Епоха Середньовіччя та Великих географічних відкриттів

Безпосередньою спадкоємицею старогрецької стає арабська географія. У середньовіччі існувало декілька великих центрів культури, зв'язки між якими були незначними. Такими центрами були: європейський християнський, північноєвропейський (скандинавський), арабський, китайський і, як згодом з'ясувалося, американський. Найбільш розвиненою географія була в арабському світі.

Арабська географія творилася в основному між 800 і 1400 роками. Вона була представлена такими визначними географами, як Ібн Хаукаль (X ст.), Ібн Хордадбег (ІХ - Х ст., написав "Книгу шляхів і країн"), Аль Біруні (XI ст., перший серед середньовічних учених висловив думку про рух Землі навколо Сонця, обчислив обвід Землі), Авіценна (XI ст.), Ідрісі (XII ст.), Ібн Баттута (XIV ст.), Ібн Хальдун (XIV- початок XV ст.). Для методології соціально-економічної географії дуже суттєвою є думка Ібн Хальдуна про те, що спосіб життя і заняття людей більше залежать від їх культури, ніж від природного довкілля.

Араби вміло поєднали знання з математики і астрономії з географічними. Цим вони продовжили і розвинули ідеї Птоломея, що пізніше сприяло розвитку хорологічного напрямку в економічній географії, формуванню математичної географії. Вони були добрими картознавцями (наприклад, учений і мандрівник XII ст. Ідрісі написав "Нову географію", а у 1154 р. – "Розважний і корисний посібник для бажаючих здійснити кругосвітню подорож", де описані відомі йому краї і країни Європи (Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина), Північної Африки, Азії тощо.

Епоха Великих географічних відкриттів. Ця епоха почалась наприкінці XV ст. і закінчилася наприкінці XVII ст. Центр географічної думки переноситься у Європу, де у надрах феодального суспільства прискорено розвивалися капіталістичні відносини.

Найвизначнішими географічними відкриттями епохи стали:

а) відкриття Колумбом Америки (1492 р.);

б) відкриття шляху в Індію довкола Африки Баско да Гамою (подорож 1497-1498 рр.);

в) перша кругосвітня подорож Маґеллана (1521 р.) та ін.

У результаті цих та інших подорожей було остаточно доказано істину кулеподібності Землі, яку у вигляді гіпотези висували ще стародавні греки. З іншого боку, було підтверджено існування "на другій стороні Землі"людей-антиподів (теж старогрецька ідея). Похитнулась віра в геоцентричну будову Всесвіту Птоломея. Земні географічні та інші наукові відкриття підірвали основи сакрального (релігійного) світогляду того часу. Почалась секуляризація всього суспільного, в т.ч. духовного життя. В епоху Великих географічних відкриттів розвиток географічного знання ішов в основному описовим шляхом, тобто "вшир", особливо цінними були географічні характеристики нововідкритих країн і народів. Цей кількісний приріст знання сприяв розвитку географічного країно – і світознавства.

Завершився цей період фундаментальними працями німецького космографа Себастяна Мінцера "Загальна космографія" і німецького та голландського вченого Бернгардта Вареніуса (1622-1650) під назвою "Загальна географія" (1650 р.). У ній було здійснено внутрішній поділ географії на загальну, яка вивчає закономірності розвитку і поширення географічних явищ, і спеціальну (особливу), в якій здійснюється опис (характеристика) окремих частин земної поверхні, незалежно чи вони природні, чи суспільні (наприклад, країн та їх регіонів).

На думку Вареніуса, вивчення людини на земній поверхні включає "характеристику жителів, їх зовнішніх рис, ремесел, торгівлі, культури, мови, способу правління чи державного устрою, релігії, міст, якимось чином цікавих місць та визначних людей". У період Великих географічних відкриттів вперше з'явилась можливість розробляти повноцінні карти і атласи світу. Було організовано виготовлення глобусів. Важливими віхами тут були: видання карт світу Герардом Меркатором (1538 і 1569 рр.), відомих своїми оригінальними проекціями (серцевидною і прямокутною); поява атласу Абрагама Ортелія із Антверпена під назвою"Огляд Земної кулі" у 1570 р. (атлас світу у 1585 р. почав публікувати і Меркатор) і виготовлення першого глобуса німцем Мартином Бегаймом із Нюрнберга (1490 р.).

