РОЗВИТОК НАРОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО МЕЛОСУ

Мелос (від гр. melos — пісня) — мелодійна, пісенна основа в музиці. Вчені давно помітили зв'язок між мисленням, мовою і музикою. Лінгвісти і психологи дійшли висновку, що всі ці явища розвиваються за єдиними законами логіки. Мелодія, як і мова, має певний ритм. Епоха становлення простого речення у мові сягає глибин раннього палеоліту. Саме в цей час, на думку вчених, виникають перші трудові і сигнальні пісні, які ритмічно узгоджуються із процесами праці. Найдовше трудові пісні можуть зберігатися там, де ще існують архаїчні форми колективної праці, пов'язані з підійманням великих тягарів, які вимагають певних "команд" для одночасного зусилля всього колективу (при будівництві, лісосплаві тощо). Тут пісня виконує командно-організуючу роль. Пауза означає зміну положення рук. Трудові пісні настільки архаїчне явище, що в Україні майже не збереглися у первісному вигляді. Вони існували ще в середині XX ст. на Поволжі та Єнісеї, де застосовувалася важка фізична праця. Це пісні типу російського "Єй, ухнем!" або "Ой, раз да еще" (А. Іваницький).

В Україні ж існує низка пісень, які можна назвати умовно-трудовими. Вони виконуються не стільки під час самої праці, як перед нею або після роботи (жниварські, косовицькі). Такі пісні створюють настрій, спрямований на успішне виконання прані в колективі. На Закарпатті збереглися діалогічні пісеньки пастухів - гоекання. Ними перемовляються пастухи, які пасуть отари на різних гірських схилах. Ось одна з таких пісень:

А гоя, гоя!

Калино зеленейка!

Гей, подай голос, ген подай голос,

Тудусьо молодейка.

Тудусьо молодейка!

(Запис В. Гошовського).

Другий період формування української пісні пов'язаний із розвитком складносурядного речення у мові (кінець палеоліт) — друга половина 1 тисячоліття н. ч.). Цей період збігається із часом формування календарно-обрядові їх та родинних пісень, а також балад. Певніш період польових робіт має свої ритми і мелодії, які закріплюються за певними обрядами: зустріч весни, русатьні, купальські, жниварські та різдвяні.

Веснянки неможливо собі уявити без руху, танцю, хороводу, їхні ритмі і ніби сприяють пробудженню животворних сил природи. Вони досить часто супроводжуються вигуками "Гу!". Звідси і "гукати весну", до якої звертаються як до живої істоти, закликаючи в гості. Русальні пісні за манерою співу близькі до речитативно-декламаційних. Кожен рядок закінчується гуканкою: "Гу!", "У!", "І!" тощо. "Петрівочні" ж пісні з музичного боку не відрізняються від купальських. Ритмомелодика купальських пісень покликана навіювати певний гіпнотичний стан, спрямований на екзальтацію та збудження учасників обряду. Тому в цих піснях переважають повтори слів, інтонацій, рухів, схожих на заколисування, наприклад: "Посію я рожу", "Заплету віночок" (див. розділ "Світогляд українців..."). Колядки та щедрівки за мелодико-інтонаційним колоритом відрізняються від весняних та літніх пісень своєю структурною чіткістю, заокругленістю поспівок, розмежуванням строфи й приспіву. Крім пісень, у зимовий час звучить багато ритмізованих поздоровлень, вітань, приказок, дитячих мелодекламації (за Анатолієм Іваницькнм).

Із кінця І тисячоліття н. ч. починається третій етап розвитку пісенної музики, які і її збігається із формуванням найскладнішої синтаксичної конструкції у мові — складнопідрядного речення. Саме з цього часу і аж до XIІ і—XVII ст. формуються різноманітні жанри лірики, а в музиці здійснюється перехід до вищих впсокоорганізованих музичних форм. Це був перехід від речитативно-декламаційної мелодики до наспівів пісенного типу і музики, незалежної від тексту.

