НАРОДНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ
Знайомство з народною музичною культурою було б неповним без опису самих музичних інструментів. Нині важко встановити, які музичні інструменти виникли раніше, а які пізніше. Хоча, на думку багатьох дослідників, найстарішими є ударні інструменти, згодом з'явилися духові й струнні.
В Україні маємо унікальну пам'ятку музичної культури, якій близько двадцяти тисяч років — цілий ансамбль із шести ударних інструментів досить складної форми, виготовлених зі щелеп та лопаткових кісток тварин, "колотушки" із бивнів мамонта тощо. Знайдені всі ці інструменти в с. Мізин на Чернігівщині.
З давніх писемних пам'яток дізнаємося про бубни, труби, гуслі, сопелі, пищалі, свирілі та інші малодосліджені інструменти. Залежно від роду мистецької діяльності виконавці називалися: гудець (музикант і співак), плясець (танцюрист), півець (співак). Були й назви музикантів залежно від музичних інструментів: свирець (свирільник), сопільник, трубник, гусляр.
Із поширенням християнства народні музики стали переслідуватися церковниками, проте не втрачали популярності в народі. Писемні пам'ятки рясніють негативними описами народних ігрищ та застереженнями типу: "Гудця й свирця не вводи в дім глуму ради", "Як плясці, або гудці, або хто інший закличе на ігрище, або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать, радуючись". Суворі проповідники так висловлювали свої догани тим, хто полюбляв подібні веселощі: "Диявол обдурює такими й іншими звичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога; трубами й скоморохами, гуслями і русаліями". Церковний спів почав поширюватися в Україні під впливом візантійського і болгарського богослужінь.
На фресках Софії Київської зображено цілий музичний ансамбль з одинадцяти чоловік. Тут видно вісім музичних інструментів: орган, флейту, литаври, труби, лютню, щипкову ліру, дзвони та парні барабанчики.
Народні музичні інструменти широко використовувалися запорізькими козаками. Дмитро Яворницький зазначав: "... грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах ("релях"), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах, — на всьому можливому для гри, й відразу танцювали".
Старовинні гуслі.
Сопілка - один із найдавніших інструментів (рід флейти ). її різновидами с гуцульська теленка, денцівка, зубівка, флояра. Трембіта — духовим музичний інструмент. Довжина її досягас чотирьох метрів. Цей інструмент подає найсильніший звук, який чути далеко в горах. Вона поширена переважно на Закарпатті. Буковині. Гуцульщині.
Кобза- щипковий інструмент, подібний до лютні, яка з'явилася у пізньому середньовіччі іі була поширена серед багатьох народів Європи та Азії. Кобзо-подібні інструменти були відомі вже в Київській Русі: зображення подібного інструмента ( на фресці в Софійському соборі. Вважаюся, що кобза вигадана самим Богом, а грають на ній святі люди. Бандура відома з XV ст. і використовувалася одночасно з кобзою до XVIII ст., аж доки не витіснила кобзу майже зовсім. Із того часу її іноді також звуть кобзою. Принцип звукоряду в бандурі подібний до стародавніх гус дім.
Ліра в Україні поширилася переважно в XVII ст., хоча в Європі існувала близько тисячі років тому. Своєрідність побудови ліри сприяє легкому освоєнню цьего інструмента сліпими лірниками: клавіші допомагають вкорочувані струну, а ручка, яку обертає музикант, механічно видобувас звуки.
Волинка — народний духовнії інструмент, виготовлений із міха (мішка зі шкіри) або міхура тварин із встановленими в нього трубками. Звук видобувай ьси шляхом надування і натискання на міх. Назва волинки походить від місцевості, де вона побутувала (Волинь). Існують інші назви цього інструмента: коза, дуда. Волинка була поширена переважно в місцевостях, де було розвинуте тваринництво, серед чабанів у всіх європейських народів, особливо шанувалася шотландцями.
