодексу законів про працю. Проект Кодексу законів про працю УСРР розроблявся паралельно з Кодексом законів про працю РСФРР у повній відповідності до нього. Ці кодекси навіть у дію були введені в один день — 15 листопада 1922 року.

Кодекс законів про працю УСРР складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Перший розділ містив загальні положення, другий визначав порядок найму і надання робочої сили, третій встановлював порядок залучення громадян УСРР до трудової повинності, четвертий присвячувався колективним договорам, п'ятий — трудовим договорам, шостий — правилам внутрішнього трудового розпорядку, сьомий — нормуванню праці, восьмий — винагороді за працю, дев'ятий — гарантіям і компенсаціям. Десятий і одинадцятий розділи регулювали робочий час і час відпочинку, дванадцятий і тринадцятий містили норми про учнівство, працю жінок і неповнолітніх. У чотирнадцятому розділі мова йшла про охорону праці, в п'ятнадцятому — про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Шістнадцятий розділ встановлював систему органів по вирішенню конфліктів і розгляду справ про порушення законів про працю. Питання соціального страхування регулювалося останнім, сімнадцятим розділом.

Уст. 1 проголошувалося, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов'язковими для всіх підприємств, установі господарств як державних і громадських, так і приватних, а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Проголошувалися недійсними договори і угоди про працю, які погіршували умови праці в порівнянні з нормами кодексу (ст. 4). Наймання і надання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівника (ст. 5).

За Кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Розмір винагороди за працю не міг бути меншим обов'язкового мінімуму оплати, встановленою для даної категорії праці державою.

Тривалість нормативного робочого дня за Кодексом становила 8 годин. Пільги були встановленні для неповнолітніх, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався шестигодинний робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася.

Кодекс визначав права і обов'язки профспілок і їх органів на підприємствах, в установах і в господарствах, а також обов'язки адміністрацій у справі сприяння роботі профспілок (ст. 151—167). Справи про порушення законів про працю і всі трудові спори вирішувалися або в примусовому порядку (в особливих сесіях народних судів), або в примирному порядку (примирних камерах, третейських судах тощо) (ст. 168— 169). За Кодексом соціальне страхування поширювалося на всіх осіб найманої праці, незалежно від того на підприємствах якої форми власності вони працюють (ст. 175). Чітко визначався зміст соціального страхування (ст. 176).

Кодекс законів про працю УСРР досить ефективно регулював трудові відносини на початковому етапі непу. Але вже з 1924 року на Україну починають поширюватися загальносоюзні акти. Строга централізація державного управління вимагала підвищення рівня трудової дисципліни. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни спрямовуються прийняті РН К СРСР постанови "Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" від 6 березня 1929 року і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" від 5 липня 1929 року. В 1929 році був введений скорочений календарно-робочий тиждень: на безперервно діючих підприємствах і установах — п'ятиденний, на всіх інших — шестиденний.

У 1926—1929 роках значного розвитку набула промислова кооперація. 16 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УСРР затвердили Положення про промислову кооперацію. Положення регулювало трудові відносини членів промислової артілі, зокрема: питання виникнення і припинення трудових відносин, випробувального терміну, техніки безпеки, охорони праці тощо.

Земельне право

Земельне питання було одним з головних у політиці більшовицької партії. Мабуть тому його нормативному забезпеченню приділялась така увага.

Стосовно нової економічної політики постанова ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування" від 27 травня 1922 року регулювала широке коло питань трудового землекористування як одного з основних інститутів радянського земельного права. Ця постанова стала складовою Земельного кодексу УСРР, який було прийнято 29 листопада 1922 року. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин; "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення" (Земельний кодекс РСФРР складався з трьох частин, оскільки об'єднував другу і третю частини). Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1—2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст. 4). Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки відповідно до закону (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував порядок і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умови, що "ніхто не може отримати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства". Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.