В піснях переважає кантиленний тип наспіву - плавний, мелодійний, із виразними характерно національними рисами.

У цей час розвиваються обрядові пісні, збагачуючись новими мелодіями, набуває все більшого поширення побутова лірика, козацькі, чумацькі, рекрутські та солдатські пісні. Створюються бурлацькі, наймитські, заробітчанські, жартівливі, сатиричні, танцювальні пісні, а також коломийки.

Обрядові пісні виконувалися переважно хором, але. на думку музикознавців, вони в первісному вигляді ще не були багатоголосними, їх співали переважно в унісон або в октаву. Унісон — одночасне звучання кількох звуків на одній висоті або однакових звуків у різних октавах. Октава — звуки однорідні за звучанням, але відмінні за висотою (восьмий ступінь діатонічної гами).

Час виникнення і поширення багатоголосся встановити важко. Нині в українському фольклорі розрізняють п'ять типів народного багатоголосся. У весільному обрядовому співі багатоголосся найбільше розвинулося у XX ст. За традицією весільних пісень співають переважно жіночі хори, рідко можна почути соло, та й то тільки тоді, коли одна заспівує, а інші підхоплюють пісню. Типовими для весільного музично-лраматичного дійства є невеличкі мелодійні фрази з короткими віршами — ласкания. Журливі пісні про гірку жіночу долю, лиху свекруху, які були широко відомі в XIX ст., нині співають рідше. Зате урочисті, величальні, піднесені пісні, якими поздоровляють молодих та величають батьків, супроводжують кожну частину обряду. На весіллі, як правило, співають, змагаючись, два хори з боку молодої (свахи і дружки) та два хори з боку молодого (свахи та світилки). Це діалогічні пісні, своєрідні суперечки двох родів — молодого й молодої.

У піснях, що виконуються на родинах, немає виразних жанрово-музичних рис: це заклинальні, величальні, ліричні, жартівливі іі танцювальні пісні, адресовані новонародженому, бабі-повитусі, батькам, кумові та кумі.

Особливе місце в музичному фольклорі українців належить похоронним голосінням (плачам, тужінням). Це переважно імпровізовані, спонтанні звернення до померлого, жаль і сум з приводу втрати, скарга на долю. Тексти голосінь не мають віршової форми, але дуже часто бувають римованими, з певним колоритом, притаманним тій чи іншій місцевості. Виконуються цілком природно рідними покійного (тільки жінками) або спеціально запрошеними плакальницями (плачками). В обрядах похорону Коструба та інших жартівливих розвагах звучать гумористичні плачі, в яких, однак, вживаються ті ж мелодії та інтонації, що й у справжніх.

Протягом багатьох тисяч років музика відігравала магічно-ужиткову роль в житті народу. Нині важко встановити, коли виникла потреба в необрядовій художній творчості. Вірогідно, з потреби князівських родин та вищих станів задовольняти суто естетичні смаки у вільний час. Тоді запрошувалися співці, скоморохи незалежно від того, чи було якесь свято, що потребувало обрядової пісні.

КОБЗАРСЬКА ПІСНЯ

Із необрядових пісень постав героїчний епос, відомий у Київській Русі з літописів та окремих згадок в різних хроніках. Текстів героїчних пісень цього періоду залишилося мало, вони були витіснені з народної пам'яті новими героїчними подіями боротьби з монголо-татар-ською навалою. Дивом збережена пам'ятка поезії XII ст. "Слово о полку Ігоревім", наштовхнула багатьох дослідників на думку про подібність цієї героїчної пісні до українських народних дум. Саме невідомий автор "Слова..." визначає його жанр по-різному: слово, піснь, повість, "трудниє повісті", "стариє словеси". Уже серед перших видавців пам'ятки точилися суперечки щодо її жанру — уривок із поеми чи історична повість, поезія чи проза. Спроби визначити віршовий розмір не увінчалися успіхом — намагання читати його хореями, амфібрахіями чи ямбами призводили до викривлень тексту.