Ріжокневеличкий конічний інструмент, що виготовлявся з рогу тварин або дерева. Використовувався він як пастухами, так і мисливцями. Навіть російській"! цар Петро І полюбляв слухати українські й польські пісні - він тримав при собі музиканта, який грав на ріжку під час занять царя (за А. Терешенком).
Цимбали— струнний інструмент, звук на якому видобувається за допомогою ударних паличок. Входив до складу троїстих музик.
Троїсті музики - це своєрідні ансамблі з трьох інструментів. Склад троїстих музик часто варіювався: скрипка, бубон (або великий барабан) з басолею (басом) або з цимбалами, гармошкою.
НАРОДНИЙ ТАНЕЦЬ
Танець — один із найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна лише здогадуватися, що перші танпі виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (наприклад, деякі хороводи).
Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.
Слід розрізняти фольклорний танець і сценічний. Фольклорні танці — це народні танці, які побутують у своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. Сценічний танець, поставлений балетмейстером у професійному або самодіяльному колективі для показу на сцені, може бути українським, але вже не є народним. Безперечно, що українська фольклорна хореографія завжди була тим невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво.
Фольклорні й сценічні ганці мають як тільні, гак і відмінні риси. Фольклорний танець — це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується передусім дія себе, а потім - для глядача (товариства, гурту, громади). Сценічний танець призначений насамперед для показу глядачеві і виключає елементи експромту. В українському народному танці досить часто наявний елемент змагання: двох парубків, парубка з дівчиною або танцюриста з музикантом. На сцені таке змагання може бути свідомо поставлене хореографом як елемент сюжету танцю.
Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, які одну руку кладуть на татію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються і в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є на фресках Софійського собору в Кисні (XI ст.). На думку деяких дослідників, срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один із танцювальних рухів: напівпирисидьку з розставленими широко ногами і покладеними на стегна руками. Зараження танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Писемні повідомлення про давні танці дають нам літопис ці. які називають їх "скакание и топтание", "гульба и плясание ", "хребтом вихиляние", "плясание и плескание ". Літописці - християни називають такі танці "бісівськими", або "поганськими". Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов'язані з прадавнім богослужінням.
Про один із залишків такого язичницького обряду, який побутував у церковному богослужінні на Волині (1582), писав Ян Ласіцький. Він повідомляє про вінчання, яке відбувалося близько одинадцятої години ночі. Молодих до церкви супроводжувані сопілкарі. Після здійснення церковного обряду священику подають чашу з медовим напоєм, він надпиває її за здоров'я молодих, потім передає нареченим, щоб вони допили священний напій. Далі з голови нареченої знімають зелений вінок і починають його топтати — це означає прощання з дівоцтвом. Тоді священик бере молодих за руки і веде в танець, а всі інші, взявшись за руки, довгим рядом танцюють за ними.
Цей своєрідний ритуал, завершується загальними піснями і танцями з плесканням в долоні. Як видно, до нас дійшов запис дивовижного поєднання християнського обряду з прадавнім народовірськнм звичаєм, який ще пам'ятали в XVI ст. Вірогідно, в давнину таку ж роль виконували служителі язичницьких культів.
Ритуальні танці ще й нині побутують у деяких регіонах України, наприклад, гуцульські танці "Кругляк" і "Освячення зерна", які подібні за своєю символікою. Танець "Освячення зерна" виконувався на Різдво сильними, здоровими чоловіками: на білій плахті лежить зерно, навколо нього, взявшись за руки, танцюють у напрямку руху сонця ритуальний танок, який надає зерну магічної сили плідності. Далі освячене таким чином зерно висипають у поділ господині. Символіка танцю передає уявлення про чоловічу запліднюючу силу і народжуючу жіночу. Навесні це освячене зерно, перемішавши з іншим посівним зерном, господар посіє на ниву". Танець "Кругляк" виконується також одруженими чоловіками при освяченні пасіки. Топірці кладуть по колу, у вигляді сонця, зерно освячують у шапках, потім висипають господині в запаску. Цей ритуальний танок має сприяти здоров'ю бджіл, доброму медозбору. Співається пісня, "щоб бджоли були веселі". Звучать побажання: "Дай, Боже, щоб пасіка була така велична, як свята були величні". Освяченим зерном господарі будуть навесні посипати вулики, коли вперше випускатимуть бджіл.