Новий час

Нагромадження географічних знань з часом веде до їх диференціації. У ХVІІІ ст. формується камеральна статистика Її створюють професіональні географи разом з діловими людьми, які займалися торгівлею, промисловим виробництвом, фінансами. Цей напрям обґрунтовується у працях німецьких географів Г. Ахенваля (1749 р.) та А.-Ф. Бюшінга (1754 р.). Дисципліна починає викладатися у багатьох європейських університетах. У підручниках із камеральної статистики описувалися території держав, їх адміністративний устрій, галузі господарства, бюджет, фінансова система і навіть збройні сили. Власне, це були ще не відокремлені та не структуровані економічна, політична і військова географія, зібрані під одним «дахом». Антон Фрідріх Бюшінг видає у 1792 р. шеститомний «Новий землеопис» («Neue Erdbeschreibung»), в якому подано комплексну характеристику країн Європи.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про сировинні ресурси, стан внутрішнього ринку країн світу підприємцям хотілося більше знати про номенклатуру і собівартість вироблених товарів, можливості організації виробництва нових видів продукції, ймовірні ціни на неї та ін. Це зумовило формування комерційної географії.Її батьківщиною стала Франція, де у 1723 році вийшла «Комерційна енциклопедія» Жан-Жака Саварі , а з 1740 року курс комерційної географії став читатися у Лілльському університеті.

Перша кафедра географії створюється в Німеччині (Берлін, 1820), її очолює Карл Ріттер (1779-1859), автор дев’ятнадцятитомного видання «Землезнавство у його відношенні до природи та історії людини або Загальна порівняльна географія». К. Ріттер наполягав на формуванні комплексного підходу у географічній науці, надаючи перевагу регіональним, а не галузевим дослідженням. Він трактує Землю як «спільний дім людства», розкриваючи географічні особливості взаємозв’язку людини і природи. Згідно його концепції історія народів залежить від розвитку природного середовища, а історія природи накреслена «вищою істотою». Вслід за Іммануїлом Кантом (1724-1804), Карл Ріттер вважає географію просторовою наукою, тому до деякої міри протиставляє географічні методи історичним.

Олександр Гумбольдт (1769-1859) – один з фундаторів наукового країнознавства, видатний вчений, що розкрив широтну зональність і висотну поясність у розподілі тепла і вологи на Землі. Його подорожі в Анди, Сибір, Казахстан, на Урал досі слугують зразком польових географічних досліджень.

Новий напрям в економічній географії започаткував німецький політ економіст Йоганн фон Тюнен (1783-1850). У 1826 р. він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки». Дослідивши вплив таких факторів, як виробничі і транспортні витрати, родючість ґрунтів і властивості сільськогосподарських культур, Йоганн Тюнен створив модель просторового розміщення систем сільського господарства навколо центру споживання (ринку) сільськогосподарських продуктів. Пізніше ідеї моделі Й. Тюнена були перенесені й на інші види людської діяльності – промисловість, сферу послуг (А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер). Так були започатковані основи теорії розміщення виробничих сил або, іншими словами, географічного поширення процесів створення і споживання матеріальних благ. Розміщення виявилося поняттям далеко не таким простим й чітким, як це здається з першого погляду, а витікає ця властивість з його багато аспектності. Тривалий час «розміщення населення і господарства» залишалося центральним поняттям економічної географії і в такому вигляді навіть ввійшло до багатьох державних документів.

Почали формуватися національні географічні школи. Ще одним важливим наслідком нового періоду є виникнення громадських об’єднань професійних географів і тих, хто цікавиться географією – Географічних товариств. Перше Географічне товариство створено 1821 року у Парижі. У 1828 році з’являється Географічне товариство в Берліні, 1830 р. – у Лондоні, 1838 р. – у Ріо-де-Жанейро, 1839 р. – у Мехіко, 1845 р. – у Санкт-Петербурзі.

Серед національних географічних шкіл, сформованих ще у нові часи, слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала у світі до Першої світової війни, а також французької («географії людини»). Англійська і американська географічні школи оформилися суттєво пізніше – вже у новітньому періоді.

Становлення і розвиток російської школи економічної географії пов’язані найперше з країно- та краєзнавством. Це обумовлювалося величезними євразійськими просторами, що їх займала Російська Імперія. Значного розвитку набули теорія і практика економіко-географічного районування держави. Отже, економіко-географічне забезпечення регіонального управління здобуло в Росії пріоритет. Яскравими представниками цього напрямку були І.К. Кирилов (1689-1737), В.М. Татищев (1686-1750), М.В. Ломоносов (1711-1765).

