Українське паркове мистецтво

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. на вершині мислення стоїть проблема цілісного бачення Природи, людини, суспільств, цивілізацій, культур, зумовивши тим самим і метод системності та цілісності досліджень, аналізу і прогнозу, універсальності, узагальнень, відповідних універсальності Природи, Людини, Життя. Вірогідно, що важливішою стає проблема природності зв’язку минулого, сучасного та перспектив майбутнього, технократичних і суспільно-гуманітарних сфер життя й науки, освіти, культури, мислення, почуттів і діяння (на рівні співвідносності ідеалів та свідомої волі індивіда й суспільства)». Розв’язання цієї проблеми має особливе значення у зв’язку з тим, що наша країна взяла курс на відродження духовності, національних традицій, формування свідомості молодого покоління. Формування особистості завжди було пов’язане з природою, втіленням якої в урбанізованому суспільстві є різнохарактерні міські парки. «Природа – це не тільки фізичні субстанції, матерія всесвіту, природа – це й Дух, що є джерелом, визначає сутність Буття, характер та долю кожної людини, а тим самим і її народу».
Садово-паркове мистецтво виникло на початку зародження цивілізації. Очевидно, що сади й парки стимулюють в урбанізованому середовищі усі види художнього мистецтва – садівництво, архітектуру, живопис, поезію, музику тощо. Створення садів було тісно пов’язане з релігією: сади і окремі рослини присвячувалися богам. Збереглося багато легенд, які розповідають про ставлення людей до рослин, пояснюють їх символіку і релігійний підтекст. У давні часи сади належали привілейованій верхівці суспільства: тільки заможні та духовенство мали можливість будувати і утримувати їх. Сади втілювали різні релігійні та етичні концепції ставлення до природи. Д.С.Лихачов писав: «Сад – це спроба створення ідеального світу взаємин людини з природою. Тому сад являв собою як у християнському світі, так і в мусульманському, рай на землі – Едем» . Задовго до прийняття християнства, наші пращури обожнювали природу, поклонялися річкам, озерам, джерелам, шанували ліси, гаї та діброви. «Останні вважалися помешканням богів. У них відбувались богослужба і жертвоприношення. Тому в них заборонялося добувати звірів і рубати дерева. За порушення цього табу передбачалась кара і навіть смерть». Завдяки релігійним обрядам природа охоронялася від винищення. Такий підхід у подальшому відігравав важливу роль у створенні заповідників, парків.
Відомостей про розвиток садівництва в Україні за доісторичних часів ще не знайдено. Археологічні пам’ятки – земляні кургани, могили, вали скіфських городищ свідчать про те, що на території України в часи сивої давнини існували цивілізації, а, можливо, й перші державні утворення. Мешканці поселень займалися скотарством та землеробством, вирощували овочі, фрукти та інші корисні рослини не тільки за межами оборонних укріплень, але й біля своїх осель. Немає сумніву, що садово-паркове мистецтво мало у своїй основі утилітарне призначення. У процесі вдосконалення людини зростає роль природи у формуванні її світогляду, змінюється поведінка людини, її погляди на стихійні явища, які сприяли появі вірувань. «Світогляд наших предків через брак знань про природу й її явища був обмежений. Молодь отримувала знання лише на основі традицій, народної педагогіки і праці».
