Основні етапи розвитку національної економіки України

Національна економіка вивчає конкретно-історичний і соціально-економічний розвиток окремої країни. Історичне минуле має важливе значення для розуміння сучасного розвитку країни. Тому вивчення національної економіки України на сучасному етапі потребує знання історичних особливостей та факторів її розвитку в минулому.

Стадія виникнення національної економіки України бере свій початок з часів Київської Русі (феодальний лад). Саме в цей період йде активне формування української нації з її характерними ознаками й способами економічного буття. Руські князі значну увагу приділяли формуванню єдиної національної господарської системи держави. Але з розпадом Київської Русі, з кінця ХІ ст. розпочинається період занепаду національної господарської системи Русі, що було викликано міжусобними війнами за політичну та економічну владу в державі. Міжусобна боротьба зробила Київську Русь вразливою і призвела до того, що українські землі майже до кінця XX ст. перебували у колоніальній залежності від інших держав.

На початку ХХ ст. починається новий етап в розвитку національної економіки України. Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти, заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку. Металургійна промисловість України йшла до занепаду й розрухи; після деякого пожвавлення занепала кам’яновугільна промисловість Донбасу. Зазнало великої розрухи сільське господарство. Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались обсяги перевезень. Нестерпна інфляція та зростання державної заборгованості зробили ще важчим становище широких верств населення.

Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала національно-демократична революція 1917-1919 рр. У березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду (ЦР), що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії. Але ЦР не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економіку. Тільки після прийняття Третього універсалу і створення Української Народної Республіки (УНР), тобто через кілька місяців Центральна Рада обнародувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце в Третьому універсалі відведено вирішенню аграрних питань. Оголошувалося скасування приватної власності на "землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні". Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. У Третьому універсалі також декларувалась необхідність "кращого упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці".

Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня. Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації цієї програми. Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного питання.

З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап. Засуджуючи діяльність "соціалістичної Центральної влади" він виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. Уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім власникам. На виробництві обмежувалася свобода профспілкової діяльності, рівень зарплати визначався власником фабрики і т.ін.

Внаслідок такої політики влітку і восени 1918р. Україною прокотилася хвиля робітничих страйків і селянських заворушень, які разом з іншими причинами призвели до ліквідації "держави Павла Скоропадського".

У грудні 1918 р. Гетьманат був повалений Директорією. Її економічний курс не відзначався послідовністю, особливо на початку діяльності. Одним із перших своїх заходів Директорія оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів.

У результаті збройного повстання, що відбулося на початку листопада 1918 р. відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Австро-Угорської монархії і проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУРН стала Українська Народна Рада. В її програмній декларації від 5.11.1918 р. проголошувалося народовладдя, основи економічної політики республіки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність.

Було проведено земельну реформу. В її основі лежав принцип збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі, що належали членам пануючої династії, землі двірські й церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевищували певну дозволену норму площі. Наділення землею передбачалося почати одразу після закінчення війни. До того часу землею мали розпоряджатися земельні комітети.

Успіхи державного будівництва ЗУНР були перекреслені воєнними невдачами Радянської Росії на полях битви першої світової війни.

Непослідовність і нерішучість українських національних урядів у проведенні економічних перетворень були найголовнішими причинами поразки національної революції і втрати державності.

Наступним етапом в розвитку національної економіки України став "воєнний комунізм" і нова економічна політика. У кінці 1918 – на початку 1919 р. значна частина України була більшовицькою. Навесні 1919 р. на території УРСР було введено жорстку економічну політику "воєнного комунізму". Ця політика передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів та товарів. Під партійний контроль було взято фінанси. Фінансове господарство України було підпорядковане фінорганам Росії. Відбувалося одержавлення промисловості.

Катастрофічне становище в економіці, до якого привела політика «воєнного комунізму», призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання. У 1921 р. уряд змушений був визнати повний провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (НЕП), що стало новим етапом в розвитку національної економіки. Основні складові НЕПу: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх і дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний строк права експлуатації окремих державних об’єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; зміна продрозверстки продподатком. За собою уряд залишав контроль за важкою промисловістю, банками, транспортом і зовнішньою торгівлею.

У сільському господарстві передбачалася система заходів, серед яких найголовнішим була заміна продрозверстки продподатком. Розмір податку визначався напередодні посівної і був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися в кооперативи, а також орендувати землю і використовувати найману працю.

У промисловості НЕП передбачав повернення дрібних і середніх підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об’єднуватися у трести. Була відмінена обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій і спільних підприємств.

У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, відкривалися ярмарки. У 1922–1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю – червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Була введена єдина система податків, створювалися ощадні каси й ощадний банк. НЕП сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформувалась єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподарської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продуктивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефективному кредитуванню селянських господарств. В умовах НЕПу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Проте відставали галузі важкої промисловості, транспорт і зв’язок, які були під контролем держави. Ставала очевидною невідповідність між ідеологією більшовиків і їхньою повсякденною практикою.

У кінці 20-х років НЕП було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. На початку 1928 р. почали застосовуватись командно - адміністративні заходи керівництва, економіка перейшла до етапу індустріалізації та колективізації УРСР. Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

На відміну від розвинутих країн світу індустріалізація в СРСР здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а для промисловості. Визнаючи, що в Україні утвердився тоталітарний режим і вона була позбавлена навіть залишків національної економіки, все ж слід зазначити, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 році у 7 разів перевищував показник 1913 року. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не мало змоги здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період.

