ІІ. АНАЛІТИЧНІ ЖАНРИ: кореспонденція, стаття, коментар, огляд, рецензія, відкритий лист

Інформаційні матеріали В жанровій системі ТА ІСТОРІЇ журналістики

Поняття про жанр і жанрологію журналістики. Класична система журналістських жанрів. Інформація і соціальна інформація. Історія соціальної інформації. Ери та інформаційні революції в цивілізаційній історії людства. Сучасні інформаційні агентства. Поява Інтернету та утворення єдиного інформаційного простору. Комп’ютерна журналістика.

Журналістські твори так само, як і твори літературні, мистецькі, існують у певних більш-менш усталених формах, які сформувались історично, були вироблені багаторічною практикою діяльності засобів масової інформації. Ці форми називають словом “жанр”, а розділ теорії журналістики, який вивчає поділ текстів на жанри, називають “жанрологією”.

Жанр [фр. “genre”, від лат. “genus (generis)” – рід, вид]– тип, рід твору, який відзначається особливими, тільки йому властивими рисами й ознаками щодо композиції, структури, образних засобів і творчих прийомів, мови і стилю викладу.

Кожен жанр має свої внутрішні закони і зовнішні прояви. Жанрові форми не є канонічними, вони постійно розвиваються, еволюціонують. У розвитку жанрів постійно спостерігаються дві тенденції: удосконалення і взаємозбагачення.

Хоча перші судження про жанри можна знайти вже в античну епоху, а саме в “Поетиці” Арістотеля, термін з’явився набагато пізніше і дискусії про його значення тривають досі. Але при будь-якому трактуванні безперечним є те, що жанр – це втілений зміст, реалізований задум, результат творчості. Отже, для журналіста є надто важливим володіти жанровими формами, добре розумітись на них, моделювати з них свою неповторну модифікацію, бачити життєвий матеріал крізь жанрову призму.

Кожен, хто навчається журналістиці, має засвоїти цю “таблицю множення” – систему жанрів журналістики, щоб зуміти втілити зміст у найяскравішу форму. Адже не оволодівши жанровими типами мислення як одним із законів творчості, не можна досягти рівня професіоналізму.

Класична система журналістських жанрів має такий вигляд:

І. ІНФОРМАЦІІЙНІ ЖАНРИ: замітка, звіт, репортаж, інтерв’ю

ІІ. АНАЛІТИЧНІ ЖАНРИ: кореспонденція, стаття, коментар, огляд, рецензія, відкритий лист

ІІІ. ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНІ ЖАНРИ: зарисовка, нарис, есе,

фейлетон, памфлет

Однак треба зазначити, що хоча така конфігурація сформувалась роками і є найбільш поширеною, вона не канонізована. У журналістській жанрології кожен дослідник пропонує своє бачення складу жанрових груп, полемізує, вибудовує свою оригінальну концепцію. Особливо багато розбіжностей у поділі кожного окремого жанру на види. Свої специфічні жанрові системи вибудовують теле- і радіожурналістика.

Московський вчений-жанролог Д.Г. Бекасов з цього приводу пише: “Класифікація видів того чи іншого жанру журналістики теоретично не розроблена і зазвичай супроводжується застереженнями: даний поділ відносний та умовний тому, що основна ознака жанру залишається визначальною у всіх видах. Враховуючи це, будь-який поділ є правомірним, адже розкриває внутрішньожанрову специфіку в залежності від цільового призначення”. Отже, типологія жанрів у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників. Також залишається майже не вивченою жанрова палітра Інтернет-журналізму. Однак за традицією жанрова система журналістики вивчається на основі теорії і практики друкованих ЗМІ.

Чим зумовлений традиційний поділ жанрової системи журналістики на три блоки? Журналістика як специфічна пізнавальна діяльність і творчість унаслідок тривалого історичного розвитку виробила й утвердила три основні способи відображення дійсності:

- повідомлення новин;

- коментування фактів;

- публіцистичне розкриття.

Відповідно до цього прийнято групувати жанри журналістики в три жанрові єдності. При цьому поміжжанрові кордони часто “розмиті”, але є завжди один домінуючий критерій: інформативність, аналітизм, художність. Отже, до інформаційних жанрівналежать ті, у яких домінує повідомлення новин; до аналітичних жанрів – ті, у яких домінує вивчення, аналіз і коментування фактів; до художньо-публіцистичних– ті, у яких аналіз поєднується з образно-художнім осягненням реальності.

Кожна з трьох груп утворює свою парадигму жанрових форм, які у свою чергу поділяються на види. Але як зазначає відомий теоретик літератури і журналістики В.Й. Здоровега в книжці “Теорія і методика журналістської творчості” (Львів, 2004), “живу творчість важко вкласти у прокрустове ложе схем і класифікацій”. Тому умовність будь-якого поділу журналістських творів на жанри і жанрові групи неминуча, а жива журналістська практика, яка завжди багатша, ніж наукові уявлення про неї. Вона ілюструє внутрішню суперечність будь-якої жанрової структури журналістики. Проте все це не відміняє необхідності узагальнення й систематизації набутого протягом багатьох років досвіду формотворчості в журналістиці.