Майже нічого не відомо про існування перших київських садів і за часів заснування Києва. Але вже перші київські князі на околицях міста мали великі лісові угіддя. Одне з таких угідь – територія сучасного Центрального ботанічного саду НАН України ім. М.Гришка в Печерському районі. «Подібні князівські угіддя були і в Голосіївському лісі. В околицях Китаївської пустощі ще в ХІІ ст. князем Андрієм Боголюбським засновано Китаївське городище, а на горі Пересечен знаходився знищений татарами заміський княжий терем з валами та ровами, залишки яких ще й досі помітні». Лісові угіддя використовувалися для княжих ловів та розваг, а пізніше на схилах гори було засновано кілька монастирів, що належали Печерській лаврі. Але ці ліси використовувалися людиною і раніше, про що свідчать печери, які слугували житлом первісній людині. Київські лісові угіддя були природного походження і не мали штучного догляду, не огороджувалися парканами, на їхній території не будували палаци. Поряд з ними виникали монастирі з садибами такі, як Голосіївська пустинь, і Преображенський скит, Покровський монастир. Коли почалося будівництво Видубицького монастиря, Китаєво втратило своє значення, хоча і залишилося годувальницею Лаври. Монастирські сади Київської Русі нагадували монастирські сади Західної Європи. Але між ними існувала суттєва різниця. Перш за все, у київських монастирях були високі стіни, які ніби огороджували рай і водночас слугували для оборони та захисту. У монастирях висаджували плодові дерева, квіти, декоративні рослини, називаючи свої сади, згідно Біблії, «раєм». Люди, які працювали в цих садах, немовби духовно долучалися до «Божої справи». Особливе значення в цих садах надавалося символіці квітів: білі лілії символізували цнотливість Діви Марії, а червоні троянди – любов до Бога. Про те, що в Середньовіччі семантика квітів сприймалася досить серйозно, свідчить історія квітки іриса, яка ввійшла в герб королівської Франції і почала називатися королівською лілеєю. Західноєвропейські монастирські сади відрізнялися безліччю лабіринтів, чого не було в київських садах. Лабіринти символізували шлях Христа, але лабіринт міг символізувати і складне, заплутане життя людини: сім смертельних гріхів і сім чеснот, які зустрічають людину на її шляху. Спочатку лабіринти мали просвітницький характер, а пізніше – розважальний.
У Київській Русі існували і штучно створені сади. Вони виникли з появою князівських та боярських садиб, заміських резиденцій. Не можна однозначно стверджувати, що поява садів на Русі пов’язана виключно з візантійськими монахами, бо дружини київських князів бували в походах у багатьох країнах, де бачили місцеві палаци та сади і звідки могли привозити насіння та саджанці цікавих рослин. Розвиток садівництва в Стародавній Русі поширювався не лише в Києві. Підвладні Києву, удільні князі також намагалися не відставати від великого князя і біля своїх резиденцій у Чернігові, Володимирі, Галичі та інших містах організовували мисливські угіддя, прикрашаючи свої садиби та резиденції плодовими деревами, кущами і квітами. «І це садівництво розвивалося навіть в період монголо-татарського гноблення. Про це свідчить запис в Іпатіївському літописі, де сказано, що в 1259 р. князь Данило Галицький біля Львова посадив сад-красень, такий сад або «рай» був і у князя Василька на горі у Володимира-Волинського»
Під час монголо-татарської навали та протягом наступного періоду садівництво на території України існувало на досить низькому рівні, переважно в монастирях, у тому числі і в Печерському. Після окупації України Литвою, під час подальшого панування Польщі будувалися досить багаті маєтки, в яких почало відроджуватися і художнє садівництво. Особливо значного розвитку воно набуло на землях, які до 1792 р. входили до складу Речі Посполитої. Втративши своє оборонне значення, замки-фортеці почали перетворюватися на комплекси палаців. Парки та сади стали невід’ємною їх частиною. Прикладом такого перетворення є сформований у 1780 р. замковий комплекс у селі Іванів Вінницької області.
Після утворення Російської імперії на території України з’явилися землевласники, що одержували обширні території від російських імператорів та польських королів. Знать часто відвідувала не тільки свою столицю, але й різні зарубіжні країни, де мали можливість знайомитися з великими містами та садово-парковим мистецтвом, привозила звідти насіння та сіянці цікавих декоративних рослин. Отримавши великі земельні наділи і тисячі кріпаків, вони облаштовували свій побут на зразок столичного. Вплив Петербурга і Москви був відчутним, але більш значним був і вплив західноєвропейської і польської шкіл садово-паркового мистецтва. Зв’язки для більшості території України з центрами Російської держави були більш тісним, тому тип парку, який на той час склався на Україні, називався російсько-українським.
