ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Окупація України австро-угорськими та німецькими військами викликала гостре незадоволення всього українського суспільства. Це незадоволення ще більше зросло, коли стало відомо, що за умовами Брестського миру Україна має сплатити Австро-Угорщині та Німеччині великі продовольчі та матеріальні податки. Центральна рада, яка не мала тісних зв'язків з провінцією, не могла виконати своїх зобов'язань щодо союзників і незабаром вони самі почали реквізицію продуктів харчування у населення, що викликало страшне обурення, перш за все, серед селянства. Почались конфлікти з окупаційними військами. Влада спливала від Центральної ради, мов пісок, її безпорадність була повною.

25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд українських хліборобів, на якому було створено партію хліборобів-демократів. Нова партія заявила про негативне ставлення до аграрної політики Центральної ради і вимагала ввести до її складу своїх представників.

Тим часом представник німецького командування Айхгорн узяв владу до своїх рук: наказав селянам засівати поля, запровадив смертну кару за розкрадання майна, сформував польові суди, роззброїв військові формування Центральної ради.

29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. За найкращу форму влади визнали гетьманат. У результаті 29 квітня 1918 року гетьманом нового державного утворення — Гетьманат "Українська держава" — був проголошений Павло Скоропадський. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи і найважливіші об'єкти. Центральна рада припинила своє існування.

Розпочинається новий період в історії української державності. На зміну республіканській соціалістичній демократії Центральної ради прийшла форма правління, близька до монархічної. На перший погляд таке реформування було соціальним регресом, оскільки республіканська форма правління вважається більш прогресивною в порівнянні з монархічною. Але в даному випадку цей політичний переворот "витяг з надр історії оту загублену нитку політичного розвитку українського суспільства, яка була штучно обірвана російським самодержавством" (Р. Іванченко). Українському народу близьким був спомин про козацьку державу і своїх гетьманів. Та сутність гетьманату не завжди збігалася з сутністю монархії.

Свою діяльність П. Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної ради. В "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 року він оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпушеними Центральну раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності.

В майбутньому гетьман обіцяв проведення виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну. їм поверталися землі, маєтки, заводи і фабрики, виплачувалася компенсація за збитки, яких вони зазнали за Центральної ради. Ліквідуються політичні права і свободи, 8-годинний робочий день, відбираються захоплені раніше селянами землі.

Свою діяльність гетьманські установи узгоджували з окупаційною владою, яка, в свою чергу, грабувала Україну. Ешелонами відправлялися у Німеччину зерно, м'ясо, мед, промислове устаткування. Грабіжницька політика окупантів і антинародна діяльність гетьманату викликали в Україні обурення, а з часом, і опір.

Та справедливо було б підкреслити, що не гетьман виступив ініціатором запрошення окупаційних військ в Україну. Йому, бойовому генералові, тяжко було змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил.

2 травня 1918 року П. Скоропадський вперше відвідав штаб німецьких військ у Києві і, як констатували німці в депеші до Берліна, "перебуває цілком і повністю під впливом головного командування".

У травні 1918 року події в Україні кілька разів обговорювались в німецькому парламенті. 2 червня 1918 року Німеччина і Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Ці дві країни були головними об'єктами

зовнішньополітичних зусиль уряду Української держави, але відносини України з ними суттєво відрізнялися.

Німеччина не мала з Україною спільних кордонів і їм не доводилось висувати одна одній територіальні претензії. Каменем спотикання у стосунках України з Австро-Угорщиною були західноукраїнські землі. Восени, після перемоги революції в Австро-Угорщині, ці суперечності переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.

У вересні 1918 року гетьман здійснив свій перший і останній офіційний закордонний візит. 4 вересня він прибув до Берліна, де вів переговори з Кайзером. Тоді вдалося досягти низки домовленостей: 1) Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної Української держави; 2) вона обіцяла гетьманові допомогу у формуванні нової української армії; 3) гетьман зобов'язався провести повну українізацію уряду; 4) гетьман лав згоду на проведення демократичних виборів до українського Сейму та його наступне скликання до кінця 1918 року; 5) сторони обговорили українсько-польські стосунки, а також питання врегулювання українсько-російського кордону.

Візит П. Скоропадського жваво й позитивно коментувала німецька преса. Він свідчив, що Україна залишається в полі дії німецької зовнішньополітичної ініціативи. Німці контролювали зовнішню політику Української держави. Влітку 1918 року вони ставили всілякі перепони спробам українських дипломатів зав'язати відносини не лише з країнами Антанти, а Й з нейтральними державами. Та це не перешкодило Україні встановити дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть більшовицька Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. 12 червня 1918 року сторони уклали мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв'язок, визначались умови товарообміну і правила повернення українців з Росії та росіян—з України. Сторони обмінялися консульськими службами.

П. Скоропадський всією душею бажав відновити Українську державу. Але майже всі існуючі українські партії відмовились працювати з гетьманатом.

У своїй внутрішній політиці П. Скоропадський відмовляється від соціалістичних ідей Центральної ради. Незважаючи на складні умови уряд П. Скоропадського зумів багато чого зробити для розвитку української державності. Значні зусилля спрямовує він на формування війська: відновлює загони вільного козацтва, формує особливий корпус із російських офіцерів, котрий підпорядковувався тільки йому, повернув Україні Чорноморський флот, який німці захопили в роки першої світової війни.