Найбільше за обсягом місце (не менше 50%) на газетних шпальтах, у теле- й радіопрограмах займають інформаційні жанри. Їхня спільна мета – стисло, коротко, без зайвих міркувань, оперативно, точно повідомити читача (слухача, глядача) про злободенні факти.

Інформація [від лат. префікса “in-”, що в даному випадку означає “проникнення в щось” + “formatio” – утворення, формування”; informatio – “роз’яснення, виклад, тлумачення”. Походить від дієсло­ва informo, що пе­ре­кла­да­є­ть­ся, як “формую, навчаю, ви­хо­вую”] – повідомлення про щось, відомості про навколишній світ, процеси, які в ньому відбуваються, про події, ситуації, чиюсь діяльність.

Соціальна інформація – це система повідомлень про актуальні новини внутрішнього і міжнародного життя, які орієнтують аудиторію в фактах, явищах і процесах політики, економіки, науки, культури тощо. Це нові відомості про факти поточного життя сучасного суспільства, які поширюються засобами масової комунікації.

Історія соціальної інформації починається з найдавніших епох людської цивілізації і передує зародженню держав. Першими носіями інформації, очевидно, були гінці, вісники, які повідомляли про військові перемоги чи поразки. З появою централізованої держави значення соціальної інформації посилюється.

Німецький дослідник Карл Бюхер стверджує, що поява газети – поширювача суспільно важливої інформації – відбулась у І ст. до нашої ери. На думку Карла Бюхера, римський імператор Юлій Цезар (102–44 рр. до н.е.) був творцем не лише римської військової монархії та централізованого управління, але й засновником першого інформаційного бюлетеня, який нагадує газету. Це були бюлетені “acta senatus” (огляди діяльності сенату) та “acta diurna populi romani” (щоденники римського народу). Звісно, вони не були паперовими, адже виробництво паперу з’явиться у Європі лише в VII–VIII ст. Ці інформаційні бюлетені писались на гіпсових дощечках і чимось нагадували стінну газету. Спеціальний штат переписувачів знімав з них копії, які потім розсилались по всіх провінціях величезної Римської імперії.

Таким чином, можна стверджувати, що первісно соціальна інформація виникає як засіб спілкування влади з народом, як засіб впливу на нього. У подальшому потреба в суспільній інформації зростає паралельно з розвитком цивілізації.

У XIV ст. поширення інформації набуває комерційного характеру. Відомо, що в XIV–XVII ст. купецька фірма Фуггерів, маючи контори в Гамбурзі, Аугсбурзі, Антверпені, Римі, постачала своїм клієнтам рукописні зведення різноманітних новин. Слідом за посадовими особами держави і представниками торгівлі помітну роль у поширенні соціальної інформації починають відігравати монастирі, а потім університети. Суспільство все більше потребує інформації з різних сфер життя – політичної, торгової, наукової, дипломатичної тощо.

З плином часу збирання і поширення новин стає професією. У Римі та Венеції з’являються професійні репортери, які в XVI ст. створюють особливий цех – “письменники новин” – “scrittori diavvisi”. У Римі їх називали “новеланті” (novellanti), а ще “газетанті” (gazettanti). Мабуть, уже ці перші в Європі газетярі-новинники претендували на свободу слова, проявляли певну незалежність від влади і церкви, адже в 1572 році були обнародувані направлені проти них папські укази, видані папою Пієм V, який роком раніше склав список заборонених римською католицькою церквою книжок.

Приблизно цього ж часу в Англії і Франції виникають листки новин політичного і міського життя, чуток і повідомлень про життя придворних кіл, хроніки вищого світу, відомостей про події. Ці листки розходились у сотнях примірників, в Англії їх називали newsletters, у Франції – nouvelles a la main. Подібно до римських і венеціанських “письменників новин” автори і видавці цих рукописних листків інформації також іноді піддавалися переслідуванням влади і церкви, однак це не завадило виходу їхніх бюлетенів аж до появи друкованих газет.

Народженню друкованої періодичної преси передувала так звана “перша інформаційна революція”, яка відбулася в середині XV сторіччя (1445 р.) завдяки винаходу Іогана Гутенберга. Було винайдено друкарський верстат – машину для масового тиражування, зафіксованої на матеріальному носії інформації. У засобів інформації з’явився фактор масовості. До цього шість тисяч років тривала ера писемності (ера рукопису) і ось нарешті у світовій історії інформації розпочалась ера друку (ера Гутенберга). Цивілізаційна історія людства входить у якісно новий період буття. Ера друкарства триватиме до другої половини ХХ століття, коли з винаходом, бурхливим розвитком і впровадження в усі сфери життя електронно-обчислювальної техніки відбудеться “друга інформаційна революція” (60-ті – середина 80-х років ХХ ст.), яка відкриє еру ЕОМ (комп’ютерну еру).