СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ

В.Горпинич:

Науково прийнятного визначення способу словотворення сучасна лінгвістика ще не сформулювала. Існують такі визначення: 1) "Спосіб словотворення — це спосіб змінювання твірного слова чи словосполучення, внаслідок якого виникає нова лексична одиниця" або "формальна схема побудови похідного слова" (М.В.Нємченко); 2) "Способом словотворення називаються ті дії, які здійснює мова, утворюючи нове слово" (Б. М. Головін); 3) "Під способами словотворення слід розуміти тип словотворення або метод, за допомогою якого утворене те чи інше слово" (М. Д. Степанова); 4) "Способи словотворення — це узагальнено-диференційоване визначення того, як утворені й утворюються нові слова" (О.І.Моісеєв); 5) "Способи словотворення — це групи похідних слів, об'єднаних основним компонентом форманта" (О. М. Тихонов). Усі вони є робочими і якоюсь мірою розкривають поняття способу словотворення, але повністю не відповідають основним вимогам наукових дефініцій.

Найадекватнішим є визначення 1.1. Ковалика: "Під лінгвістичним поняттям "способи словотвору" розуміються структурно різні шляхи и прийоми творення нових слів у результаті використання всіх наявних у даній мові словотворчих ресурсів. Способи словотворення — це комплексна система використання різних структурних словотворчих засобів ... утворення дериватем ... на всіх етапах розвитку мови".

"Спосіб словотворення — це більша, ніж словотвірний тип, одиниця класифікації, що об'єднує ряд типів, які характеризуються одним і тим самим видом форманта (префікс, суфікс, постфікс і т. п.) в абстрагуванні від конкретних матеріальних втілень цього форманта в різних типах" (Граматика-70).

Існує дві основні класифікації способів словотворення:

а) за лексико-граматичним характером словотвірної бази та словотвірних засобів (словотвірних ресурсів), вона називається традиційною;

б) за видом словотвірних формантів, точніше, за основними компонентами словотвірних формантів.

За лексико-граматичним характером словотвірної бази та словотвірних засобіврозрізняють морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-семантичний, лексико-синтаксичний.

Традиційна класифікація бере початок у працях В. М. Троїцького (1940), який розрізняв морфологічний, синтаксичний і семантичний способи. Теоретично обґрунтував та ввів у науковий і практичний обіг лексико-граматичну класифікацію В. В. Виноградов, доповнив її безсуфіксним (рваный —рвань, черный — чернь) та морфолого-синтаксичним способом. Пізніше її розширив М. М. Шанський, обґрунтувавши наявність ще й абреавіатурного способу.

За видом основних компонентів твірних формантів виділяються такі способи словотворення: 1) суфіксальний (ох+ну-ть); 2) префіксальний (пра+мова); 3) постфіксальний (навчати+ся); 4) суфіксально-префіксальний (при+береж+ний); 5) суфіксально-постфіксальний (кристал+ізувати+ся); 6) суфіксально-префіксально-постфіксальний (пере+морг+увати+ся); 7) префіксально-постфіксальний (на+їсти+ся); 8) основоскладання (водомет); 9) словоскладання (Івангород, швидко-швидко); 10) абревіатурний (УТН); 11) зрощення (вельмишановний); 12) семантичний ("Таврія" — марка машини); 13) універбаційний (((Вечірка "—"Вечірній Київ"); 14) конверсійний (наречена); 15) флективний (Ярослава); 16) акцентуаційний (замок — замок).

Існує практика поділяти всі способи словотворення на морфологічні і неморфологічні. До морфологічних відносили всі способи, при яких похідне слово утворювалося за допомогою морфем (суфіксальний, префіксальний, безафіксний, постфіксальний, суфіксально-префіксальний, абревіатурний, флективний, основоскладання), всі інші — до неморфологічних. Звичайно, підстави для такого поділу були тоді, коли словотворення розглядалося як різновид морфологічних явищ, сам словотвір мислився як підрозділ морфології, а морф вважався твірною одиницею слова. Однак після того як словотворення осмислилося як самостійний рівень мови, коли було обґрунтовано поняття словотвірного форманта та вивчено його функції і дериватологія вийшла з-під опіки морфології, зникло наукове підґрунтя для поділу словотвірних способів на морфологічні і неморфологічні. До того ж, як слушно зауважує О. А. Земська, термін "морфологічні способи словотворення" не передає адекватно зміст означуваного поняття і спричиняє недоречні асоціації зі словом "морфологія".