Починаючи з 30-х років минулого століття, наукові дослідження "Слова о полку Ігоревім" в Україні були припинені і обмежувалися лише російськомовними працями. Хоча ніхто з російських вчених не може заперечити, що багато мовних рис "Слова" та його виразні поетичні засоби мають яскравий український колорит. Незаперечно й те, що твір написаний на українській землі про українських князів, хоча імперською наукою прийнято було вважати його "спільною спадщиною трьох братніх народів".

Про схожість "Слова..." з українськими народними думами говорили Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Омелян Огоновський, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Філарет Колесса, Святослав Гординський та ін. Навіть російський критик Віса-ріон Бєлінський, відомий своїми антиукраїнськими поглядами, не міг заперечити подібність "Слова..." до українських дум, більшість же російських дослідників шукали зв'язків твору з російськими билинами.

Заслуговує на увагу твердження Пантелеймона Куліша про те, що думи складалися одразу після події: "Якщо при житті козаків про їхні подвиги вже складалися думи, то чому б князям не отримувати подібної похвали від сучасних їм Боянів?".

Звичайно, думи почали записуватися значно пізніше, ніж вони виникали. Скільки їх загинуло зі своїми виконавцями, кобзарями, лірниками — співцями славних козацьких подвигів. І ось до нас дійшла збережена якимось чудом дума Княжої доби: "Тільки незбагненна випадковість викинула нам із безодні забуття одну думу о полку Ігоревім"'.

Михайло Максимович зазначав, що будь-яка дума складена з віршів різної довжини, а число стоп у сусідніх віршах дуже часто різне. Павло Житецький підкреслював, що рима в думах найчастіше дієслівна. Така вона і в "Слові...":

Той Олег мечемь крамолу коваше,

И стрелы по земли скяше.

Або:

Уже нам своихъ милыхъ лад ни мыслию смыслити,

Ни думою сдумати,

Ни очима съглядати,

А злата и сребла ни мало того нотрепати.

Як бачимо, і форми дієслів українські (закінчення -ти пор.: рос. -ть). Українські дослідники "Слова..." наводять багато паралелей з українськими народними піснями, що мають схожі образи.

У "Слові":

Ритміку "Слова..." досліджував Тиховський. Ось якого висновку він дійшов у 1839 р.: "Під наведені зразки розмірів підходить усе "Слово". Таким чином ми бачимо, що будь-якому місцю із "Слова" можна знайти аналогічне за розміром у малоруських думах. А, отже, немає перешкод думати, що все "Слово" від початку до кінця написане віршами, причому розмірами дум"1.

Тиховський пропонує для отримання віршового розміру в "Слові..." таке правило: читати якомога природніше, робити логічні наголоси і паузи там, де вимагає того зміст — тоді почуємо ритм.

Найкраще дослідив ритміку "Слова..." відомий український фольклорист-музикознавець, композитор, академік Філарет Колесса. Ось його висновки: "Всі ті нитки, які зв'язують сей пам'ятник з народними піснями і думами, показують, що й за поясненням віршової будови "Слова" треба шукати між творами народної поезії... "Слово" в'яжеться тісно з українськими голосіннями і думами передовсім свобідною речитативною формою. Даремними остались зусилля — відкрити у "Слові" правильний розмір стиха або іі тонічні стопи. "Слово" зложене нерівними стихами, що творять більші і менші групи, подібно, як у голосіннях і думах, та лучається з собою на основі паралелізму і риторичного риму""'.

Кожен період думи має інший склад, і до кінця думи немає двох однаково складених періодів. Кожен період закінчується певною мелодійною фразою, за якою йде "перегра" на кобзі. Думи поділяються на вірші, періоди або тиради різного розміру, які замикаються закінченою думкою чи образом. Такі ж ознаки притаманні іі "Слову...". Для виконання дум характерний музичний речитатив. Філарет Колесса дійшов висновку, що "Слово..." - це співана декламація індивідуального типу, бо воно, як і дума, не могло виконуватися хором. "Слово..." складене не за одною, а за кількома ритмічними схемами. Речитатив то співучий, то декламаційнії іі. то переходить в інтоновану прозову розповідь.

