Образ як форма буття художнього твору 8 глава

Один єсть Турн ворог мій, Сам, отже, повинен воювать; Велить так доля, щоб Еней Вам був цар, Аматі зять. Щоб привести до кінця війну, Ми зробимо з Турном поєдинок, Про що всім кров проливать? Чи Турн буде, чи Еней Латинським скіпетром управлять — Укажеть меч або бог

58. Екзотизми

08.08.07

Екзотизмами, або етнографізма-ми, називають слова, що передають характерні назви реалій із життя інших народів і не мають точних відповідників у мові, до якої вони потрапляють. Наприклад: аул, мечеть, сакля, курултай, дехканин, духан, полісмен, кюре, леді, лорд тощо. У творах художньої словесності екзотизми використовуються насамперед з метою створити незвичайну, екзотичну атмосферу, яка посилює емоційне враження, а також для передавання етнографічних особливостей тієї місцевості, про яку розповідається. Ось як, наприклад, використовує екзотизми Л. Костенко: «Танцюй, танцюй, дитино! Життя — страшна корида, // На сотню Мінотаврів — один тореадор»; М. Зеров: «Тільки в далекості є баобаби, секвойї і пальми...». В романі «Євгеній Онєгін» О. Пушкін, характеризуючи Тетяну, пише:

Никто б не мог её прекрасной Назвать, но с головы до ног Никто бы в ней найти не мог Того, что модой самовластной В высоком лондонском кругу Зовётся vulgar. He могу... Люблю я очень это слово, Но не могу перевести; Оно у нас покамест ново, И вряд ли быть ему в чести, Оно б годилось в эпиграмме...

Екзотизм стосовно лексики початку XIX століття, пізніше vulgar було засвоєно у вигляді слова «вульгарний».

Постійне вживання екзотизмів — ознака, що найбільшою мірою характеризує мовний стиль творів поетів і прозаїків романтичного напряму, які, власне, і вводять екзотизми в широкий літературний обіг. Цікавим прикладом використання екзотизмів (стосовно російського читача і особливо — з петербурзького дворянського середовища) українського побуту в російськомовному художньому стилі є повість М. Гоголя «Тарас Бульба». Наводимо характерний уривок: «— Ну ж, паны-братцы, садись всякий, где кому лучше, за стол. Ну, сынки! прежде всего выпьем горелки! — так говорил Бульба. — Боже, благослови! Будьте здоровы, сынки: и ты, Остап, и ты, Андрий! Дай же Боже, чтоб вы на войне всегда были удачливы! Чтобы бусурменов били, и турков бы били, и татарву били бы; когда и ляхи начнут что против веры нашей чинить, то и ляхов бы били! Ну, подставляй свою чарку; что, хороша горелка? А как по-латыни горелка? То-то, сынку, дурни были латинцы: они и не знали, есть ли на свете горелка».

Cmарослов'янізми

08.08.07

Cmарослов'янізмами називаються слова, запозичені зі старослов'янської мови, що є найдавнішою формою слов'янського книжного мовлення, запровадженого в IX столітті Кирилом та Мефодієм з метою зробити зрозумілими всім слов'янам переклади текстів грецьких книг. Цю мову називають іще давньоболгарською, тому що в основу її був покладений солунський діалект болгарської мови. А оскільки розроблялася вона з метою перекладу книг релігійного змісту, її ще називають церковнослов'янською, а слова, запозичені з неї, — церковнослов'янізмами або слов'янізмами. Основні відмітні ознаки старослов'янізмів, за довідником сучасної української мови, такі:

1. Фонетичні ознаки:

а) Неповноголосні звукосполучення ра, ла, ре на місці українських оро, оло, еле: град, глава, злато, древо.

б) Звукосполучення ра- на початку слова на місці українського ро-: раб.

в) Звукосполучення жд на місці українського ж: вождь, нужда.

г) Літера щ замість української ч: священик, плащ.

ґ) Літери є, ю на початку слів замість українських о, у. єдиний, юний, юродивий, юдоль.

2. Словотворчі ознаки:

а) Суфікси іменників -знь, -тель, -ство, -иня (в абстрактних іменниках), -тва, -тай: приязнь, учитель, братство, святиня, молитва, глашатай.

б) Суфікси -ащ, -ущ, -м (ий) дієприкметникового походження: трудящий, грядущий, відомий, неопалимий.

