Класичні і сучасні моделі функціонування підприємств

Питання про місце та роль підприємства в економічній системі суспільства не має однозначного тлумачення. В економічній літературі щодо цього висловлюються різні точки зору. Одні автори вважають, що призначення підприємства – бути основним джерелом доходу його засновників та працівників, інші – що воно є головним структуроутворюючим елементом економіки. Є також думка, що призначення підприємства – задоволення потреб суспільства в товарах та послугах тощо.

В економічній науці є кілька основних теорій (концепцій) підприємства, в яких розкриваються питання їх виникнення, діяльності та ліквідації. У кожній із них підприємство розглядається під певним кутом зору, з акцентом на ті або інші особливості об’єкта дослідження. Коротко розглянемо сутність цих теорій (концепцій).

Неокласична теорія розглядає підприємство як цілісний об’єкт, що перетворює вихідні ресурси в продукцію та залучає ці ресурси у виробництво. Ця модель підприємства ґрунтується на виробничій функції, котра виражає залежність результатів виробництва від витрачених факторів. Поведінка підприємства визначається вибором обсягів і структури ресурсів, що залучаються, а відтак і продукції, що виробляється. Неокласичне розуміння підприємства як носія головної (виробничої) функції перетворення ресурсів у продукцію, що продається на вільному ринку, є загальновизнаним у світовій економічній науці.

Параметри виробничої функції підприємства визначаються конкретними технологічними процесами, які застосовуються для виробництва продукції.

Головне завдання підприємства визначити необхідні обсяги та співвідношення витрат, які дали б змогу установлювати таку ринкову ціну на продукцію, яка максимізувала б прибуток. Прибуток є формою вираження результативності та ефективності діяльності підприємства. Вважається, що коли підприємство не максимізує прибуток, то воно рано чи пізно буде ліквідоване внаслідок дії механізму ринкової конкуренції.

Таким чином, підприємство в неокласичній теорії є, по суті, «чорним ящиком», у якому ресурси трансформуються в продукти відповідно до характеру виробничої функції. Ця функція, як зазначалося, виражає технологічну залежність останніх від перших та від того зовнішнього середовища (ринкової структури), котре визначає спосіб максимізації прибутку як цільової функції підприємства (досконала конкуренція, монополія, олігополія, монополістична конкуренція).

Відповідно до такого розуміння ролі та функцій підприємства дослідження його як суб’єкта ринкової економіки в 50-70-ті роки концентрувалось на двох головних напрямках:

Перший – це вивчення технологічних властивостей і параметрів підприємства, тобто пропорції відтворення праці, капіталу, засобів виробництва, які забезпечували б найменші витрати.

Другий – аналіз організації різноманітних ринків, їх структури та впливу на конкурентну поведінку підприємства.

При цьому дослідження ґрунтувалися на таких положеннях:

розподіл видів діяльності та її обсягів між підприємством та ринком розглядалося як дане;

підприємство це перетворювач ресурсів у продукцію, носій виробничої функції;

ринки являють собою «сигнальні пристрої», причому цінова інформація є найважливішою;

угоди (контракти) реалізуються на основі механізму, аналогічного аукціонам. Вибір контрагента з максимальною (для продавця) або мінімальною (для покупця) ціною здійснюється за допомогою цінової конкуренції як серед покупців, гак і серед продавців, а не шляхом індивідуального торгу;

спори і конфлікти перебувають за межами власне економічної теорії, тому що вони ефективно вирішуються в суді.

Усі ці положення, що відповідають неокласичній теорії підприємства, можуть бути зведені до двох головних:

1) критерій прийняття всіх рішень на рівні підприємства є єдиним;

2) можливості отримання та обробки інформації, яка надходить із зовнішнього середовища, необмежені.

Саме виходячи з указаних положень економічної теорії логічно виводилась поведінка підприємства на ринках відповідно до структури останніх це позиція економіко.

Але життя, практика набагато складніші, ніж теорія. Як відомо, практика завжди вносить «корективи». Невідповідність, що регулярно виникала між висновками неокласичної теорії та практикою діяльності підприємства, обумовлювала потребу в пошуках нових підходів до вирішення проблеми.

Одна з перших спроб осмислити та узагальнити невідповідність між існуючою теорією та практикою була зроблена І. Ансоффом. Він виділив такі ключові моменти в діяльності підприємства, які не вкладалися в межі неокласичної теорії фірми:

1) знецінення управлінського досвіду, зумовлене виникненням принципово нових завдань;

2) ускладнення управлінських проблем, викликане зростанням кількості завдань у зв’язку з розширенням географічних меж ринків;

3) виникнення та збільшення розриву між складністю та новизною завдань, з одного боку, та наявними управлінськими навичками, набутими в минулому, з іншого;

4) зростання ймовірності стратегічних несподіванок, викликане зростанням частоти виникнення нових завдань.

Концепція стратегічного планування І. Ансоффа відіграла головну роль у розвитку стратегічного менеджменту і залишилася в межах теорії менеджменту як прикладний її напрямок. Підприємство розглядалось як об’єкт управління, а стратегічне планування як одна з його функцій.

Осмислення різноманітних теоретичних та прикладних проблем функціонування підприємства значно полегшується при використанні ідей інституціональної концепції.

Інституціональна концепція розглядає підприємство як організацію, що створюється людьми для більш ефективного використання їх можливостей. Поведінка підприємства характеризується особливостями укладання та виконання контрактів із зовнішніми організаціями та працівниками.

