Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи господарювання та спроби її реформування

У другій половині 40-х років головним завданням економічного розвитку економіки України, як і всієї країни, було відновлення зруйнованого війною господарства. На це були спрямовані завдання Четвертого п’ятирічного плану (1945–1950). Хоча завдяки концентрації ресурсів на окремих напрямах розвитку (важка промисловість, ВПК) на початку 50-х років вдалося вивести промисловість на рівень 1940 року і навіть перевищити його, в цілому економіка України у складі народногосподарського комплексу СРСР, стикнулася з такими суттєвими проблемами, що її стан можна характеризувати як передкризовий. Головною проблемою були серйозні диспропорції у відтворюваному процесі. Наголос на розвитку важкої промисловості, у певній мірі виправданий у період відновлення, став незворотнім. Частка продукції групи А в загальному обсязі промислового виробництва наблизилася до 75 %. Ці галузі вимагали все нових капіталовкладень, в той час як галузі легкої, харчової промисловості, виробництво товарів народного споживання різко відставали. Норма накопичення у національному доході, яку офіційна статистика визначала у 25 %, реально досягала 40 %.

Але найбільш разючою диспропорцією було відставання сільського господарства. Ще не оправившись повністю від наслідків колективізації, зазнавши колосальні збитки у роки війни, ця галузь традиційно стала донором для форсованого розвитку промисловості. Заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію залишалися на рівні 1928 року, тоді як ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. Сільське господарство залишалося технічно відсталим. Нестача техніки змушувала концентрувати її у машинотракторних станціях (МТС), які обслуговували колгоспи і радгоспи відповідно до своїх можливостей. Більш-менш механізованими були лише оранка (90 %) і сівба (70 %). Збирання врожаю було механізовано на 34 %, інші роботи проводилися практично вручну. Електрифіковано було лише 18 % колгоспів. При цьому плани хлібозаготівель постійно підвищували, не залишаючи селянам ні фуражного зерна, ні насінникового фонду. Система оплати праці колгоспників діяла в умовно-рахівних одиницях – трудоднях, на які нараховувалася продукція за певними нормами у натуральній формі. Норми були вкрай низькими (наприклад, 400 г хліба на трудодень), але і їх часто недодержувалися. Колгоспники виживали лише завдяки продукції з особистих підсобних господарств, але і з них вони повинні були сплачувати натуральні і грошові податки. Якщо врахувати, що колгоспники не мали паспортів, і відповідно, не могли вільно залишати свої міста проживання, то вся ця система дуже нагадувала кріпацтво.

З вересня 1953 року почалися зміни в аграрній політиці у бік підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів і колгоспників. Були підвищені закупівельні ціни, знижені обов’язкові поставки, а податки з присадибних ділянок відмінені. Частину продукції колгоспи могли не здавати, а продавати державі через спеціальні заготівельні організації. У 1958 році було ліквідовано МТС, а техніка продана колгоспам і радгоспам. Почали вводити помісячне грошове авансування колгоспників.

Ці міри дали певні результати і з середини 50-х р. почалося повільне зростання виробництва. Воно, однак, виявилося недовгим. Не всі намічені заходи на практиці виконувалися, не вистачало коштів (капіталовкладення у сільське господарство складали 16 % всіх інвестицій), а ті, що були – використовувалися неефективно. У 1963 році криза проявилася у нестачі продовольства, у містах виникли перебої з хлібом і вперше довелося купувати зерно за кордоном.

У пошуках виходу з ситуації, що склалася, використовувалися адміністративні перетворення. Надмірну централізацію управління економікою вирішили послабити шляхом ліквідації деяких галузевих міністерств і створення територіальних органів управління – раднаргоспів. Звичний п’ятирічний період народногосподарського планування замінили семирічним (1959–1965). Але усі ці реорганізації лише посилили безлад і диспропорціональність, вступивши у протиріччя з основним принципом адміністративно-командної системи – жорсткою централізацією за вертикаллю. Все це призвело до зниження темпів економічного зростання, падіння ефективності виробництва, зокрема, фондовіддачи, а також ефективності капіталовкладень. Ставало очевидним, що без суттєвого реформування господарського механізму рух до кризи не зупинити.

Усвідомлення необхідності радикальних перетворень змусило звернутися до використання елементів ринково механізму для підвищення ефективності господарської діяльності. Згадали про успішне їх використання у роки НЕПу. Ідея використання ринкових регуляторів поступово почала пробивати собі шлях. Однак пробитися реформаторським ідеям було не просто. Це ставало можливим лише при підтримці, або прихильності певних кіл у вищих структурах політичної влади. У командних системах керуючий центр, як правило, не являє собою монолітної єдності. Крім банальної боротьби за владу між різними угрупованнями, там час від часу з’являються люди, які розуміють необхідність змін і коректувань в ім’я спасіння самої системи. Ці елементи в органах вищої політичної влади у боротьбі з більш консервативною її частиною підтримують реформаторські ідеї.