Новітній період

Новітній період. Новітній період почався з другої половини XIX ст. Його можна розділити на такі три часових відрізки: 1) з середини 70~х років XIX ст. до Першої світової війни; 2) міжвоєнний; 3) після Другої світової війни і до нашого часу.

Час до Першої світової війни характеризувався остаточним поділом географії на фізичну та соціально-економічну із подальшою їх диференціацією. Географію в університетах прирівняли до інших дисциплін (вперше у 70-х роках XIX ст. у Німеччині). Масово виникали кафедри географії, очолювані фаховими географами*. Зростала чисельність національних шкіл, а в них – наукових шкіл, очолюваних визначними вченими – географами. Формувалася і українська національна географія (акад. Степан Рудницький, Павло Тутковський). Економічна географія тоді вже виділилася у формі антропогеографії (Ф.Ратцель), "географії людини" (П. Відаль де ля Бляш) та статистики (П.Семенов Тянь-Шанський).

У міжвоєнний час остаточно сформувались національні географічні школи слов'янських країн: польська (Еугеніуш Ромер), російська (Микола Баранський), чеська (Іржі Краль), югославська (Йован Цвіїч), українська (Володимир Кубійович) та ін. У Німеччині панівною стала геополітика на чолі з Карлом Гаусгофером, у Франції — фізико-географічна реґіоналістика з Еммануелем де Мартонном.

Особливо активно розвивалась географія, в т. ч. соціально-економічна, в Англії. Тут вперше було виділено функціональні райони (К. Б. Фоссет), розгорнуто дослідження земель на основі великомасштабних карт (Л.Д. Стамп) з практичними цілями. Цікавим явищем у світовій географії став розвиток російської економічної географії (районна школа Миколи Баранського).

У міжвоєнний період центр світової географічної думки поступово перемістився у англомовний світ, особливо у США. Географія тут представлена такими іменами, як Ісайя Боумен, Елсуорт Геттінґтон, Еллен Черчілл Семпл, Ричард Гартшорн, Карл Зауер та ін. Дослідження концентруються над такими проблемами: 1) екологія людини; 2) хорологія, особливо регіональні дослідження; 3) історична географія, в т.ч. проблеми послідовності освоєння території і функціональної організації простору; 4) прикладні проблеми (використання земель, політико - і воєнно-географічні проблеми тощо). Всесвітньо відомим став часопис "Національна географія".

Якісні зміни у розвитку географії, в т.ч. соціально-економічної, відбувались у повоєнний період. По-перше, вона надзвичайно диференціювалась, виникли наукові дисципліни і напрямки, що пов'язані з новими загально - і конкретно-науковими підходами та парадигмами (наприклад, т. зв. географія поведінки). По-друге, спостерігаються інтегративні процеси внаслідок виникнення "теоретичної географії", "географії природокористування", "геоекології" тощо. По-третє, у географії застосовуються нові парадигми – модельна (моделювання явищ і процесів) і системна (системний аналіз і синтез). На цій основі набувають нового звучання вже сформовані теорії і концепції (наприклад, теорія територіального комплексування), а також методи дослідження (наприклад, картографічний) тощо.

По-четверте, надзвичайно збагачується методичний апарат та інструментарій науки. Широко впроваджуються математичні методи і прийоми дослідження, використання дистанційних методів та отриманої на їх основі геопросторової і геочасової інформації, комп'ютеризація процесу і формування геоінформаційних систем (ГІС, або англійською GIS – Geoinformation Systems).

По-п'яте, істотно змінюється відношення до карти як джерела і результату географічних досліджень. Карту починають трактувати не лише як модель земної поверхні, а, у першу чергу, як зберігача, носія і передавача геопросторової інформації.

По-шосте, спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як всередині країн, так і на міждержавному рівні.

По-сьоме, розвивається невпинний процес соціологізації і гуманізації. На цій базі надзвичайно диференціюється соціальна географія і геоекологія. Наприклад, виникають такі дисципліни соціальної географії, як "географія способу життя", "радикальна географія", "географія поведінки" та ін.

Домінуюче місце у світі займає англо-американська географія. Визначними її представниками стали Вільям Бунге, Ричард Чорлі, Пітер Гаггет, Девід Гарвей, Чонсі Д.Гарріс, Артур Г. Робінсон, Волдо Тоблер та ін. На грані регіональної економіки і соціально-економічної географії працював Волтер Ізард (Айзард).

Помітним явищем у цей період стала російська географія з теорією територіального комплексування (Микола Колосовський та ін.), естонська (соціально-географічні дослідження Селми Ниммік) і польська (праці Станіслава Лєщицького та ін.).