Кодекс передбачав види землекористування: общинне, дільничне, колективне. Перевага віддавалася колективному землекористуванню, яке передбачало такі колективні форми господарства, як товариство з громадською обробкою землі, артіль і сільськогосподарську комуну (ст. 91 ). Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. Ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінською аграрною реформою 1906—1911 років. Але якщо тоді вони встановлювалися для одноосібних господарств, то тепер—для колективних.

Розвиток промисловості, транспорту, колгоспне будівництво потребували певного спрощення процесу землеустрою і землекористування. Виникла необхідність внесення змін до Земельного кодексу 1922 року.

27 червня 1927 року ВУЦВК і РНКУСРР прийняли постанову про зміни і доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично, це було прийняття Кодексу в новій редакції.

Зміни і доповнення торкались розширення прав сільських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов'язків земельних товариств і нагляду за їх діяльністю, порядку проведення справ про землеустрій.

Важливе значення для розвитку колгоспного будівництва мала загальносоюзна постанова ЦВК і РНКСРСР "Про колективні господарства" віл 16 березня 1927 року.

Після проголошення курсу на колективізацію 15 грудня 1928 року ЦВК і РНК СРСР приймають "Загальні начала землекористування і землеустрою", які регламентували правовий режим земель всіх категорій. У них визначалась компетенція Союзу PCP і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землекористування і землеустрою.

Тісно пов'язаними із Земельним кодексом були Закон про ліси УСРР, прийнятий 3 листопада 1923 року, і Ветеринарний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК ІЗ березня 1925 року.

Закон про ліси розвивав і конкретизував правила використання лісів, як всенародного добра, як об'єкта державної власності. Він складався з п'яти частин: 1) основні засади; 2) про збереження та охорону лісів; 3) про державні ліси, споруди і майно; 4) про ліси, що передаються в користування установ, товариств і організацій; 5) про порядок надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство.

Ветеринарний кодекс мав чотири частини, кожна з котрих поділялась на розділи, а розділи — на статті. Перша частина містила основні положення, присвячені організації та завданням державної ветеринарії. Друга визначала заходи і порядок запобігання та припинення заразних і пошесних хвороб усіх видів домашньої худоби і птиці. Третя встановлювала, що ветеринарно-санітарний нагляд за переміщенням тварин і зберіганням сирих тваринницьких продуктів здійснюється тільки ветеринарним персоналом земельних органів. Четверта частина закріплювала систему ветеринарних органів управління.

Потрібно підкреслити, що Ветеринарний кодекс УРСР сприяв розвитку сільського господарства в цілому і тваринництва зокрема.

Кримінальне право

Основою радянської кримінальної політики була перш за все боротьба з контрреволюційними злочинами і бандитизмом. У 1921 році урядом УСРР приймається ряд нормативних актів, спрямованих на боротьбу з бандитизмом (постанова "Про заходи боротьби з бандитизмом"), з посадовими злочинами (постанова "Про заходи боротьби з посадовими злочинами"), з хабарництвом (постанова "Про боротьбу з хабарництвом") тощо.

Прийняття нормативних актів, що встановлювали підвалини радянського кримінального права, дало змогу приступити до створення єдиного кримінального кодексу. 23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР. Його основою слугував Кримінальний кодекс РСФРР. Кримінальний кодекс УСРР складався з двох частин — загальної і особливої, які поділялися на 227 статей.

Уст. 6 давалося визначення злочину: "Злочином визначається будь-яка суспільно небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період". Метою покарання було попередження нових правопорушень, пристосування порушника до умов гуртожитку, позбавлення злочинця можливості здійснювати нові ЗЛОЧИНИ. Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі "соціалістичної правосвідомості", Керівних начал з кримінального права 1919 року і статей КК УСРР. Широко застосовувався принцип аналогії закону, що давало судам можливість широкого тлумачення закону, а звідси і порушення законності.