Пробним каменем стала стаття харківського економіста, професораЛібермана Є.Г. (1897–1981) «План, прибуток, премія»,опублікована в газеті «Правда» від 9 вересня 1962 року. Автор пропонував зробити деякі, хоча і не дуже рішучі кроки в бік перетворення соціалістичних підприємств у відносно самостійних товаровиробників. Для цього необхідно звільнити їх від дріб'язкової опіки центральних планових органів, які повинні встановлювати завдання тільки з обсягу і номенклатури продукції та термінів постачань. Всі інші планові показники підприємства повинні були розробляти самі, встановлюючи між собою прямі зв'язки на основі договірних угод.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні високих планових завдань, підвищенні якості продукції, пропонувалося зробити найважливішим оціночним показником прибуток. «Необхідно, – писав Є. Ліберман, – встановити для галузей довгострокові норми рентабельності, що визначаються як відношення прибутку до виробничих фондів, і у випадку виконання підприємством цих нормативів заохочувати його, залишаючи йому частину прибутку для стимулювання колективу в цілому та окремих його працівників. Необхідно також впорядкувати систему ціноутворення, зробити її більш гнучкою, щоб більш ефективні вироби були рентабельними, а отже, вигідними для виробників».

Пропоновані новації були дуже незвичні для того часу і викликали неоднозначну реакцію. Прихильники традиційних методів управління побачили в них зазіхання на основні принципи і сповзання до капіталістичних форм господарювання. Але директори й економісти великих підприємств в цілому підтримували висунуті в статті пропозиції. У ході розгорнутої дискусії вони були конкретизовані, розширені й лягли в основу практичних рішень щодо проведення економічної реформи господарського механізму.

По традиції почали з сільського господарства. У березні 1965 року було прийнято ряд рішень про зміни у сфері аграрної політики. Колгоспам і радгоспам встановлювався постійний план закупівель сільськогосподарської продукції на шість років. За продукцію, що здавали понад план, встановлювалася 50 %-я надбавка до ціни. Закупівельні ціни були підвищені. Передбачався перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників згідно кінцевих результатів господарювання.

Однак суттєвих зрушень у стані сільського господарства не відбулося. Воно залишалося найбільш економічно відсталою ланкою господарчого організму.

На вересневому (1965 р.) Пленумі ЦК КПРС було визначено основні напрями господарчої реформи в промисловості. Головна ідея полягала у створенні умов, які давали б можливість підприємствам функціонувати, хай на обмеженому, але ринку, як самостійним господарчим одиницям, що співставляють витрати і результати з метою одержання прибутку. Для цього:

а) різко зменшувалася кількість директивних планових показників (їх залишалося всього 10). Всі інші переводилися у розряд розрахункових, які розроблялися самими підприємствами;

б) змінювалася якість оцінювальних показників. Замість показника валової продукції вводився показник реалізованої продукції, що за задумом мало стимулювати випуск конкурентоздатної, потрібної споживачу продукції;

в) центральною категорією господарчої діяльності підприємства ставав прибуток. Він вже не перераховувався у бюджет, а ділився між підприємством і державою. Відрахування від прибутку у бюджет здійснювалося насамперед у вигляді сплати за фонди, чим передбачалося стимулювати більш ефективне використання обладнання і позбавлення від надлишкових запасів. Крім того у бюджет поступали рентні платежі і відсотки за кредит.

Частина прибутку, що залишалася підприємству, призначалася на створення, згідно встановлених нормативів, фондів матеріального стимулювання як підприємства в цілому, так і його персоналу, і фонду розвитку виробництва, за рахунок якого підприємство мало можливість здійснювати капітальні вкладення. Ці заходи доповнювалися реформою оптових цін, а також намірами розвивати кредит, оптову торгівлю засобами виробництва, прямі зв’язки між підприємствами.

Однак практична реалізація цих заходів стикнулася з суттєвими труднощами. Насамперед не вдалося реалізувати задумане розширення прав підприємств і перетворення їх у відповідальних товаровиробників. Розрахунок на стимулюючий вплив нового планового показника – об’єма реалізованої продукції – не виправдався. В умовах планового розподілу майже всієї продукції, що випускалася, підприємства не мали проблем з пошуком покупців. Їх головною метою ставало збільшення сукупної вартості продукції. Це досягалося або включенням у ціну якомога більших витрат, або за рахунок асортиментних зрушень у бік більш дорогих товарів. Не став активним стимулятором і прибуток. Підприємства не були сильно зацікавлені в його максимізації, оскільки їм призначалася дуже незначна і строго фіксована його частка. Основна частина прибутку вилучалася у бюджет, зокрема у вигляді так званого свобідного залишку (того, що залишалося від прибутку після створення фондів підприємства).