Проте у західноєвропейській географії спостерігається своєрідний спад ініціативи (за винятком Великобританії та Швеції). Шведський професор Торст Гегерстранд розробив концепцію поширення нововведень як просторового процесу.

Українська соціально-економічна географія у цей період повністю йшла у фарватері російської. Найбільш відомими її постатями були Олексій Діброва і Максим Паламарчук у 50-60-ті роки, Федір Заставний і Микола Пістун у 70-80-ті роки, Ярослав Жупанський, Валерій Поповкін, Леонід Руденко, Олександр Топчієв, Олег Шаблій у 80-90-ті роки.

Нарешті, повоєнний період, особливо на Заході, характеризується посиленим розвитком соціальної географії як вітки антропогеографії, що вивчає територіальні аспекти соціального життя суспільства і шляхи розв'язання геопросторових соціальних проблем, включаючи глобальну.

У руслі соціальної географії виникли географія сфери послуг, географія поведінки; гуманістична географія (досліджує географію людини, виходячи з внутрішнього світу індивіда, системи його цінностей і близька до бігейвіористики), географія способу життя та радикальна географія.

На початку XX ст. математичний напрямок соціально-економічної географії існував у формі хорологізму, що був розвинений німецьким ученим Альфредом Геттнером. Уся географія вважалася наукою про земний простір. А.Геттнер з цього приводу писав: "предметом географії є відношення простору земної поверхні". Уособленням простору є земна поверхня, територія. А господарство, людська діяльність – це лише одна з рис, властивостей земної поверхні.

До війни у Німеччині була добре розвинена одна з гілок хорологізму у вигляді теорії центральних місць (Кристаллєр, Льош). У повоєнні роки у зв'язку з впровадженням математичних методів дослідження виникли модельний (моделювання явищ і процесів, пошуки ізоморфізму і його математичний опис) системно-структурний підходи (П. Гаггет, Р. Чорлі), аксіоматико – дедуктивний підхід (К. Канський), теорія поширення (дифузії) нововведень (Т. Гегерстранд), теорія переміщень. Вершиною цього напрямку стали праці американського вченого В. Бунґє, зокрема "Теоретична географія", у якій формальний, математичний підхід найбільш повно був виявлений у формі геометризму. В.Бунґє писав, що основними в географії є теорія переміщення і теорія центральних місць.

Перед Другою світовою війною і особливо після неї багато зробили для вивчення економічної географії світу російські вчені Іван Вітвер (його шкільний підручник з економічної географії зарубіжних країн витримав, починаючи з 1935 р., 16 видань), Лев Зіман, Борис Семевський, Марк Розін, Степан Ледовських, Сергій Лавров та ін. Певна однобокість їх досліджень, зумовлена тоталітарним політичним режимом, вимагала виділяти у світі дві світові системи господарства – соціалістичну і капіталістичну, які розвивалися у протилежних напрямках і не підлягали конвергенції. Українські вчені міжвоєнного періоду основну увагу присвячували економічній і політичній географії України. Великий внесок у цю патріотичну справу зробили академік Степан Рудницький, Володимир Геринович, Володимир Кубійович, Костянтин Воблий, Олександр Сухов, Богдан Кістяківський, Іван Фещенко-Чопівський, Мирон Дольницький, Антін Синявський та ін. Ще у 20-30-х роках почалося дослідження географії світового господарства та світогосподарських зв'язків в основному економістами – проф. Володимиром Тимошенком та Валентином Садовським. У вивчення окремих країн і світових регіонів зробили певний внесок Микола Шраг, Володимир Огоновський, Антін Синявський та ін.

Сьогодення

Останні десятиліття XX ст. характеризуються складними, часто суперечливими процесами в розвитку географічної науки в цілому і соціально-економічна географія зокрема. По-перше, географія висувається на одне з провідних місць серед галузей знання у вивченні питань природокористування, глобальних і регіональних проблем взаємодії суспільства і природи, вдосконалення територіальної структури господарства і розселення населення. По-друге, посилюється прагнення до поглиблення міжнародного співробітництва географів, оскільки підвищується їх відповідальність за вирішення глобальних проблем людства. Значною мірою це визначається розвитком інтернаціоналізації всіх сфер життя міжнародного співтовариства, необхідністю географічного обґрунтування економічних основ регіональної інтеграції (наприклад, у Західній Європі, Північній Америці, СНД), формуванням нових ринків збуту і активними змінами в процесі міжнародного поділу праці, залученням в господарський оборот нових територій, глибокими соціально-економічними та політичними перетвореннями в постсоціалістичних країнах.