Особливо помітних успіхів досягнув гетьманат в галузі культурного будівництва. Створюється мережа українських початкових і середніх шкіл, для яких було створено всі необхідні підручники українською мовою. 6 жовтня 1918 року в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам'янці-Подільському. Знову ж таки, у Києві, вже під кінець Гетьманату, відкрилася Українська академія наук, яку очолив В.І. Вернадський. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

Восени 1918 року ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Німці і австрійці вимушені були вивести з України більше половини окупаційних військ. Німеччина заявила, що не буде перешкоджати відносинам України з Антантою.

Уряд П. Скоропадського і раніше робив спроби встановити контакти з США, Францією і Англією. Але ці контакти виявили цілком негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалась політичною інтригою Німеччини. Дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід'ємною частиною Росії. Лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об'єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її палінні.

У цих умовах в Україні посилюються політичні тенденції до зближення з Росією. П. Скоропадському при йшлось вибирати між двома полярними політичними таборами. Свій вибір він зробив на користь консервативних проросійськи налаштованих політичних сил.

14 листопада 1918 року в черговій "Грамоті до всіх українських громадян" він оголошує про зміну політичного курсу. За його словами, Україна повинна проявити ініціативу "у справі утворення Всеросійської федерації". З незалежною Україною було покінчено. Вже в еміграції П. Скоропадський визнав це рішення хибним.

Політичні сили, що входили до Українського національного союзу закликали до повстання проти влади гетьмана. Керівним політичним органом повстання стала Директорія, яку було сформовано 13 листопада 1918 року. На бік Директорії перейшли січові стрільці та інші військові гетьманські підрозділи. Розгортанню повстання сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом.

18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Громадянська війна в Україні вибухнула з новою силою. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади: "Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Того ж дня до Києва вступили частини Директорії.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Форма правління, яку було запроваджено за П. Скоропадського, можна вважати за перехідну до президентської республіки. Викликають заперечення висновки тих авторів, які вважають, що відбулося повернення до монархії. В заяві Ради Міністрів Української держави від 10 травня 1918 року підкреслювалося: "Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман, це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежності і вільної України".

Оскільки парламентська республіка Центральної ради показала повну неспроможність, викликає розуміння пошук П. Скоропадського такої ({юрми правління, яка допомогла б державі вийти з тяжкої кризи. Спочатку для наведення порядку потрібна була диктатура, а вже потім "ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю" (П. Скоропадський).

Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в "Законах про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 року. Замість назви держави "Українська Народна Республіка" було встановленого " Українська держава".

Гетьман був вищим органом влади. Йому належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади. Гетьман виступав також як "найвищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними державами" і "верховний воєвода української армії і флоту". Крім цього він здійснював помилування.

Закон мав чинність тільки після затвердження його гетьманом. Як вже говорилося, сильна влада повинна була діяти "до вибрання Сейму". Про необхідність обрання Державного сейму в майбутньому йшлося і в "Грамоті до всього українського народу".

Загострення політичної ситуації в країні поставило гетьмана перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. У зв'язку з цим 1 серпня 1918 року приймається "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України". За цих обставин влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб: "одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів". Колегію очолював Голова, якого призначав сам Гетьман. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів.

Рада Міністрів

Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію і організацію діяльності центральних органів управління. її очолював Ота-ман-Міністр, якого через деякий час перейменували в Голову Ради Міністрів. При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (згодом державним секретарем).

До Ради Міністрів входили такі міністерства: внутрішніх справ, народної освіти, фінансів, торгівлі й промисловості, харчових справ, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військових справ. Згодом було створене міністерство народного здоров'я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. При уряді існувала також посада генерального контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління. Наприклад, до складу Міністерства народної освіти входили департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти; Міністерства сповідань—департаменти православної Церкви, інослов'янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; Міністерства внутрішніх справ —департаменти міського самоврядування, державної варти (міліції), страхування і біженців та Головне управління військового обов'язку і управління у справах преси. Законом від 25 червня 1918 року Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури.

25 травня 1918 року приймається "Положення про Малу Раду Міністрів". Вона формувалася із заступників міністрів і розглядала організаційні питання і "ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі".

Місцеве управління

Прийшовши до влади, П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною радою, і поновив колишні назви. Було поновлено, існуючий ще за царизму, адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Місцеві адміністрації очолили старости, які замінили комісарів. Старостам належала вся повнота влади на місцях. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам. Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 року відновлюється діяльність земських установ. Хоча органи місцевого самоврядування і отримали колишні назви, їх склад не завжди лояльно відносився до політики П. Скоропадського. Можна навіть говорити про певне протистояння місцевої адміністрації і органів місцевого самоврядування, які вбачали в особі гетьмана противника українства і не безпідставно. На посади в місцеві адміністрації призначались колишні царські генерали, чиновники, поміщики. Слід підкреслити, що і сама модель місцевого самоврядування була аналогічна тій, що діяла раніше в Російській імперії. Законом від 1 серпня 1918 року створюється Управління столичного Отамана. Подібне Управління міського Отамана діяло в Одесі. 29 червня 1918 року приймається закон, який надає губернським старостам право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи. На підставі цього Закону були розпушені Одеська і Катеринославська міські думи.

Закон "Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями" від 30 листопада 1918 року поновив інститут земських начальників і створив повітові та губернські ради в сільських справах.

Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.