Періодизація українського архівознавства

На першому етапі (середина та друга половина XIX ст.) процес становлення та розвитку архівознавства як наукипроходив майже одночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, Університету Святого Володимира й Київської археографічної комісії (1843–1921), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація "Архива Юго-Западной России" (1858–1914), "Актов, относящихся к истории Западной России" (1844–1853), "Жерел до історії України-Руси" (1895–1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та методологічних питань архівістики. Наголос робився на джерелознавчі та археографічні аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства. Біля витоків української архівістики стояли такі видатні вчені, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Орест Левицький, Микола Іванишев, Михайло Владимирський-Буданов, Володимр Антонович, Михайло Грушевський, Олександр Грушевський, Віктор Романовський та ін.

Вагомий внесок в українську архівістику та джерелознавство зробив Володимир Антонович. Як один зі сподвижників української ідеї, Володимир Антонович утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів "Архіву Південно-Західної Росії" (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував в Університеті Св. Володимира лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні "Київської старовини", на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень Володимира Антоновича – видатний український історик, політичний та державний діяч Михайло Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання "Українсько-Руського архіву".

Рубіжною віхою другого етапу (1900–1930 рр.) стала Українська національно-демократична революція 1917–1920 рр., під час якої відродилася Українська держава. Національне державотворення дало поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика коренізації (або "українізації") спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи й архівознавства. У цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал «Архівна справа» й інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги Віктора Романовського "Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах" (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства.

Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики "українізації", дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-масового підходу і революційної доцільності використання джерел.

Третій етап (1930-і – початок 1950-х років) пов'язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Народному комісаріату (далі – Наркомату) внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Звинуваченням в "українському буржуазному націоналізмі" було піддано посібник "Архівознавство. Елементарний підручник" (Харків, 1932). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках "Радянського архіву" та "Архіву Радянської України" статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 40-х pp. XX ст. до радянської архівної системи було залучено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР.

Значних втрат архівна справа зазнала під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом – історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках "Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР".

Початок четвертого етапу (середина 50-х років XX ст. – до розпаду СРСР) пов'язаний з хрущовською "відлигою", критикою культу особи Йосипа Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним "законодавцем" і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства.

У 60–80-х роках XX ст. помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня "Архіви України" (з 1965 р.).

П'ятий етап (після проголошення незалежності України в серпні 1991 р.) пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" (1993, нова редакція – 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Упродовж першої половини 1990-х рр. було створено профільні наукові установи. На базі відновленої 1987 р. Археографічної комісії УРСР у 1990 р. розпочав діяльність Інститут української археографії (з 1995 р. – Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України). У 1992 р. було створено Інститут рукопису та Інститут архівознавства НБ імені В.І.Вернадського. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування в травні 1994 р. галузевої наукової установи – Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства (далі – УНДІАСД), покликаної забезпечити архіви теоретико-методичною базою для здійснення їхніх основних функцій та відродити українське архівознавство. У 1998 р. Указом Президента України 24 грудня був визнаний професійним святом українських архівістів і щорічно відзначається як День працівників архівних установ.

Починаючи з 1991 р. розпочався період відродження традицій шляхом відновлення видання знищених журналів та щорічників («Український археографічний щорічник», «Пам'ятки») та створення поряд із «Архівами України» нових видань («Студії з архівної справи та документознавства», «Рукописна та книжкова спадщина України», «Архівіст: Вісник САУ», «Вісник Держкомархіву»), покликаних об’єктивно висвітлювати проблеми сучасної української архівістики.

Поступ архівознавчої думки другої половини 1990-х рр.. відображали міжнародні та всеукраїнські конференції: «Актуальні проблеми розвитку архівної справи в Україні», 1995 р.; «Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи», 1996 р.; «Архіви та бібліотечна справа в Україні епохи визвольних змагань», 1997 р.; «Національна архівна спадщина: проблеми збереження» та «Архів та особа», 1999 р.; «Архіви – складова інформаційних ресурсів», 2001 р.; «Архів і краєзнавство: шляхи інтеграції», 2003 р.; «Архівознавство як наука», 2009 р. та ін.

Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної (державної) археографії, висвітлено в монографії доктора історичних наук, професора Геннадія Боряка «Національна архівна спадщина України та державний реєстр «Археографічна україніка»: архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи» (1995), де архівні фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення Археографічного реєстру національної спадщини України.

Тематика наукових досліджень доктора історичних наук, професора Ярослава Калакури охоплює ключові проблеми українознавства, політичної історії України, методології, історіографії, джерелознавства та архівознавства. Автор понад 350 наукових, науково-популярних та навчально-методичних праць, зокрема 85 індивідуальних і колективних монографій, 20 підручників та навчальних посібників; укладач ряду документальних збірників.

Збагаченню знань з історії архівної освіти й науки сприяли дослідження доктора історичних наук, професора Ірини Матяш. За її участю та керівництвом було створено, розгорнуто його наукову, методичну, видавничу роботу, налагоджено співпрацю з установами НАН України, ВНЗ, розпочато міжнародну діяльність. Вона є автором понад 300 публікацій, у т. ч. 9 монографій. Вона зокрема виділяє три періоди становлення і розвитку українського архівознавства: 1) 1917-1938 рр. – «золота доба»; 2) 1939-1990 рр. – «доба централізації й обмежень»; 3) 1991-2006 рр. – «відродження національних традицій».

У 1998 р. вийшов перший у незалежній Україні підручник «Архівознавство» (2-ге видання у 2002 р.). 2002 р. побачила світ фундаментальна колективна праця "Нариси історії архівної справи в Україні", 2003 р. – «Хрестоматія з архівознавства», 2005 р. – довідник «Архівні установи України» (том 1), 2008 р. – «Українська архівна енциклопедія», 2010 р. – довідник «Архівна україніка в Канаді» та довідник «Архівні установи України» (том 2).

Дисципліна «Архівознавство» викладається не тільки на історичних факультетах Київського нацiонального унiверситету iмені Тараса Шевченка, Львівського нацiонального унiверситету імені Івана Франка, Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Запорiзького національного університету, на юридичному факультеті Схiдноукраїнського нацiонального унiверситету імені Володимира Даля, а й для фахівців за спеціальністю «Документознавство та інформаційна діяльність» у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, Європейському університеті, Київському національному університеті культури і мистецтв, Національній aкадемiї керiвних кадрiв культури i мистецтв, Національному університеті "Острозька академія", Харкiвській державній академiї культури, та ін.






Дата добавления: 2016-07-22; просмотров: 5872; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.027 сек.