Розвиток соціально-економічної географії знаходиться під сильним впливом таких процесів, як гуманітаризація науки(долається уявлення про людину тільки як про істоту "одновимірному" – раціональному, економічному); глобалізація економічного і політичного мислення; перехід від заключних етапів індустріальної епохи до епохи постіндустріальної. У зв'язку з цим велику роль набуває інтеграціяусередині системи географічних наук. Особливе значення має "зв'язка" "фізична географія - суспільна географія", що "може забезпечити відродження неправомірно втратив свої позиції комплексного географічного країнознавства, а також фізико-географічного країнознавства і соціально-економічного країнознавства". Інша важлива "зв'язка" – "суспільна географія країни – суспільна географія зарубіжних країн" – "дасть можливість аналізу застосовності зарубіжного досвіду господарського освоєння території в районах різного типу, оптимізації природокористування, подолання кризових геоекологічних ситуацій".

У світовій соціально-економічній географії все більше уваги приділяється проблемам всебічного вивчення території як об'єкта цілісного географічного пізнання, життєвої цінності території, яка перетворюється на дефіцитний ресурс. Територіальна організація суспільства стає важливою областю управління, яка вимагає комплексного наукового обгрунтування, послідовного, активної участі в цьому процесі висококваліфікованих фахівців. Адже, за образним висловом Я. Г. Машбіц, "наукова географічна характеристика – не тільки рентген території та її" наповнення ", кризових геоекологічних ситуацій. Це і тактика оздоровлення, лікування, гармонізації системних взаємодій різних територіальних систем".

В цілому в сімействі географічних наук в даний час лідирують НЕ природознавчі, а суспільно-географічні науки,які вивчають людину, що обумовлено підвищеним інтересом до соціально-та гуманітарно-географічних проблем, конкретній людині, його образу і якості життя, його сприйняття дійсності, до його потребам та інтересам. Гуманітаризація проявляється традиційних дисциплін соціально-економічної географії (економічної географії, географії міст і ін.), в бурхливому розвитку нових галузей, більш тісно пов'язаних з позаекономічними сторонами життя людини – соціальної, культурної, політичної. Прикладом може служити поведінкова географія, під якою мається на увазі широкий спектр робіт, звернених до особистого сприйняття людиною навколишнього світу та просторового поведінці людей.

Швидко розширюється коло соціально-географічних досліджень, який, зокрема, включає питання географії безробіття та міської злочинності, географії освіти та спорту, географії менеджменту, регіонального управління і т.д. Починає формуватися соціальна феміністська географія, яка розглядає географічні аспекти життя і трудової діяльності жінок. Поява таких нових сфер дослідження, як географія атомної енергетики, географія комунікаційних мереж і телекомунікацій, географія високих технологій та ін., Пов'язано з впливом сучасного етапу НТР.

Нарешті, необхідно відзначити розширення сфери діяльності соціально-економічної географії за рахунок розвитку політико-географічних досліджень різного роду, впровадження геополітичних ідей у світову географічну науку, у діяльність владних структур та буденна свідомість.

На початку XXI ст. Перед вітчизняною соціально-економічною географією постала серйозна проблема адаптації її наукових досягнень до нових економічних умов переходу від планової до ринкової економіки, а також до процесу глобалізації. Частково при цьому використовуються досягнення західної географічної думки. У той же час є підстави стверджувати, що найважливіші досягнення соціально-економічної географії радянського періоду, такі як вчення про енерговиробничих циклах, економічних районах, територіально-виробничих комплексах та ін., Можуть бути використані в умовах, що змінилися.

Українська соціально-економічна географія до початку 90-х років ХХ століття розвивається у фарватері російської (радянської). Саме тому в Україні у 90-х роках чимало уваги приділялося виданню власних навчальних посібників (підручники для вищих навчальних закладів В.М. Юрківського та колективу львівських авторів за редакцією С.П. Кузика; шкільний підручник за редакцією Б.П. Яценка). Але поява фундаментальних видань з широким описом досліджуваних об’єктів (країн, регіонів, світового господарства), в яких виклад матеріалу відійшов би від усталених схем, – все ще справа майбутнього. Потенціал для цього є – в Україні працює близько 120 докторів та 1000 кандидатів географічних наук – це найвищий показник серед усіх пострадянських країн.

 

 






Дата добавления: 2016-05-30; просмотров: 1959; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.053 сек.