Інституціональний варіант теорії підприємства, на відміну від неокласичного, не робить акценту на передбачену поведінку підприємства відповідно до його виробничої функції, тобто на технологічну залежність виходу продукції від витрат факторів виробництва та їх комбінації. Тут у центрі уваги інше: пояснення існування різноманітних форм ділових підприємств, меж їх зростання, можливих варіантів вирішення проблем мотивації працівників, організації, контролю, планування тощо. З цієї точки зору Інституціональний варіант теорії підприємства є немовби «містком» між стандартною неокласичною теорією і теоріями управління. «Завданням» інституціональної теорії є аналіз поведінки підприємства за умов дорогої та неповної інформації.

Неокласична та інституціональна теорії залишаються й досі достатньо самостійними напрямками.

На початку 80-х років набув розвитку еволюційний підхід до вивчення підприємства. В еволюційній теорії підприємство розглядається як один із суб’єктів у середовищі собі подібних. Поведінка підприємства визначається, по-перше, взаємовідносинами між членами спільноти, а по-друге деякими внутрішніми його характеристиками, напри­клад правилами прийняття рішень з урахуванням дії тих або інших внутрішніх та зовнішніх факторів. У процесі функціонування підприємства та його взаємодії з контрагентами формуються відповідні традиції та розробляються процедури прийняття рішень, алгоритми реагування на зміни внутрішнього та зовнішнього середовища. Згідно з еволюційною концепцією ці правила загалом визначають «обличчя» фірми, відмінність одного підприємства від іншого в конкурентній боротьбі. На думку «еволюціоністів», саме правила, що склалися, а не сліпе прагнення до максимізації прибутку в усіх ситуаціях і за всіх умов визначають характер рішень, що приймаються. Ці правила змінюються (еволюціонують) відповідно до змін ділового середовища підприємства та несуть на собі відбиток як особистостей керівників підприємства, так і характеру взаємовідносин їх з партнерами.

Поведінка підприємства це безпосередня та еволюційна його реакція на зміни внутрішнього і зовнішнього середовища. Еволюційна модель підприємства на відміну від неокласичної визнає, що у підприємства немає єдиного критерію оптимальності прийняття рішень. Цей критерій має строго індивідуальний характер, який враховує історичний досвід діяльності підприємства. Тут мова йде не про постійний, як у неокласичній теорії, а про динамічний критерій, що змінюється час від часу.

Характерним для еволюційної концепції є уявлення про підприємство як про двоїстий об’єкт: з одного боку, воно є членом ділової спільноти (популяції) й повною мірою відчуває на собі усі наслідки еволюції цього співтовариства, а з іншого керується власними традиціями у визначенні напрямків діяльності, обсягів і пропорцій факторів, які залучаються.

Підприємницька модель підприємства ґрунтується на уявленні про нього як сферу прикладення господарської ініціативи та власних або доступних до залучення зовнішніх ресурсів. Звичайно, не всі підприємства є підприємницькими, і в цьому розумінні підприємницька теорія має вужчий об’єкт дослідження, ніж інші теорії підприємства.

В основі підприємництва та в центрі діяльності відповідного підприємства перебуває фігура підприємця незалежного, активного, енергійного, налаштованого на успіх, схильного до ризику, настирливого, адаптивного, упевненого в собі тощо. Згідно з підприємницькою концепцією є три типи підприємців, дії яких впливають на діяльність підприємства: макропідприємці керують зовнішніми зв’язками підприємства; мезопідприємці здійснюють управління матеріально-фінансовими потоками у внутрішній діяльності підприємства, у тому числі інноваційними заходами тощо.

Для успішного функціонування будь-яке підприємство потребує підприємців усіх трьох типів.

Слід підкреслити, що у підприємницькому варіанті концепції підприємства керівник останнього за будь-яких умов залишається під­приємцем. Поведінка підприємства в даній моделі є результатом дії та взаємодії підприємців усіх трьох типів.

Концепція агентської моделі підприємства відображає взаємовідносини між власниками та менеджерами підприємства. Згідно з цією концепцією власники, які не є керівниками підприємства, як правило, не володіють тією інформацією, що її мають менеджери. У таких умовах вони мусять бути впевненими в тому, що менеджери діятимуть в інтересах підприємства, тобто власника. На практиці узгодженість інтересів власника та менеджера досягається за допомогою системи стимулювання сервісного механізму.

Згідно з «теорією виживання» (певною мірою антиеволюційною) підприємство в перехідний період не в змозі пристосуватися до постійних змін зовнішнього середовища, передусім до коливань номенклатури та обсягів виробництва, а також фінансового стану постачальників і споживачів. Зв’язки між основними ланками економічної системи не забезпечують стабільності її існування в цілому, тому головним завданням підприємства є виживання. Отже, поступова та узгоджена із зовнішнім середовищем еволюція неможлива, а правила прийняття рішень на підприємстві, які ще не встигли сформуватися, руйнуються під тиском стресових ситуацій. У таких умовах керівники підприємства приймають рішення на основі лише короткострокової власної вигоди та прагнуть до зміцнення свого безконтрольного становища.

Відповідно до інтеграційної концепції підприємство розглядається як відносно стійка, цілісна соціально-економічна система, котра інтегрує в часі та просторі процеси виробництва, реалізації продукції, відтворення ресурсів. Сполучною ланкою між цими процесами та іміджем підприємства є його потенціал. Останній розглядається як сукупність ресурсів і можливостей, що визначають очікувані характеристики розвитку підприємства за змінного зовнішнього середовища. Головним об’єктом прийняття рішень є розподіл ресурсів та зусиль підприємства між нарощуванням потенціалу та його використанням, між виробництвом та відтворенням, між сучасністю та майбутнім. Певною мірою в цій концепції відображені всі ті аспекти діяльності підприємства, які становлять основи перелічених вище концепцій.