Заплановані заходи вступали у протиріччя з логікою розвитку командної системи. Якщо б ці міри були реалізовані, тобто підприємства одержали б можливість вільно розпоряджатися своїми прибутками, це різко підвищило б попит як на споживчому ринку, так і на ринку факторів виробництва. Задовольнити цей попит у дефіцитній, по суті, економіці не було можливості. В такій ситуації потрібно було або відпускати ціни, або перерозподіляти прибуток через централізований бюджет. Логіка командної системи неминуче штовхала на другий варіант.

Заблокувавши економічні методи регулювання, мимоволі зверталися знов до адміністративних. Були відроджені галузеві міністерства, які не були госпрозрахунковими одиницями, але почали звично ділити і розподіляти ресурси, регламентуючи кожен крок підприємства. Знов зросла кількість планових показників, що визначалися директивно, і вже на початку 70-х років їх стало більш, ніж до реформи.

Це не могло не позначитись на узагальнюючих результатах господарчого розвитку. Якщо спочатку було досягнуто деяке пожвавлення у темпах економічного зростання, то скоро вони почали згасати і в цілому за 1965–1970 роки виявилися нижче, ніж за попередні п’ятирічки. Офіційна статистика стверджувала, що результатом прийнятих мір стало значне зростання темпів розвитку у 8-й п’ятирічці. Однак альтернативні розрахунки незалежних експертів свідчили про протилежну тенденцію.

Таблиця 12.1 – Середньорічні темпи приросту національного доходу в СРСР, (%)

Про те, що альтернативні оцінки є ближчими до істини свідчить той факт, що з кінця 70-х років почалося згортання реформ і серія експериментів у пошуках більш зручних форм регулювання економіки. Однак, всі спроби пристосувати ринкові регулятори до потреб командної системи не дали відчутних результатів. Система або відторгала їх, або змінювала до невпізнання, пристосовуючи до своїх потреб.

На початку 80-х років ситуація в економіці і соціальній сфері погіршувалася. Падали темпи промислового і сільськогосподарського виробництва. За десятиріччя 1970–1980 рр. в півтора рази скоротився приріст суспільної продуктивності праці, у двічі – фондовіддача. По оцінкам деяких вітчизняних і закордонних економістів з початку 80-х років зростання радянської економіки взагалі припинилося. Поглиблювалися диспропорції між групами А і Б у промисловості, між промисловістю і сільським господарством. Все менш ефективними ставали зовнішньоекономічні зв’язки. В експорті України частка машин і обладнання становила 22 %, а частка сировини і напівфабрикатів – 72 %. Все більш відчувався дефіцит матеріальних, фінансових, трудових ресурсів, товарів народного споживання, зокрема продовольчих. Ставало очевидним, що існуючі методи керівництва економікою, витратний, консервативний господарчий механізм, себе вичерпали. Прийшов час не «вдосконалювати» його, а кардинально перебудовувати.

Економічна думка цього періоду залишалася в цілому у рамках традиційної парадигми «політичної економії соціалізму», але окремі українські економісти висловлювали ідеї необхідності використання товарних відносин як найважливішої форми економічного зв’язку. Ці ідеї часто набували форму зовнішньо-схоластичних дискусій про природу соціалістичної власності, про причини збереження при соціалізмі товарного виробництва, про вартість робочої сили. Але з них витікали важливі висновки про неможливість ефективного господарювання без звертання до ринкових механізмів регулювання і про існування об’єктивних засад такого характеру розвитку економіки. Прикладом такого наукового новаторства була праця В. Корнієнко «Особиста власність як соціалістичне виробниче відношення». Зусиллями окремих економістів-новаторів підтримувалося творча основа розвитку економічної думки, хоча в цілому там панували традиціоналізм і застій.

Необхідність більш радикального перегляду офіційної точки зору, що затвердилася в економічній науці, була усвідомлена у другій половині 80-х років, коли командна система в черговий раз стикнулася з проявами кризи ресурсообмеженої економіки. Українські економісти знов опинилися в авангарді цього процесу оновлення. У 1987 році в журналі «Економічні науки» зі статтею «Про подолання догматизму у розробці і викладанні політичної економії» виступив В. Черняк. В ній було показано, що діюча система уявлень про функціонування економіки, перетворилася у набір догм і незаперечних канонів, які вже не відповідали реальним процесам, які протікали у господарчому житті.

Тим самим було поставлено питання про необхідність по новому переосмислити хід соціально-економічного розвитку, визначити місце і перспективи того типу суспільного устрою, який звався «розвинутим соціалізмом». Стаття поклала початок довгій і багато в чому плідній дискусії, у ході якої були усвідомлені деякі нові підходи до проблем економічної теорії, а також необхідність корінного реформування адміністративно-командної системи і просування шляхом ринкових перетворень.

Таким чином, зусиллями ряду економістів були підготовлені підстави для переходу до якісно нової концепції розвитку економіки, що відбивала її рух у напрямку, за яким відбувається загальносвітовий цивілізаційний процес.