У працях І.І. Ковалика, О. А. Земської та інших дериватологів залежно від кількості твірних основ у похідних словах способи словотворення поділяються на дві групи. До першої групи належать способи творення слів з однією твірною основою, до другої — способи творення слів з кількома твірними основами (словоскладання, основоскладання, зрощення, абревіація, універбація). Сама собою ця класифікація не є надто плідною в пізнанні словотвірних закономірностей. Та не це її слабке місце. Річ у тім, що вона вступає в суперечність з науковим уявленням про словотвірну структуру похідного слова як про бінарну величину — твірна основа + формант. Якщо визнати, що похідне слово може мати кілька твірних основ (твірна основа + твірна основа + формант), то це означає оголосити псевдонауковою в лінгвістиці одну з фундаментальних закономірностей про бінарний характер мовних явищ і процесів розвитку, а у філософії відкинути єдність діалектичних протилежностей як форму існування і розвитку явищ природи.

Крім того, твердження про те, що у твірному слові може бути кілька твірних основ, вступає у суперечність і з поняттям про словотвірне значення. Відомо, що словотвірне значення формується внаслідок взаємодії форманта з твірною основою. Якщо твірних основ кілька (а вони різні за значенням — пор. чорнобривці < чорні брови), то в похідному слові слід чекати і кілька словотвірних значень. А це нонсенс.

У похідному слові одне словотвірне значення і одна твірна основа, але вона може складатися з кількох лексичних основ {чорнобривці квіти — чорн+о+брив+ці, білосніжний колір — біл+о+сніж+ний). Тому в похідних словах немає диференційної ознаки для класифікації способів словотворення за кількістю твірних основ у похідному слові. Але явище кількості лексичних основ (не твірних основ) у слові як семантичній одиниці може бути диференційною ознакою для поділу слів на прості і складні: якщо в слові є одна лексична основа, то таке слово називається простим (туман, пшениця); якщо ж у слові є кілька лексичних основ або їх частин, то воно називається складним (синьоокий, нововолодимирівський, завгосп, рибартіль, облагробуд). Способи словотворення можуть розрізнятися за кількістю лексичних основ або їхніх частин у твірній основі: у складних словах чорнобривці, білосніжний є по одній твірній основі — чорн-... ...-брив-..., 6ІЛ-...-СНІЖ-, кожна з яких складається з двох лексичних (чорн+о+брив-, біл+о+сніж-), а у простих словах туманний, сніговик також по одній твірній основі (туман-, снігов-), але кожна з них складається з однієї лексичної основи.

За наявністю чи відсутністю афіксів у складі словотвірних формантів способи словотворення поділяються на афіксні і безафіксні. Якщо в складі словотвірного форманта є афікс (субстанціальний або нульовий), то відповідний спосіб словотворення називається афіксним (суфіксальний, префіксальний, постфіксальний, конверсійний, флективний).

Якщо ж у складі словотвірного форманта немає афіксів, то відповідний спосіб називається безафіксним (чисте словоскладання, зрощення, акцентуаційний, абревіаційний).

На думку О. А. Земської, поняття "спосіб словотворення" в синхронному і діахронному планах має різний зміст. У діахронному словотворі воно відповідає на питання, за допомогою яких засобів і яким шляхом утворилося похідне слово. У синхронному словотворі воно відповідає на питання, за допомогою яких засобів виражається словотвірне (дериваційне) значення похідного слова. Тому О.А.Земська вважає, що на сучасному етапі вивчення словотвору принципово важливим є розмежування діахронних і синхронних способів словотворення. Однак практично здійснити це розмежування їй не вдалося: один і той самий спосіб у неї може бути і синхронним і діахронним: зрощення типу сумасшедший — діахронний лексико-синтаксичний спосіб, а зрощення долгоиграющий — синхронний лексико-синтаксичний спосіб; перехід однієї частини мови в іншу типу прийменника благодаря — синхронний морфолого-синтаксичний спосіб, а перехід внаслідок тривалого історичного періоду — діахронний морфолого-синтаксичний спосіб.

На думку Г. О. Ніколаєва, спосіб словотворення безпосередньо пов'язаний з дериваційним процесом, тому будь-який спосіб словотворення діахронний. Поділ способів на діахронні й синхронні невиправданий, тому що всі похідні слова, незалежно від способу їхнього творення, є результатом словотвірних процесів і тому перебувають в однакових відношеннях щодо сучасної словотвірної системи.

За переконанням І. І. Ковалика, наявні способи словотворення у мові використовуються на різних етапах її розвитку, тому й немає достатніх підстав для того, щоб одні способи словотворення кваліфікувати діахронними, а інші синхронними, тому що способи словотворення по суті є панхронними. З цього погляду не можна плутати чи ототожнювати способи словотворення з аспектом вивчення словотворення, який дійсно може бути і синхронним, і діахронним.

Сутність самих способів словотворення і при синхронному і при діахронному аспектах залишається однією й тією самою, а провідні способи словотворення — суфіксація і основоскладання — діють з часів праіндоєвропейської мови і понині. Різною буває лише їхня активність у певні періоди історії.

Лекція № 3