До сьогодні етнографи ще не зібрали і не описали на належному науковому рівні всі фольклорні танці українців. Перші докладні описи танців подали переважно літератори в художніх творах: Григорій Квітка-Основ'яненко, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Микола Гоголь, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Леся Українка та ін. І хоча письменники не ставлять собі за мету наукове дослідження танцю, проте описи танцювального мистецтва українців в українській художній літературі, зроблені досить ретельно і з художньою майстерністю, можуть служити водночас і цінним етнографічним матеріалом.
Серед дослідників українського народного танцю в XX ст. можна назвати Василя Верховинця, Андрія Гуменюка, Андрія Нагачевсько-го (Канада), Романа Гарасимчука, Анатолія Богорода, Вадима Купле-ника та ін. Класифікації українських танців, запропоновані дослідниками, ще не можуть вважатися досконалими. Першу класифікацію запропонував В. Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні. Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців: "Рибка", "Коваль", "Швець", "Горлиця". А. Гуменюк у книжці "Українські народні танці" поділяє їх на хороводи, сюжетні й побутові.
Говорячи про українські народні танці, слід зазначити, що часто один і той же танець у різних місцевостях може мати різні назви. Наприклад, відомий нині український танець "Гопак" має інші назви: "Гоцак", "Козак", "Козачок", "Тропак" тощо. Танці отримують назви з різних причин. Наприклад, за якимось словом, що часто вживається у пісні, під яку танцюють: від пісні "Ой дівчина — горлиця" назвали танок "Горлицею". Те ж саме з назвою "Полька", що також походить від пісні, а не від того, що ніби він польський танець: він побутує в Україні та в деяких країнах Європи. В одній із таких пісень, яка є супроводом до танцю, зокрема співається: "Біда польку спокусила — пішла полька за русина..."
Так отримали назви і деякі весільні танці: "Дудочка" ("Діду, мій дударику..."), "Журавель" ("Унадився журавель, журавель до бабиних конопель..."). Деякі танці називаються за місцевістю, де вони побутують: "Коломийка" (від м. Коломия), "Гуцулка" (від Гуцульщини), "Микуличинка" (від с. Микуличин), "Лючинка" (від річки Лючинки), "Санжарівка" (від м. Санжари).
Іноді танці називають від назв рухів, які в них переважають: "Увиванець", "Тропак", "Гайдук" (присядки) тощо.
Крім назв танців, у народі існує низка назв танцювальних рухів. Василь Верховинець записав кілька з них: доріжка, присядки, навприсядки, вихиляси, "бач, як заплів" (пізніше названа плетінкою), "от завернув", "от загріба", плазунець". Нині відомі й інші народні назви рухів: гопаки, витинанки, підскоки, підтупи, дрібні скот, тропаки, закрутки, голубці.
Найдавнішими з українських народних танців є насамперед обрядові, ритуальні хороводи. Виконання хороводних танців, як правило, супроводжувалося обрядовими діями або діями, що ілюстрували текст хороводної пісні. Хороводи поділяють на кілька видів: веснянки, гаївки, танки, танки-ігри. Нині хороводи втратили своє релігійне значення і в народі побутують як звичайні забави. Відроджується релігійне значення хороводів лише в громадах Рідної Віри.
Сучасні дослідники в окрему групу виділяють сюжетні танці, що навряд чи правомірно. Сюжетними вони стають тільки завдяки введенню театральної драматургії в українські танці. Серед фольклорних танців можна назвати сюжетними тільки хороводи, та й то лише умовно.
Переважна більшість українських танців побудована на одних і тих жерухах, які витворилися з національного темпераменту, місцевого колориту, одягу.
В Україні і і за кордоном українське танцювальне мистецтво репрезентує переважно "Гопаю", культ якого склався на початку XX ст. Такій популярності сприяло насамперед використання народних танців у спектаклях корифеїв українського театру, підхоплене шоу-групами і навіть окремими виконавцями. Ось як про це писав Микола Савойський: "Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало жінці нижче пояса і це звався народний український театр!?."''