Особлива частина КК УСРР містила перелік видів злочинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєння. До видів злочинів відносились: державні, які поділялись на контрреволюційні (ст. 57—73) і проти порядку управління (ст. 74—104); посадові (ст. 105—118); порушення правил про відокремлення церкви від держави (ст. 119—125); господарські (ст. 126—141); злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи (ст. 142—179); майнові злочини (ст. 180—199); військові злочини (ст. 200—214); порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і громадський порядок (ст. 215—227). Система покарань варіювалась від громадського осуду до вигнання за межі УСРР. У справах, що знаходилися на розгляді у ревтрибуналах, могла застосовуватися вища міра покарання — розстріл. Він не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також не міг бути призначений, якщо з часу вчинення злочину минуло більше п'яти років.

За КК УСРР 1922 року 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання, а за КК 1927 року — 45. Максимальний термін позбавлення волі становив 10 років, а мінімальний — 6 місяців.

Ст. 54 КК УСРР передбачала визнання засудженого "ворогом трудящих". Вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини.

Загальна частина КК УСРР була повністю ідентична загальній частині КК РСФРР. Особлива частина КК УСРР додатково містила 11 статей.

Після створення Союзу PCP 31 жовтня 1924 року були затверджені "Основні начала кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік", акт, що доповнював загальну частину. 27 лютого 1927 року було прийняте "Положення про злочини державні" і "Положення про військові злочини".

Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР. 8 червня 1927 року приймається новий Кримінальний кодекс УСРР. У нього були включені "Положення про злочини державні", "Положення про військові злочини" і деякі інші нормативні акти. Але розвиток командно-адміністративної системи управління потребував нових визначень і доповнень у кримінальному праві. Протягом двох наступних років після прийняття КК УСРР 1927 року було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права, які значно розширили склад злочинів.

Процесуальне право

13 вересня 1922 року ВУ ЦВ К затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Перш за все, він закріплював демократичні принципи судочинства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосередність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. КПК УСРР встановлював порядок впровадження слідства, порядок впровадження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентував судочинство в ревтрибуналах, порядок виконання судових вироків.

Кодекс визначав також роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. В справах, в яких брав участь прокурор, обов'язковою була участь захисника.

За КПК УСРР 1922 року ДПУ було лише органом дізнання. Постанова ВУЦВК від 20 березня 1923 року офіційно прирівнювала дізнання, яке проводило ДПУ, до попереднього слідства.

31 жовтня 1924 року були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік, а 23 жовтня 1925 року — "Положення про судоустрій УСРР".

Прийняття цих актів визвало необхідність розробки нового кримінально-процесуального кодексу. Його було затверджено 20 липня 1927 року.

Зміст нового КПК відображав тенденцію посилення силового тиску держави на суспільство. Так, він значно розширив права органів дізнання, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Було звужене право на захист — його ліквідували на стадіях попереднього слідства і дізнання. Захисник мав право вступити в процес тільки на стадії судового розгляду. Яків середні віки, царицею доказів стало власне зізнання в скоєнні злочину. Згідно з КПК УСРР значне коло справ підлягало розгляду надзвичайних судів і ревтрибуналів.

Демократичні принципи судочинства в кримінальних справах були ідентичними і для цивільного судочинства. Хіба що тільки порушувалися в меншій мірі. Цивільно-процесуальний кодекс УСРР було прийнято 30 липня 1924 року. ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення втручання держави у справи громадян. За Кодексом, суд не задовольняється наведеними доказами, а вживає всіх заходів для з'ясування обставин справи.

ЦПК детально регулював питання представництва в суді, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, судових проваджень, оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання. Розвиток цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному поділі республіки зумовили необхідність прийняття нового цивільно-процесуального кодексу. Його було затверджено ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 року. В ЦПК з'явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фізичних і юридичних осіб. ЦПК встановлював порядок визначення особи або організації неспроможною, визначав підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок поділу ліквідаційного майна. З метою охорони публічного інтересу або "інтимного життя сторони" ЦПК передбачав слухання деяких справ у закритому засіданні.

Яку кримінальному, такі в цивільному процесі діяв тільки касаційний порядок перегляду судових рішень.