Домінуючий світогляд та тип наукового мислення в методології правознавства

2.1.1. Домінуючий світогляд. Початок 90-х років ХХ ст. позначився спробами багатьох вітчизняних авторів відійти від усталеного за радянських часів дещо однобічного (класово-матеріалістичного) наукового світогляду, до науково-об’єктивного.

У цьому плані відбувається перехід від вузькокласових пізнавальних підходів до підходів, зорієнтованих на загальнолюдські цінності, дотримання принципів гуманізму, поваги людської гідності, свободи, справедливості, багатоманітності. Останнє знайшло відображення у відмові від панівної за радянської доби світоглядно-філософської доктрини, яка не визнавала політичної, економічної, ідеологічної багатоманітності як засад, на яких має ґрунтуватися суспільне життя, конституційний лад у державі. Цю доктрину спростувала соціальна практика, а зазначені засади дістали своє закріплення в Конституції України, де визначено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15).

2.1.2. Стиль науково мислення. На зміну моністичному типу наукового мислення поступово приходить плюралізм, для якого характернорозмаїття наукових поглядів і концепцій. Постійний пошук нових дослідницьких прийомів і методів забезпечує приріст наукових знань, поглиблення уявлень про властивості предмету, закономірності їх розвитку. Демонополізація інструментарію наукового пізнання це, безперечно, позитивний факт, але, як стверджує П. Рабінович, методологічний плюралізм не повинен перетворитися на методологічний анархізм. Оскільки такий «плюралізм», за висловом іншого відомого вітчизняного методолога Ю. Оборотова, на відміну від монізму, породжує сумніви у нашій здатності створити цілісну, а не фрагментарну картину світу [42], сучасні науковці не повинні нехтувати набутим в попередні десятиліття досвідом, відмовлятися від утверджених і апробованих практикою методів дослідження держави і права і явищ, з ними пов’язаних.

З цього приводу В. Селіванов зазначив, що перехід методології від абсолютизації «монізму» до визнання «плюралізму» в процесі пізнання не повинен привести до заміни одного єдиномислення на інше. «Не пізнавши й не усвідомивши до кінця уроки нашого минулого, – пише він, – ми приречені повторювати вже допущені, особливо політичні, помилки. Уславлюючи теперішність, не можна замовчувати або ігнорувати минуле, яким би гірким воно не було. Бо зв’язок з минулим – об’єктивно зумовлений, він не залежить від чийогось бажання» [43].

Отже, при встановленні нового типу наукового мислення мабуть необхідно виходити з принципу додатковості, а не зміни одного уявлення на інше [44]. З огляду на це доцільно було б в якості сучасних стандартів науково-дослідного процесу узяти за основу деідеологізовані й визволені від штампів та догм досягнення вітчизняної юриспруденції та кращі методологічні зразки зарубіжної юридичної науки. Використання останніх – методологічне веління нашого часу, оскільки «вітчизняний» монізм та «зарубіжний» плюралізм у процесі пізнання правової дійсності мають доповнювати один одного задля цілісного відображення цієї дійсності, продукування нового знання про неї (В. Селіванов) [45].