Справжній фольклорний гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація і змагання. На думку дослідника козацьких танців Вадима Купленика попередником гопака був танець "Козак", і лише внаслідок заборони Катериною II самої назви козаків та подальших цензурних утисків танець змінив назву"'. Про неабияку популярність "Козака" ще в XVII ст. свідчить його поширення не тільки в Україні, але й у Польщі, Московії (варіант "Козачок") та інших європейських країнах. Так, у Франції в 60—70-х роках XVII ст. був відомий український танцювальний театр під назвою "Па де Козак", який вже тоді репрезентував українське мистецтво танцю.
Особливе місце серед чоловічих танців начежить ритуальному військовому танцю "Аркан", який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того не приймали до танцю (це було своєрідною перевіркою на готовність до бою). Вірогідно, "Аркан" був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух.
Танці типу "Коломийки" і "Гуцулки" танпюються переважно по колу і в парах. "Польки" та "Кадрилі" схожі за мелодійною побудовою, але відрізняються за композицією та рухами. Всі українські танці важко перелічити, для нього потрібна спеціальна наукова праця, створена зусиллями не одного науковця, етнографа, музикознавця, хореографа. Поки ще не пізно, слід спорядити для запису танцювального фольклору спеціальні етнографічні експедиції, оснащені сучасною апаратурою і сформовані з досвідчених фахівців.
Натомість відсутність державної політики щодо збору фольклорних матеріалів (й танців включно) і нині примушує балетмейстерів вигадувати власні композиції, штучні назви танців, які вони іменують народними. Адже за постановою Міністерства культури УРСР ще в 1960-х роках, щоб отримати звання народного, самодіяльним колективам необхідно було включати до свого репертуару кілька фольклорних танців. Звання народних найчастіше отримували міські колективи, які навряд чи були знайомі з фольклорними танцями, що побутували переважно на селі. Ця постанова, очевидно, діє й нині. На жаль, ще і сьогодні в середовищі хореографів можна почути таку приказку: "Каждий балетмейстер творит свой фольклор". Красномовніше не скажеш.
Українська танцювальна культура, така багата й різноманітна у давнину, нині збідніла настільки, що в природному середовищі зводиться переважно до польки й вальсу (в центральних та південних регіонах), гуцулки (в Галичині), молдавської сирби і єврейських флейликсів (на Поділлі й Буковині).
Коли на зміну українським вулицям і вечорницям прийшли клуби і дискотеки, танцмайданчики заполонили переважно зразки негритянських танців: рок-н-рол, твіст, брейк, ламбада, реп. Але українська молодь, танцюючи негритянські танці, навіть не усвідомлює, що підсвідомо вводить у них типові українські рухи (етнорухн).
Слід пам'ятати, що національна культура, діючи як природний фактор, зберігає і накопичує енергію своєї нації. Відрив же від своєї гео-культури не тільки сприяє прилученню до чужої культури, але й призводить до відтоку національної енергії на користь іншого етносу.
Звичайно, мода на музику приходить і відходить. Та в народі з давніх-давен негативно ставилися до тих, хто танцює під чужу дудку.
Музична культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою. Кожен регіон має свої особливості пісенної й танцювальної музики. Музичні діалекти переважно збігаються із територіальними діалектами української мови. За Філаретом Колессою, їх можна поділити на дві групи: східну і західну. На Наддніпрянщині і Наддонеччині переважають новіші пісні й музичні ритми, зате у північних областях краще збереглися старовинні обрядові мелодії з архаїчними ознаками, що вказує на дуже давні витоки української музичної культури. І хоча нині музикознавці відмічають деякі чужоземні впливи у музиці, це явище спостерігається і в кожній іншій національній культурі.
Незважаючи на це, українська музика не втратила своєї самобутності, й українці по праву вважаються одним із наймузикальніших народів світу.
Дата добавления: 2021-06-28; просмотров: 456;