Про життя княжих та дружинних поетів-співців ми знаємо дуже мало. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі є згадка про киянина Тимофія (1205), а також про Митуся або Митусу (1241). У "Слові..." згадані Боян і Ходина. Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслі в, ліри, кобзи. Під час військових походів вони заохочували дружинників до бою, а після боїв співали князям і дружині, пізніше — козакам.

Дуже заманливою нині виглядає ідея відтворення мелодійного звучання "Слова..." як української думи. Відомо, що композитор Олександр Бородін в опері "Князь Ігор" подав своє довільне композиторське відчуття цієї теми, проте цей твір не є відтворенням самого "Слова...", а лібрето онери аж ніяк не відповідає історичним фактам.

Створення музики для справжнього тексту поеми, тобто відновлення мелодії, яка могла звучати в XII ст., практично майже неможливе. На думку Святослава Гордії не кого, така реставрація можлива лише на ґрунті широкого поєднання і зіставлення музичної структури українських дум, голосінь, замовлянь та дружинної поезії.

Цікавий ще один експеримент Леоніда Махновця, який дослідив, чи можна записати текст пісні, що виконується в манері українських дум. Прослухавши концерт артистів Київської філармонії на мотиви "Слова..." у перекладах Михайла Максимовича, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Панаса Мирного та Максима Рильського, і враховуючи, що в оригіналі твір співався повільніше (речитатив, музичні інтервали тощо), він дійшов висновку, що "Слово..." могло бути записане одним або двома "скорописцями-борзописцями ", а його виконання тривало близько однієї години . Зв'язки українських кобзарських пісень із давньоруським епосом найкраще простежуються у репертуарі кобзарів та лірників Поділля і і Прикарпаття. Вже у XVI ст. кобзарське мистецтво було поширене на всій Україні. Ці професійні співаки досить часто і і самі творили пісні. Епічні твори, на відміну від обрядових, виконуються як сольні, тобто одним співаком. Самі виконавці називали свої твори лицарськими піснями, козацькими притчами, запорозькими псалмами.

Вперше назва дума зустрічається у хроніці польського історика Сарніцького в 1508 р. "... сумні пісні, які руси звуть думами. Співають їх жалібним голосом і похитуючись з боку на бік". У наукову фольклористику цей термін ввів Михайло Максимович у 1827 р. Захопившись героїчними піснями українців, російський поет К. Рилєєв вперше вжив слово "дума" у російській літературі. Останній український кобзар Георгій Ткаченко говорив, що самі кобзарі називали думи плачами.

Кобзарі вважали думи-плачі найвищою кобзарською майстерністю — мистецтвом, за ними йшли історичні, козацькі та чумацькі пісні. Найдавніші історичні пісні, що збереглися, — це пісні XIII — XIV ст. про боротьбу з монголо-татарами. Історичні пісні відрізняються від козацьких тим, що в них, як правило, згадуються конкретні прізвища історичних осіб та відомі історичні події, а в козацьких піснях відображено життя козаків, але не називаються конкретні імена та історичні події.

Можливо, кобзарські героїчні пісні виникли значно раніше, ніж прийнято вважати. В Україні культ Предків і культ Героїв має дуже глибоке коріння, мабуть, ще глибше, ніж у греків, які мали поховальні пісні-треноси в VII—VI ст. до н. ч. Більшість кобзарських дум — це героїко-трагічні співи, що відображають бурхливі події визвольних змагань українців протягом століть. Як вважають дослідники музичного фольклору (Філарет Колесса, Анатолій Іваницький), героїчні пісні виникли в героїчну епоху у всіх індоєвропейських народів, в тому числі і в українців, саме з поховальних пісень трагедійного змісту, які, на відміну від побутових плачів, виконувалися чоловіками.

