Народження нових форм історичного пізнання.

Криза історичної науки. Народження нових форм історичного пізнання.

Як зазначалося у лекціях 1,2 і 5 наприкінці ХХ ст. відбулася криза класичного історизму.

Ця криза виявляє себе у глибокій внутрішній трансформації, яка проникає і на поверхню академічного життя –

· у важкій зміні поколінь,

· інтелектуальних орієнтаціях і дослідницьких парадигмах,

· самій мові історії.

Вплив марксизму на історіографію ХХ ст. був надзвичайно потужним. І це не може пояснюватися виключно політичними або ідеологічними мотивами. Справа в тому, що формаційний підхід дає непогано працюючу соціальну модель, яка

· дозволяє вивчати суспільний розвиток «через призму дії факторів об’єктивних, від людської волі і свідомості незалежних»(М. Барг);

· встановлювати певну періодизацію історії суспільства;

· розуміти історичний процес як законологічну послідовність етапів, що замінюють один одного;

· виявляти генетичні і причинні зв’язки між цими етапами;

· вивчати взаємодію між країнами і народами, що знаходяться на різних рівнях розвитку.

В той же час треба пам’ятати, що даний підхід, як і будь який інший, не є абсолютним, має певні кордони свого застосування, не діє при дослідженні усього спектру суспільних відносин

Сучасна історіографічна ситуація все частіше і впевненіше характеризується як постмодерністська. При порівнянні 60-70-х рр. ХХ ст. з сучасним етапом можна чітко виокремити системні ознаки цього нового явища

Ø Перш за все, і головне, принципові відмінності у розумінні

o характеру взаємовідносин історика з джерелом,

o предмету і способів історичного пізнання,

o змістом і природою отриманого історичного знання,

o форми викладу і подальші інтерпретації історичного тексту.

Ø Однією з найголовніших ознак змін стало інтенсивне використання в історичних роботах джерел літературного походження за допомогою теорій і методів, що були запозичені із сучасного літературознавства.

Народження нових форм історичного пізнання.

v Головний виклик постмодернізму історії спрямований проти її уявлення про історичну реальність і, відповідно, про об’єкт історичного пізнання. Таким чином історична реальність і об’єкт історичного пізнання виступають в новому тлумаченні

§ не як щось зовнішнє для суб’єкту, що пізнає, а як те, що конструюється мовною та дискурсивною практикою;

§ мова розглядається не як простий засіб відображення і комунікації, а як головний змістоутворюючий фактор, що детермінує мислення і поведінку.

v По-новому ставиться питання не тільки про можливу глибину історичного розуміння, але й про критерії об’єктивності і засобах контролю з боку дослідника за власною творчою діяльністю. Від історика вимагається

§ прискіпливіше вчитуватися у тексти,

§ використовувати нові засоби для того, щоб розкрити те, що приховується за прямими висловлюваннями, і розшифрувати зміст змін у мові джерела, на перший погляд, ледве помітних,