Але західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили для іноземних країн. Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Ці країни значно відставали від промислово розвинутих країн Європи. Продуктивні сили Галичини розвивалися відповідно до інтересів польської економіки (85% підприємств були дрібними, понад 80% населення краю займалися сільськогосподарським виробництвом).

Таким чином, у міжвоєнний період Україна залишалася територіально роз’єднаною, а її економіка розвивалася за принципами, що мало узгоджувалися з інтересами українського народу.

Важливий вплив на розвиток української економіки здійснила Друга світова війна і післявоєнна відбудова економіки. Початок Другої світової війни приніс Україні значні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна Галичина і Західна Волинь в 1939 р., Північна Буковина й Південна Бессарабія в 1940 р.) були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому. Це привело до важливих економічних змін. Було ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва, націоналізовано поміщицькі землі, промислові підприємства, торгівлю і транспорт. На селі здійснювалася експропріація власності заможного селянства. Водночас радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі Сходу країни направляли ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливу увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок Великої Вітчизняної війни 1941 р. в Західній Україні фактично було ліквідоване безробіття.

У результаті Другої світової війни Україна зазнала більше руйнувань, аніж будь-яка інша європейська країна. На руїни були перетворені 720 великих і малих міст, 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишились без даху над головою. Проте найстрашнішими були людські втрати, що становили 8 млн. чол. (військові – 2,5 млн., цивільні – 5,5 млн.). Загальні демографічні втрати, які включають убитих в боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становлять 14,5 млн. чол.

Відбудова зруйнованого господарства відбувалася в надзвичайно складних умовах. Як і раніше, випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставали харчова й легка промисловість. До травня 1945 р. було відбудовано й введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Значні зміни в перші повоєнні роки сталися в західних областях України. Тут розпочалася форсована ліквідація приватної власності, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво в західних областях становило 10% загальноукраїнського (проти 3% у 1940 р.). Але поряд з вагомими успіхами в промисловості, сільське господарство значно відставало. Характерною рисою повоєнної відбудови було й те, що економічний розвиток відбувався переважно на екстенсивній основі.

На етапі соціально-економічного розвитку України у 50-х – 60-х роках значну увагу було приділено реорганізації управління промисловістю. Щоб зменшити витрати централізованого виробництва, з 1953 р. почалося скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств. Тисячі підприємств, позбувшись опіки центру, запрацювали на повну потужність. Почалось виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок наповнювався телевізорами, радіоприймачами, пральними й швейними машинами, пилососами, холодильниками, велосипедами та іншими товарами вітчизняного виробництва, яких раніше не вистачало. Темпи приросту промислової продукції майже вдвічі перевищували ці самі показники за період 1965–1985 рр.

Проте реформи мали половинчастий характер. У той час як промислово розвинуті країни світу розгортали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз "переганяв" їх за видобутком сировини. У жовтні 1964 р. в СРСР до влади прийшло нове керівництво, яке очолив Л.Брежнєв. Воно почало з економічної реформи, яку часто називають "Косигінською реформою", що передбачала: скоротити планові показники, створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; кредитувати промислове будівництво, а не надавати дотації; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільгосппродукцію; перерозподілити частку національного прибутку на користь аграрного сектора. Перші кроки реформи дали позитивні результати, але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватись. Наступили роки застою. До середини 70-х років ХХ ст. радянська економіка повністю втратила притаманний для 50-60-х років динамізм, розвиваючись екстенсивними методами. Українська економіка перетворилась на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заложницею економічної стратегії центру. В Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що робило республіку залежною від інших регіонів СРСР. Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки – видобуток вугілля, металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів – швидко занепали через брак нових технологій, ставали нерентабельними.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси (ВПК). В середині 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. На військову промисловість працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки обумовили її деформований, нераціональний характер.

Протягом 70-х років в Україні відбувалося уповільнення економічного розвитку, що перетворилося на якісний занепад на початку 80-х років. Поглибилися диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Погіршувалась ситуація в сільському господарстві. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки; хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Відповідно до цього не змінювався на краще і добробут народу. Якщо наприкінці 60-х – на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійне зростання середньої заробітної плати. Неможливість реалізації доходів через дефіцити на споживчі товари вела до зростання інфляції, спекуляції, розвитку тіньової економіки, формування мафіозних угруповань.

У другій половині 80-х років криза в економіці ще більше поглибилась. Разючого удару і без того критичному станові завдали падіння цін на нафту і природний газ на світовому ринку. Почався період, що ввійшов в історію під назвою "перебудови". Висунута програма перетворень в економіці передбачала "прискорення соціально-економічного прогресу" країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Реформатори прагнули поєднати ринок із централізованим плануванням. Але спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємств, активізацію приватної ініціативи не мали успіху. Наслідком цього були: подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення. У держсекторі розвивалась бартерна економіка, а в підприємницькому секторі головним стало не виробництво, а продаж товарів. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній і зовнішній борг. Значною перешкодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема, питома вага важкої промисловості становила більше 70%. Оборонні галузі поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу, 95% продукції виробляли підприємства союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена і в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та наступний її перерозподіл поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально-економічні проблеми і, як наслідок, призвели до формування масового незалежного національного руху. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР проголосила Акт незалежності України.