Для формування парків і спорудження будинків запрошувалися відомі архітектори і садові майстри. Так, парк і будинок в с.Тхорівка Сквирського району було створено за проектом польського архітектора Генріха Марконі, а парк і споруди в садибі відомого українського мецената А.Терещенка у Шпитьках – за участю відомого київського архітектора А.Голанського. Ці парки займали невеликі ділянки (5-30 га) і мали в основному пейзажний характер з використанням рослин місцевої флори.
Особливо бурхливо розвинулося садово-паркове мистецтво в садибах землевласників на Україні у ХVІІІ – ХІХ ст. Майже в кожному районі чи волості у маєтках власників з’явились художні сади. Почалася навіть конкуренція поміж власниками на кращий і багатший сад. Тож перед Першою світовою війною майже всі маєтки мали розважальні сади або лісопарки, кількість яких в Україні досягла кількох тисяч. Родові замки перетворювалися на палаци в англійському (палладінському) стилі або на заміські дачі промисловців. Створення багатьох садів при маєтках і парків України (понад 40 парків) того часу пов’язане з ім’ям Діонісія Міклера, творчий шлях якого пов'язаний з Україною на півстоліття. «Міклерівський стиль» формувався під впливом англійського пейзажного парку, мав вплив на формування українського сільського ландшафту при маєтках. Пристосовуючи парк до місцевих умов, Міклер враховував навколишній ландшафт, так що мальовничі пейзажі, якщо навіть вони були віддалені, зливалися із садом в одне ціле. Він розумів, що відчуття гармонії як філософського елементу світогляду чи як розуміння візуального комфорту є дуже важливою складовою національної свідомості. Видатним творінням садово-паркового мистецтва початку ХІХ ст. став парк «Софіївка» в Умані.
На жаль, на початку ХХ ст. подальший розвиток художнього садівництва в Україні був перерваний. З початком радянських часів художнє садівництво вважалось пережитком буржуазної культури, а пролетарська культура не передбачала організацію відпочинку трудящих у високохудожніх садах, де саме середовище виховує естетичні почуття, дарує відчуття прекрасного, вчить краще розуміти природу, викликає бажання самовдосконалюватися. Хибно вважалося, що трудящі не здатні розуміти високе мистецтво, а їм треба перебувати весь час у постійній динаміці «світової перемоги», тим самим штучно обмежувався духовний розвиток суспільства. Якщо раніше шанувалися приватні високохудожні сади, то пізніше від них майже нічого не залишилося, бо вважали, що новому суспільству вони шкідливі. Значна їх частина під час революції та війн була спустошена і втратила своє естетичне значення. Вціліли лише окремі парки, які опинилися під охороною держави. Високодосвідчені фахівці, які будували ці парки та утримували їх в належному стані, відрізнялися витонченим смаком, знаннями рослинної естетики та рослинної пластики (топіарним мистецтвом), у нових умовах виявилися непотрібними. «Нова пролетарська культура назвала художнє садівництво буржуазним пережитком і зовсім відкинула його» .
Зі збільшенням міського населення, з появою нових житлових масивів, промислових центрів, виникла потреба покращити їх санітарно-гігієнічний і естетичний стан. З’явився новий напрям – «озеленення населених міст». У містах з’явилися нові парки відпочинку. Спочатку основна увага приділялася не витонченим деталям, естетиці, художнім прикрасам садів, а можливості проводити масові гуляння.
Реставруючи сьогодні старовинні парки, архітектори, на жаль, цікавляться, перш за все, їх візуальним сприйняттям, відновлюють їх як формальний набір різних елементів «зеленої архітектури». У наш час старовинні сади і парки України потребують відновлення. Минули й часи, коли національне, українське було непотрібне. Змінився державний устрій і саме суспільство, а також духовні цінності цього суспільства, його звичаї, рівень освіти, спосіб життя, тож треба українізувати й смаки народу.