в) Префікси воз-, пре-, пред-, со-: воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, согрішити.

г) Компоненти складних слів благо-, бого-, добро-, зло-, град-: благодать, богослов, добродушний, злочин.

3. На старослов'янське походження слова може вказувати його церковно-релігійна семантика: святий, пророк, суєта, творець, гріх, господь [107, 166].

В лексичному складі слов'янських мов старослов'янізми посідають особливе становище, з одного боку, спів-відносячись за певними ознаками з архаїзмами та варваризмами, але з іншого боку, не збігаючись з ними цілком. З архаїзмами церковнослов'янізми споріднює те, що значна частина їх застаріла й перейшла до пасивного лексичного запасу мови, отримавши синонімічні відповідники з активно діючої лексики. Проте, на відміну від архаїзмів, далеко не всі церковнослов'янізми застаріли чи сприймаються такими. «Архаїзмами, — пише Б. Томашевський, — називаються лише ті слова, в яких особливо відчувається належність до минулого. Архаїзмами є слова, які відмирають, виходять з ужитку, тоді як про слов'янізми в цілому цього не можна сказати. Церковнослов'янізмами називаються слова, запозичені з церковнослов'янської мови, при цьому такі, походження яких усвідомлюється мовцем. В будь-якому випадку, це слова, які мають у літературній мові... синонім» [97, 62]. Не можуть бути ототожненими церковнослов'янізми з варваризмами, хоча формально ті й інші належать до слів іншомовного походження. Якщо варваризм сприймається як чужомовне вкраплення в націо­нальну мову, то слов'янізм не викликає враження чужомовної стихії, насамперед тому, що слов'янізми були й залишаються більш-менш зрозумілими всім носіям слов'янських мов. «Взаємодія між давньоруською та церковнослов'янською мовами, — писав Л. Якубинський, — полегшувалася тим, що церковнослов'янська мова, хоча й була мовою чужоземною, завезеною в Київську державу ззовні, але разом з тим була мовою, спорідненою з давньоруською, схожою на неї. Вона була, таким чином, мовою чужою, але не зовсім чужою. З цієї причини в давньоруську мову проникали не лише окремі церковнослов'янські слова, але й граматичні форми... Зрозуміло, що з найдавніших часів ряд церковнослов'янських слів потрапляв у розмову освічених людей; тут ці слова переставали бути церковнослов'янськими, піддавались обрусінню» [116, 273, 274—275]. Міра проникнення та активного функціонування старослов'янізмів у східнослов'янських мовах була, проте, неоднаковою. Найбільш уживаними слов'янізми були в російській літературній мові, тоді як на українську мову, в якій з ними успішно конкурували діалектно-просторічні елементи та полонізми, вони справили менш відчутний вплив. У літературі XVIII— XIX століть старослов'янізми найчастіше використовувалися з метою надання мові урочистого, піднесеного звучання, яке старослов'янізмам забезпечувало, з одного боку, їхнє церковне, а отже, «високе» в емоційному і смисловому відношенні забарвлення, з іншого боку — архаїзованість їхнього звучання, яка створювала більш-менш різкий контраст між ними та їхніми відповідниками в побутовому мовленні. В. Тредіаковський писав з цього приводу:

Пусть вникнет он в язык славенский наш степенный,

Не голос чтится там, но сладостнейший глас; Читают око все, хоть говорят все глаз; Не лоб там, но чело; не щеки, но ланиты; Не губы и не рот, уста там багряниты; Не нынь там и не вал, но ныне и волна; Священна книга вся сих нежностей полна

[цит. за: 97, 29-30\.

А. Кантемір у трактаті з віршознавства (1742 р.) писав: «Наш язык изрядно от славенского занимает отменные слова, чтобы отдалиться в стихотворстве от обыкновенного простого слога и укрепить тем стихи свои» [цит. за: 97, 85]. Наводимо приклад вживання старослов'янізмів з метою надання мові урочистого, піднесеного звучання:

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

(Т. Шевченко)

У художньому творі старослов'янізми можуть використовуватись із протилежною метою — створення комічного ефекту. В українській літературі одним з перших до старослов'янізмів у цій їх функції звернувся І. Котляревський: «Що ти тут, старосто мій, — теє-то, як його — розгла-гольствуєш з пришельцем?» (типовий зразок мови чиновника Возного з п'єси «Наталка Полтавка»). Поряд із церковнослов'янізмами інколи виділяють так звані біблеїзми: «Особливою стилістичною категорією є церковнослов'янізми в текстах, що імітують стиль Біблії. В цій функції вони називаються біблеїзмами. <...> При зверненні до Біблії, яка відома переважно в церковнослов'янському перекладі, в поезії використовувалися церковнослов'янізми. Лексика в таких творах звичайно збігається з передачею певних біблійних образів, особливо тих образних виразів східного походження, які відрізнялися від образної системи європейської поезії. Характерною формою поезії, насиченої біблеїзмами, були так звані „оди духовні", які представляли собою переробку псалмів» [97, 92]. Наприклад:

Благословен господь мой Бог, Мою десницу укрепивый И персты в брани научивый Сотреть врагов взнесенный рог... ...Вещает ложь язык врагов, Десница их сильна враждою, Уста обильны суетою; Скрывают в сердце злобный ков. Но я, о Боже, возглашу Тебе песнь нову повсечасно; Я в десять струн тебе согласно Псалмы и песни приношу.

(М. Ломоносов, «Преложение псалма 143»)

Біблеїзми досить часто трапляються у віршах Т. Шевченка, пов'язаних тією чи іншою мірою з біблійною тематикою або образами:

Трудящим людям, всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх Постав ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли.

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.

А всім нам вкупі на землі Єдиьомисліє подай І братолюбіє пошли.

(Т. Шевченко, «Молитва»)

60. Діалектизми

08.08.07

Діалектизми (від грец. διάλεκτοζ —говір, наріччя) — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами. Наприклад: трепета — осика, блават — волошка (південно-західні говори); конопляник — горобець, клювак — дятел (північні говори); баклажан — помідор, калачики — кукурудза (південно-східні говори). Поряд з поняттям діалекту існує поняття говірки. Обидва поняття досить часто вживаються в синонімічному значенні, але інколи їх розділяють: «Діалект звичайно відрізняється від говірки розміром охопленої ним території (говірка може бути поширеною в межах навіть одного села, а діалект може утворювати сукупність однорідних говірок) і характером спільності, яка пов'язує людей, що знаходяться в постійному й безпосередньому мовному контакті (говірка пов'язана лише з поняттям території)» [85, 87]. Діалекти української мови поділяються на три основні групи: північну, південно-східну та південно-західну. За сукупністю мовних ознак розрізняються фонетичні, граматичні та лексичні діалектизми. У довіднику сучасної української мови вони класифікуються за такими ознаками:

Фонетичні діалектизми відрізняються від літературної норми вимовою певних звуків: кирниця — криниця, гил-тати — глитати, вашко — важко, зора, зорйа — зоря, дієд — Дід, куень, куєнь — кінь.

Граматичні діалектизми різняться від літературної норми оформленням певних граматичних форм: співаєть — співає, буду ходив — буду ходити, я му ходити — ходитиму, їсиш — їси, руков — рукою.

Лексичні діалектизми поділяються на три групи — власне лексичні, етнографічні та семантичні. Власне лексичні — це діалектні синоніми до загальнонародних слів: вуйко — дядько, кибель — відро, киря — сокира, маржина — худоба, шаркан — буря. Етнографічні діалектизми — це назви місцевих реалій, що не використовуються на решті національної території: крисаня (різновид чоловічого капелюха), трембіта (духовий інструмент), Ґалаґани (вид печива), каварма (страва), ковганка (вид посуду). Семантичні діалектизми — слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загально-мовного: пироги (вареники), базар (майдан), збір (ярмарок), врода (урожай) [107, 137].

Діалектні слова та говірки найчастіше вводяться до тексту твору з метою індивідуалізації й типізації мовлення героїв, їхньої мовленнєвої характеристики, з метою підкреслення мовного колориту зображуваного, належністю героя до певного побутового середовища, інколи з метою створення комічного враження тощо. Наприклад: «Мама звелася і поволіклася на постіль. — Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся, і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керни-цу, не хилєйси дуже...» (В. Стефаник, «Кленові листки»).

У XVIII—XIX століттях, тобто в час формування української літературної мови, письменники часто використовували діалектизми без будь-якого спеціального художнього розрахунку, стихійно, як природну для того чи іншого автора форму висловлювання думок, або ж внаслідок недостатньої обізнаності письменника зі встановленими літературними нормами (так звані немотивовані діалектизми). Наприклад: «Чирячка змолоду не раз сиділа у куні, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля та корінці та на усякі ліки та лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від заушниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зніма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює... І чого вона не знала?» (Г. Квітка-Основ'яненко, «Конотопська відьма»). Літературна мова різних націй, зрештою, і постає на окремих етапах історичного розвитку мови внаслідок відбору та закріплення в певній нормативно-граматичній системі ознак одного або кількох діалектів з подальшим розвитком цієї системи, підпорядкованим суспільно- та економічно-значущим комунікативним потребам, які з'являються у процесі історичного становлення нації. За визначенням Б. Томашевського, «літературною мовою називається те нормальне мовлення, яке використовується в писемності й виступає як мова спілкування освіченої частини суспільства. <...> Саме норми „правильності" та „чистоти" є визначальними для літературної мови. Ці норми обов'язкові. Володіння цими нормами, їх знання та вміння використовувати і складає грамотність. Літературна мова звичайно протиставляється діалектам, тобто місцевим обласним говорам, і так званому просторіччю, тобто такій формі мови, яка є еквівалентом діалекту в мовленні людей, що користуються літературною мовою: водночас з літературною мовою в родинних, фамільярних, інтимних стосунках користуються ще не нормалізованими формами мовлення, не нормалізованою лексикою, не нормалізованими зворотами, які в цілому називаються просторіччям. Літературне мовлення, на відміну від інших форм, таких як просторіччя або діалекти, є нормалізованим мовленням, до того ж ці норми мають особливий характер. Це те, чому навчають у школах. Коли відзначають правильне або неправильне мовлення, то мають на увазі його правильність або неправильність з точки зору... літературної мови» [97, 19]. Важливо усвідомлювати при цьому, що сама протиставленість двох мовних типів — літературного і діалектно-просторічного — не є жорсткою: «Термін „літературна мова" у тому розумінні, в якому він використовується, означає не особливу, самостійну мову, протиставлену загальнонародній, а лише певний прошарок мови, підпорядкований особливим нормам. За своїм характером ці норми сильно відрізняються від тих природних норм, які визначають, наприклад, граматичну систему обласних діалектів. Ми приписуємо нормам літературної мови властивості особливої „правильності" і „обов'язковості", на відміну від норм, якими керуються діалекти та просторіччя. <...> Лише літературна мова визначається граматичною, сталою, в той час як мови „народні" вважаються продуктом повного свавілля мовців і саме тому змінюються від місцевості до місцевості та з покоління в покоління. Літературна мова є мовою взірцевою, обробленою, такою, що виступає узагальненням увиразнювальних можливостей загальнонародної мови» [96, 326—327].

Українська літературна мова сформулювалася на основі наддніпрянських та східнополтавських діалектів.

Жаргонізми

08.08.07

Жаргонізмами (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) називаються слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. З цієї причини жаргонізми ще називають соціальними діалектизмами. Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові і, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фамільярності і т. д. До молодіжної жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як центровий (авторитетний), бабки (гроші), прикид (одяг, манера одягатися), приколотися (отримати або створити враження), злиняти (щезнути) і т. д.; для жаргону п'яничок типовим є вживання слів: бухло (алкоголь), конина (коньяк), бодун (похмілля) і т. п.

В літературно-художніх творах жаргонізми використовуються переважно з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких ідеться. Наприклад: «Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну... вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця, бо

воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі,

любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється

з мене крильцями бджіл: „Дізік, дізік..."

— Дізік?! Я починаю сердитись, бо що таке „дізік"?

Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені

про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній тер­

мінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і нале­

жав!» (Г. Косинка, «В житах»).

62.Професіоналізмами

08.08.07

Професіоналізмами (від лат. рго- fessio — заняття, спеціальність) називаються слова, вживання яких обмежене вузькоспецифічними потребами представників певної професії. До професіоналізмів звичайно належать назви знарядь виробництва, назви трудових процесів, різні професійні означення загальномовних понять і т. д. Через обмеженість їх вживання більш-менш вузьким колом людей, а також в силу того, що в більшості випадків професіоналізми є неофіційними розмовними замінниками термінів, їх інколи називають професійними діалектизмами. «На відміну від термінів, професіоналізми не мають строгого наукового визначення, не становлять цілісної системи, можуть мати експресивне забарвлення. Якщо терміни — це, як правило, абстрактні поняття, то професіоналізми — конкретні; вони надзвичайно детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов'язані зі сферою діяльності відповідної професії» [107, 157\. «Вузькоспеціальні слова ніби деталізують загальнонародний словник. Так, загальні поняття „човен", „весло", „сітка" відомі і для людей, не зв'язаних з рибальним промислом. Але для рибалок ці поняття мають далеко важливіше значення, і тому в їхньому словнику поряд зі словом „човен" вживаються назви „дуб", „байдак", „баркас", „фелюга" — великі човни; „калабуха", „тузик" — невеличкі човни тощо; в човні рибалки розрізняють „шкарма''-гнізда, в які вкладаються весла; „строп" — ремінь, яким прив'язують весло до шкарми; „банка" — поперечна дошка, на якій сидять гребці; „чордак" — передня, звужена частина човна; „сволочок" — дерев'яна підставка, на якій тримається передуб. <...> Є кілька десятків рибальських назв для знарядь лову, залежно від їх величини, будови, розміру вічок, призначення тощо. Поряд з назвами „сітка", „невід", у рибальському словнику вживаються ще „бродяк", „волок", „волочок", „волокуша", „галиця", „дель", .десятка", „канка", „копці", „кукла", „лапташ", „матула", „мережа", „накидка", поріж", „сороковка", „ставник", „ставка", „трандата", ^фартух"» [89, 198-199].

Професіоналізми використовуються в текстах художніх творів з метою мовної характеристики персонажів, реалістичного відтворення мовного колориту різних професійних груп, з метою емоційного увиразнення мовлення і т. д. Наприклад: «Настала ніч. Надворі стало тихо, як у хаті, тільки море лащилось до берега легесенькою хвилею і ледве шелестіло на піску. Отаман став на демені в човні, коло його ніг лежала кодола, скручена кружалом, неначе гадюка, з залізною кішкою на кінці, котра була прив'язана до одного кінця мережі. На березі зостався крилаш, чи помагач отаманів, і більша половина рибалок. <...> Отаман причалив човна до берега, скочив на берег, намочивши ноги, вхопив за кодолу і гукнув голосно:

— Тягніть разом! В кожного забродчика була дерев'яна ляма. Вона обіймала широкою плисковатою дугою стан, а її кінці були стягнуті спереду ремінцями; ремінці застібались дерев'яною цуркою; до ремінців коло пояса були прив'язані ремінні паски з дерев'яними довбишками на кінці. Ці ремінні паски з довбишками на кінці звуться живцями. Забродчики закидали на товсту кодолу свої живці; живці обвивались кругом кодоли, як гадюки, і ніби всисались в неї, мов п'явки, а довбишки не давали їм розкручуватись» (І. Нечуй-Левицький, «Микола Джеря»).

63. Арготизми

08.08.07

Арготизмами (від франц. argot — жаргон) називаються слова та вирази, вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або й зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго — це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту. До арго з давніх часів вдавалися такі соціальні групи, як ремісники, мандрівні крамарі, лірники, жебраки і т. д. У лірників, наприклад, існували такі арготизми, як: курга-нити — грати, курляти — варити, клево — добре, мікрий — малий, ботень — борщ. Найбільш поширене арго в середовищі злочинців, з яким і пов'язують його походження: «Арго у власному розумінні слова — це професійний жаргон злодійського світу у Франції. Існування цього жаргону прослідковується за деякими місцями писемних пам'яток французької мови вже в ХНІ ст., аз XV ст. стосовно арго існують достовірні документальні свідчення. <...> З другої половини XIX ст. відбувається швидке „розсекречування" арго. Його лексика змішується з просторічними шарами лексики, переважно в просторіччі Парижа, і водночас дедалі глибше входить у мову освіченої частини суспільства, а згодом і в літературну норму, потрапляючи в той її пласт, який утворює власне фамільярну мову, langue familiere. <...> Звідси арго потрапляє в художню літературу» [87, 242—243\. В художній літературі арготизми використовуються переважно з метою мовної характеристики дійових осіб. Наприклад: «Розказував, як він попав раз на вечорниці... А там самі терпелюки1 та каравони2. Покургав3 я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха4 й обзивається: „Чи не дати вам, діду, мукиці?" Оце, думаю, клево5! Годі сухмаї кусмарити6, хоч ставреників накурляю7» (Г. Хоткевич, «Сліпець»; лірницьке арго: 'парубки; 2дівчата; Зпограв; 4сука; 5добре; 6сухарі гризти; 7вареників наварю). «А мазурики между тем в „марушечьем углу", ожидая каждый очередь, вполголоса меж собой о своих делах разговаривают. Они в этом отношении менее Прова Викулыча церемонятся.

— Что стырил?— осведомляется один у другого. — Да что, друг любезный, до нынче все был яман, хоть бросай совсем дело; а сегодня, благодарение господу Богу, клево пошло! Зашел этта ко Владимирской. Народу за всенощной тьма-тьмущая — просто, брат, лафа! — Ну и что же ты? маху не дал? — Еще б те маху! Шмеля срубил, да выначил скуржанную лоханку! — самодовольно похваляется мазурик. — Мешок во что кладет веснухи? — спрашивается в то же время в другой группе, на противоположном конце комнаты. — Во что кладут! да гляди, чуть не в гроник! — ропщет темная личность с крайне истомленным и печальным лицом. —

Клей не дешевого стоит; поди-ка, сунься в магазин у немпа купить — колес в пятьдесят станет. — А какой клей-то? — Да канарейка с путиной, как есть целиком веснушные. Так он что, пес едакий, мешок-то? Я по чести, как есть, три рыжика правлю.— Какими? рыжею Сарою? — Ну, вестимо, что Сарой, а он, пес, только четыре царя кладет. А мне ведь тоже хрястать что-нибудь надо! жена тоже ведь, дети... голодно, холодно... <...> В третьем углу —молодой вор... молодцевато повествует о своих ночных по хождениях:

— Просто, братцы, страсть! Вечор было совсем-таки влопался! Да, спасибо, мазурик со стороны каплюжника дождевиком — тем только й отвертелся! А Гришутка —

совсем облопался, поминай как звали! Стал было хрять в другую сторону, да лих, вишь ты, не стремил, опосля как с фараоном справились; а туг стрела подоспела вдогонку — ну и конец! Теперь потеет; гляди, к дяде на поруки попадет, коли хоровод не выручит.

— Значит, скуп надо? — озабочено спрашивают мазу рики, ибо этот вопрос, весьма близко касающийся их сердца и карманных интересов.

— Значит, скуп! Парень, братцы, клёвый, нужный парень!

Отначиться беспременно надо» (В. Крестовський, «Квартира для Тринки і темних очей»; злодійське арго: !украв; погано; добре; вийняв гаманець і витягнув табакерку;

баришник, який оцінює золотий годинник; гріш; 'слово, яким позначається будь-яка вкрадена річ; рубль; 'годинник з ланцюжком; золоті; червінці прошу; півімперіал;

срібний рубль; їсти; попався на кражі; поліцейський; камінь; був заарештований і відправлений в тюрму; бігти; дивитися, стерегтися; будочник; патрульний ко­

зак; сидить в участку; потрапити до в'язниці; "ватага, злочинна зграя; загальна складчина на викуп заарештованого; "відкупитися).

Спорідненим з арготизацією мови явищем є так звана мовна тарабарщина, в основу якої покладена деформація загальновживаних слів, арготизованих шляхом спеціальних прийомів: «Крім створення власне арготизмів, застосовувалось і зашифровування слів шляхом переставляння чи введення нових складів. Так в арго злодіїв Євбазу (м. Києва) у наголошеному складі приголосні перед голосним замінювались звуком „ш", а сама група приголосних разом із голосним повторювалась у кінці слова: Шая жи-шуву шана Євшазіба (Я живу на Євбазі)» [107, 134]. Цікавий приклад використання подібної словесної тарабарщини міститься в поемі І. Котляревського «Енеїда» (частина четверта, строфи 1—2):

Борщів як три не поденькуєш, На моторошні засердчить; І зараз тяглом закишкуєш, І в буркоті закеньдюшить. Коли ж що напхом з'язикаєш І в тереб добре зживотаєш, То на веселі занутрить; Об лихо вдаром заземлюєш, І ввесь забуд свій зголодуєш, І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом, Не казку кормом солов'ять: Ось ну, закалиткуй брязкалом, То радощі заденежать. Коли давало сп'ятакуєш, То, може, чуло зновинуєш, Якщо з тобою спередить: Куди на плавах човновати, Як угодити Юнонати І як Еней замінервить.

Зміст цієї тарабарщини розшифровується приблизно так: «Як три дні без борщу посидиш, // Почне за серце тормошить, // І підтягне живіт до спини, //їв кендюсі забуркотить. // Коли ж що за язик напхаєш, // Живіт як світ натеребиш, // Утроба весело заграє; // Об землю лихом добре вдариш, // Вчорашній голод не згадаєш, // Тоді тобі сам чорт не брат. // Та що там теревені править, // Байки не кормлять солов'я: // Ось ну калиткою трусни, // Брязкалом душу звесели, // Добудь з калитки п'ятака. // Коли п'ятак у руку сунеш, // То, може, новину почуєш: // Куди човни по морю править, // Які Юнона сільця ставить // І як її перехитрить». «Словесна гра, — пише коментатор поеми О. Ставицький, — тут побудована на довільній перестановці складових частин слова і речення: підмет — на місце присудка, додаток — на місце підмета і т. д. За такою „тарабарщиною" — добре знання і чуття рідної мови, її гнучкості, невичерпних словотворчих можливостей <...>. Перед нами словесна еквілібристика, розрахована на те, щоб приголомшити, збити з толку співрозмовника у відповідальний момент розрахунку. Щоб розщедрити Енея, Сівілла обіцяє ще стати йому в пригоді — навчити, яким шляхом плисти, щоб щасливо досягти мети, розповісти, які каверзи готує йому Юнона і як їх уникнути. Еней замість запрошеного п'ятака дає старій „шагів з дванадцять" (шість копійок, шаг — півкопійки). Хитра баба, тут же забувши обіцянки, „ізслизла, мов лихий злизав"» [44, 254\.

64. Просторічними

08.08.07

Просторічними називаються слова та форми мовлення, вживання яких, за висловом Б. Томашевського, «не рекомендується літературними нормами, але які фактично у вільному, інтимному, непублічному мовленні охоче вживаються» [97, 152]. Наприклад: двера, звиняйте, урем'я, жисть і т. д. До просторічних, таким чином, найчастіше відносять спотворені слова, які засвідчують низький рівень мовленнєвої культури — фактичний або ж умовний, тобто уживаний зі спеціальною метою — створення комічного враження, інтимізації процесу спілкування, створення колориту розмовної невимушеності і т. п. Від усіх інших шарів усного не літературного мовлення (діалектизми, жаргонізми, професіоналізми, арготизми) просторічні слова відрізняють­ся тим, що їх уживаність не обмежена ні певною територією, ні формами спілкування, прийнятими в певних соціальних чи професійних групах людей. Емоційний же ефект від уведення таких слів до літературно нормованих текстів пов'язаний переважно з тим різким контрастом, який вони створюють, відступаючи від норми. В художній літературі просторічні форми використовуються здебільшого для мовленнєвої характеристики дійових осіб, а також для створення колориту невимушеності, живої розмовності, дуже часто з метою комічного увиразнення мовлення. Наприклад: «— Сховай собі Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув він (начальник міліції). — Покажи документи! Де твоя посвідка?» (В. Підмогильний); «І це має бути та сама Ганнуся? У штанях, одна колоша вище підкачана за другу, у якійсь дурацькій куртці із ідіотським написом через усю спину — ось яке чупирадло зробилося з нашої Ган-ночки. <...> Як мати не соромиться йти поруч такої дочки? Але не раз сама я чула, що не мама дочки, а дочка матері, особливо ж бабки, соромилась. „Ти тільки мовчи... Ти тільки нічого не говори на вулиці, бо мені встид, що ти по-англійському не вмієш"» (Д. Гуменна); порівняйте з просторічно-розмовним колоритом листа Ваньки Жукова «на деревню дедушке»: «... А вчерась мне была выволочка. Хозяин выволок меня за волосья на двор и отчесал шпанди-рём за то, что я качал ихнего ребятенка в люльке и по нечаянности заснул. А на неделе хозяйка велела мне почистить селёдку, а я начал с хвоста, а она взяла селёдку и ейной мордой начала меня в харю тыкать. Подмастерья надо мной насмехаются, посылают в кабак за водкой и велят красть у хозяев огурцы, а хозяин бьёт чем попадя. А еды нету никакой. Утром дают хлеба, в обед каши и к вечеру тоже хлеба, а чтоб чаю или щей, — то хозяева сами трескают. А спать мне велят в сенях, а когда ребятенок ихний плачет, я все не сплю, а качаю люльку» (А. Чехов).