Кобзарі мали особливі засоби, що викликали сильне, глибоке співпереживання слухачів, примушували слухати і схвильовано стежити за розгортанням сюжету. Це досягається завдяки музичній декламації, підсиленню окремих місць особливою напругою голосу, скриками, зойками, а іноді справжнім тужінням. Такою майстерністю, звичайно, володіли не всі кобзарі — лише найобдарованіші, найталановитіші досягали її вершин. Кобзарі-співці завжди були передовою частиною народу. Вони перші закликали до бою з ворогом, надихали воїнів, оспівували перемогу, примушували слухачів замислитися над вічними темами людського буття. Недаремно за наказом царських властей жандарми полювали за кобзарями, а саму кобзу було оголошено крамольним інструментом. У1902 р. харківський генерал-губернатор заборонив виступ групи кобзарів на XII археологічному з'їзді, якого домагався видатний український етнограф Гнат Хоткевич. За вказівками Сталіна, розстрілювали українських кобзарів у Москві, куди вони приїхали нібито на кобзарський з'їзд за запрошенням уряду. Так розправлялися з українською піснею, музикою, прагненням до волі, одвічно притаманним нашому народові. В живих залишились лише ті з них, які погодились оспівувати партію й Леніна. Але й до сьогодні неупереджених наукових досліджень цієї проблеми в Україні не здійснено через відсутність архівних документів.

Імена кобзарів не завжди залишаються відомими в народі. Крім названих співців давньоруської доби, можна згадати лише поодинокі імена: кобзаря Рихліївського на "прозвище Бандура", який був на Січі, ходив з гайдамаками; трьох кобзарів, покараних на горло за участь у повстанні під час Коліївщини, — Петра Сокового, Прокопа Скрягу та Василя Вар-ченка. Кобзар Антін Головатий був послом від Запорожжя до Катерини II. Він є автором історичної пісні "Ой, Боже наш, Боже милостивий".

Одним із най видатніших кобзарів XIX ст. був Остап Вересай. Його майстерність, експресія, надзвичайне проникнення у зміст і музику пісні не раз змушували слухачів плакати і сміятися, співпереживати і очищати душу його мистецтвом.

Від кобзарів Івана Стрічки, Михайла Кравченка, Андрія Шута, Федора Холодного, Івана Крюковського в XIX ст. було записано безліч дум, козацьких та історичних пісень. Через постійні переслідування жандармами багато кобзарів втрачали змогу заробляти на прожиття, а оскільки переважна більшість із них були сліпі, то змушені були займатися суканням мотузок та іншим ремеслом. Тільки нестатки змушували їх продавати свої інструменти.

На Харківщині був записаний плач колишнього запорожця Ригоренка, який розлучався зі своєю бандурою: "Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу слухали твоїх пісень. Де ти не бувала, якої пригоди не дознала? Чи раз же ти мою голову із шинку визволяла? Чи раз же ти в заставі лежала, та й нігде ж ти не застряла! А тепер довелось мені з тобою розлучитись, за чотири карбовані рублі тебе в чужі руки оддавати та й по вік вішний тебе не видати". Таке прощання дійсно нагадує плач-тужіння, як за померлим.

У XX ст. українські кобзарі продовжують традиції своїх славних попередників. Можна назвати десятки імен кобзарів та лірників, які працюють у народній традиційній манері. Створюються кобзарські школи для дітей, щоб не вмирала традиція. Поруч із професійним кобзарським мистецтвом академічного плану завжди виникає потреба у живому спілкуванні з народним співцем, не тільки на сцені, але й у природному середовищі - на вулиці, в парку, як було сотні років тому.

Першого вересня 1989 р. у селі Стрітівці на Київишні відкрито Республіканську школу кобзарського мистецтва. Нині ця школа має статус Вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва.