ПОНЯТТЯ ПРО ДУХОВНІ СИЛИ

Сьогодні застосування загальноприйнятого терміна "демонологія" відносно релігії наших Пращурів видається автору некоректним. Пояснимо чому. Поняття демон (гр. daimon) до сьогодні в нашій науці не має чітких обрисів. Дослідника з язичницьким світоглядом насамперед вражає упереджено християнське трактування цього терміна і самого поняття, яке цим терміном позначають наші науковці. Типове розуміння слів демон, демонізм і делюнологія зводиться до поняття "злої сили" і вчення про неї. Неправомірним, з нашої точки зору, є і твердження, що, мовляв, "пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів". Насправді ж, як ітиметься далі, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями (християнством та ісламом) у "злих демонів". Така дефініція міцно закріпилася в офіційній науці й нині відіграє у ньому роль "прокрустового ложа", в яке прийнято заганяти всілякі роздуми про етнічну міфологію. Російський дослідник В. Іванов стверджує, що в найточнішому значенні "демони — злі духи".

Однак А. Лосєв звернув увагу на те, шо "демон" — це "узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини... Іноді олімпійські Боги також називаються демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявив індивідуально і таємно своє ім'я".

Цікавою є звістка Гесіода про те, що покоління "золотого віку" перетворилися в "благодійних демонів". У римській міфології поняттю "демон" відповідає поняття "геній" (від gens—рід,gigno — народжувати) — первісно Бог Роду, покровитель родини і Бог чоловічої плідної сили. Геній зображувався з яйцем у правій руці й рогом достатку в лівій. Наведені факти свідчать про те, що генеалогія демона бере свій початок у постаті Бога-Отця, родоначальника людських родів, який внаслідок довгих історичних перетворень нині залишився в міфологіях різних народів у вигляді пенатів, домовиків та інших захисників родини.

У язичницькій традиції не було поділу на "вищих" Богів і "нижчих" Демонів. На нашу думку, всі духовні (ідеальні) сили належали до божественного рівня, і лише з впровадженням антагоністичної до етнічних вірувань світової релігії вони перейшли в розряд "нижчих" і "злих": "раньохристиянське уявлення про демонів пов'язане з образом злої демонічної, бісівської сили". Біси ж нашими міфологами визначаються як "абсолютно злі" фольклорні персонажі, з якими християнська церква веде непримиренну боротьбу. Таке розуміння "демонології" звужує сучасні уявлення про духовну сутність нашої прарелігії. Якщо бути точними, то грецькі терміни "демонологія" і "теологія" є синонімами, які слід було 6 перекласти українськими "богослов'я, богознавство".

Дух - безтілесна невидима духовна сутність (істота), яка, проте, іноді може показуватися людині, оскільки духи перебувають у постійній взаємодії з людиною й визначають її душевний і психічний стан.

У слов'янській міфології існує відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів, адже Добро і Зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю у даній ситуації, яка визначається ставленням до них людини. Тому наші Предки приносили жертви різним духам, які могли чинити як добро, так і зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства і через тисячу років, українець готовий діяти за принципом: "Бога люби, але й Чорта не гніви".

Домовик

Бог дому, родини, який походить, вірогідно, від культу Предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Коли родина живе у злагоді зі своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає "пані, господиня дому". Вона інколи допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки. Домовика не можна залишати, коли переїздять у нову хату, слід покликати його з собою, підставивши черевик: "Домовик, Домовик! Ось тобі сани — сідай, їдь з нами!" або й просто: "Хазяїне, ходи з нами до нової хати!" Інакше він образиться, що його не шанують і буде турбувати людину, а часом навіть і шкодити їй.

Існує повір'я, що інколи Домовик "душить" сплячу людину, ніби навалюючись на неї, не дає дихати. Тоді треба спитати: "На добро чи на зло?" Якщо він теплий — на добро, якщо холодний - віщує хворобу. Як твердять лікарі, таке відчуття може з'являтися у людини, якщо вона спить у незручному положенні (найчастіше на лівому боці, що тисне на серце).

Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика.

Зображають Домовика у вигляді дерев'яної скульптурки бородатого дідуся і ставлять на Покуть поруч з іншими Богами. Наш Домовик як опікун родини і домашнього вогнища близький до античних Пенатів та римських Геніїв.

Лісовик.

Бог лісу, можливо, первісно Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому люди-пастухи укладають із Лісовиком угоду, приносячи йому в жертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу. Цілком імовірно, первісно це були жертви Богові Лісу, пам'ять про якого була викорінена християнством. Фольклористи зібрали лише пізніші уявлення про Лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною, не має тіні; любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу — тоді повернеться пам'ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі.

Тотожний до Лісовика карпатський Чугайстер, відомий своїми веселощами. Граючи на сопілці, він примушує зустрічного чоловіка танцювати. Образи Лісовика, Полісуна і Чугайстера близькі до грецького Пана — волохатого, козлоногого і рогатого Бога лісів, полів, який опікується стадами, грає на сопілці й має виразні еротичні риси: пристрасну закоханість у лісових німф. У давній Греції були навіть храми цього Бога. В російській міфології до нашого Лісовика подібний Лєший, котрий, однак, значно ближчий до тюркського Шуралє, і виступає частіше як злий дух. Лєший боїться солі, вогню і липового поліна — таке уявлення вже позначене християнськими стереотипами мислення, мовляв: "усяка нечиста сила боїться липового поліна".

Однак в українській міфології Лісовик, так само як і Домовик вважалися добрими Богами.

Водяник.

Втілення водяної стихії в образі Водяного царя. Уявлявся як старий довгобородий дід, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен тощо. Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: в давнину йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував звичай тримати на кораблях чорну кішку, яка також вважається оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники. Щоб уберегти бджіл від повені, вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак).

Вірили, що Водяник може показуватися людині у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяника, як і грецького Бога Посейдона та римського Нептуна, є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність. Отже, Водяник також має божественні (теїстичні) риси.

Русалки.

Це первісно Діви-Богині природи: рік, озер, джерел, рослин, лісів, полів тощо. Уявляються вони у вигляді гарних дівчат із довгими розпущеними косами, заквітчаними запашним зіллям, квітами, травами. У найдавніших слов'янських міфах простежується певний зв'язок Русалок із культом рослин та культом води.

Наші Русалки близькі до грецьких Богинь природи — Німф, хранительок давньої мудрості, які володіють таємницями життя і смерті. Вони лікують, передрікають майбутнє, прилучають людину до таємних сил природи, мають певні еротичні риси: оголеність, принадну зовнішність тощо — все це притаманне і нашим Русалкам, які можуть залоскотати парубка на березі річки, заманити його у вир чи безодню.

Відомо, що грецьким Німфам створювали святилища, храми в горах, гротах, біля джерел. Наявність на Русі спеціального обрядового русального одягу (сорочка довгорукавка), обрядових ювелірних оберегів-прикрас (браслети з русальною символікою) свідчить про важливість Русального культу на Русі і вірогідність існування у нас спеціальних його жриць або навіть спеціалізованих храмів.

Нині фольклористи вважають Русалок лише "духами померлих" або "нехрищеиих дівчат", які пішли з життя передчасно. Абсолютно ігноруючи їхні теїстичні риси. Їх вважають небезпечними для людей, особливо бояться тих, які померли ображеними або мали злий характер.

Безперечно, що назва Русалок пов'язана з давніми поминальними обрядами слов'ян — Русаліями. Русальний культ мав родові риси. Досі в українських селах вважається, якщо побачиш у полі Русалку, то не можна розповідати про неї чужим (тим, хто не належить до роду). Вона показується тільки своїм кровним. Побутує також думка, що нині Русалок стало менше, тому показуються вони людям все рідше.

Етимологія слова Русалка, можливо, пов'язана з руслом ріки, адже річкові Русалки були чи не найголовнішими з усіх Русалок. В Україні Русалки відомі ще як Мавки, Нявки (від стародавнього Навь — покійник). Лісові Русалки відрізняються від водяних тим, що живуть у лісі на деревах, гойдаються на гіллях.

Свято Русалок(у християнстві його заступила Трійця) є поминальним тижнем, коли приносять пожертви передчасно померлим і взагалі всім духам Предків. Жінки прив'язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки. Русалії згадуються у Велесовій Книзі: "Богів покормимо ягням на Коляди і на Русалії, в день Ярила і на честь Красної Гори" (дошка 7-А).

Русалки — добрі Божества врожаю, покровительки рослинної сили природи. У Русалках наші Пращури вбачали посередників між світом Яви і Нави. Русалки приходять на землю, щоб допомогти рослинам проростити їхні зелені наростки, наситити їх вологою, сприяти багатому врожаю. Тому в часи Київської Русі свято Русалій відмічаюся на початку травня, коли з'являлася молода зелень, але, з прийняттям християнства, це свято поєднали зі святом Трійці й у зв'язку з відставанням церковного календаря від природи, перенесли на місяць пізніше, коли вже рослини повністю розвинулись. Так стався відрив природного культу від астрономічного календаря і його релігійного значення.

Русалок, як вважають, є "тридев'ять сестріниць", тобто 27 сестер. Вони мають свої імена. Так, на початку XX століття Юрій Миролюбов записав у кількох селах Подніпров'я імена декількох "сестріниць": Сенява. Сана, Овсяниця, Житниця, Пшениця, Травниця, Катраннця. Березиця. Вербиця, Вишниця. Сливиця, Яблуниця, Грушениця, Осиниця. Дубиниця, Терновиця, Дивовиця (всього 17). Пізніше в селах Веселі Терни та Антонівка він знайшов ще 7 імен: Росяниця, Розовиця, Любистиця, Капуперппия. М'ятниця. Жалиця. Краса.

Цей перелік можемо доповнити ще відомими в українській фольклористиці Полудницею, Нічкою-Марухою та Гречухою. Не поспішаю категорично стверджувати, що ось, мовляв, і всі 27 русалок! Може це випадковий збіг. Можливо, буде знайдено ще більше імен, адже слов'янський фольклорний масив неодмінно матиме інші варіанти цих імен.

Так. у македонців три вили (русалки) називаються Ветерушки (ті, що роздувають вітер, бурю), у сербів є русалка Поводкиня (живе у водах річок, озер, криниць і джерел) та морська Дівиця (живе в морі), у лужичан є Лісунка (колишеться на гілках лісових дерев). На Харківщині всі загалом Русалки називаються Лоскоталками, а в росіян — Щекотухами, що свідчить про їхню небезпечність для людей, особливо (за повір'ями) для неодружених парубків, які ходять пізно берегом річки чи в лісових хащах.

Значно менше відомостей маємо про кожну з русалок. Але дещо знаємо й про них. Наприклад, Жалиця — душа утопленої дівчини, що перевтілилася у Русалку. її душа скаржиться (жаліється) кожному, кого зустріне на березі, про свою гірку долю. У народі вважають, що їй не можна співчувати, бо одразу відбере в людини життєву силу (вип'є енергію). Слово-оберіг від такої русалки: "Чур! Чур! Пращур! А ти Сніп бачила?"

Полудниця — Русалка, що з'являється у полі з полудня (від 12 до 14 години) з серпом у руках, тому вона має ще ім'я Серпушниця. За Звичаєм, в полудень слід було відпочивати, лігши в холодку під деревом. Тому, хто порушив цю традицію, замешкавшись у полі, Полудниця починає задавати запитання: як обробляти льон, готувати прядиво, полотно, сорочки тощо. Якщо винуватець не зможе відповісти, вона насилає хвороби. Щоб уникнути покарання, потрібно якнайдокладніше розповідати з усіма подробицями про весь процес роботи, виграючи час.

Коли полуденний час скінчився, Полудниця зникає, так само, як зникають нічні духи зі співом півня. Повір'я про сакральність полуденного і полуночного часу сягають ще глибокої індоєвропейської давнини, зокрема відображені в Ріґведі та Кама Сутрі, де пов'язані з часовими табу.

Росяниця — Русалка-опікунка роси, насичує трави живлющою силою, дає прокорм коровам, козам, які, у свою чергу, дають молоко. Тому в народі кажуть: "Росяниця годує дітей молоком".

Русалка Пічка, або Маруха, подібна до російської Кікімори, вона слідкує, щоб жінки не пряли вночі, не залишали без догляду в хаті куделю (особливо в п'ятницю). Жінки бояться, що Нічка випряде весь льон. У тихі нічні години в хаті чути шум. схожий на прядіння, а часом стукіт — вважають, шо це пряде Нічка-Маруха. В них Русалках бачимо раціональні звичаєві вірування, які оберігали наших Предків від виснажливої праці, примушуючи правильно дозувати працю і відпочинок.

Імена інших Русалок дають змогу припустити, що кожна з них відає певною рослиною чи сферою життя родини, як приміром. Гречуха, що живе в гречці під час її цвітіння та колосіння і сприяє дозріванню зерна.

Можна прослідкувати і зв'язок русалок із Рожаницямн. На це вказує насамперед назва джерела, що існує у згаданому Миролюбовим селі, як "Реченець-сестринець". Ще на початку минулого століття старожили згадували, що біля таких джерел здійснювались обряди наречения немовлят (надання імені, іменини). Мати на світанку тричі занурювала дитя у святі води джерела, а на березі залишала гостинці (треба вважати Роду і Рожаницям), загорнуті в білу скатертину: "жарево" (смажене м'ясо), молоко, яйця, сир, сметану.

На зв'язок русалки з Рожаницею вказує також і народне пояснення русалки як душі покійниці. На Поліссі вважають, що русалкою стає жінка чи дівчина, яка померла на Русальному тижні. Зі світом Нави (покійних родичів) пов'язані також мавки (різновид русалки в Карпатах). Мавки приходять на Землю, починаючи з Навського четверга (перед Великоднем), і перебувають тут до глибокої осені, після чого засинають на зиму. Взагалі четвер, день Перуна, важливий і для русалок: вони як помічниці Бога-громовержця, "облаяні діви", посилають живу воду на поля й ліси. Тому друге їхнє свято - Русальний Великдень -теж припадає на четвер Семикового тижня (сьомий тиждень після Великодня Дажбожого). Відомо, що в давнину Русальний Великдень святкувався дуже гучно — з музикою, співом, танцями, рядженими ("возложища на лиця скурати", тобто маски зі шкіри). Так наші Предки славили пробудження грозових і дощоносних сил природи, яке припадає на середину травня. У словенців збереглася навіть назва цього місяця рісалчек, тобто русальник.

На Русалії з квітами й травами заносять у хату добрих духів родини. Русалкам жертвують стрічки, полотно, сорочки, які розвішують на деревах: цей обряд означає викликання до Яви тих душ, які потребують тілесної сорочки, щоб отримати нове життя. Отже, Русальний культ мав на меті забезпечення вічного коловороту душ через світи Нави, Прави і Яви. Русалії тривають тиждень, після чого з Русалками прощаються і урочисто з піснями проводять їх за село.

Чорт.

У зв'язку з фактичним двовір'ям Предків не зовсім чітким є поняття "Нечистої Сили", оскільки з прийняттям офіційної християнської віри всі давні Боги й духи були віднесені до когорти "нечистих". Ось як про це пише Митрополит Іларіон: "Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх "злих" сил став Чорт, що тепер став зватися Дияволом, Сатаною чи Демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту.

Прикро читати в такого поважного дослідника про якусь "систему", яку нібито внесло християнство. Кожному сумлінному знавцю нашої міфології очевидно протилежне — християнство дощенту зруйнувало ту чітко вибудувану систему, яка існувала в релігії наших Пращурів. Звичайно, простий народ ніколи не прагнув заглиблюватися у сутність християнських догм, але сильна повага до традицій примусила його не тільки виконувати всі обряди християнської церкви, але й зберегти чимало того, що церква засуджувала, і з чим вела постійну боротьбу.

За християнськими уявленнями, Чорт людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Образ Чорта має давнє дохристиянське походження, але встановити, якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, нині вже важко.

Однак є два погляди на цей образ нашої міфології: Чорт як духовна постать і чорт як незвичайна обдарована людина. Ще у XVII ст. українці уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: "Кудес, Кудесник — чорт або чаровник" — писав Памво Беринда про Чорта у своєму "Лексиконі..." (1627). Отже, маємо три синоніми, до яких, напевно, можемо додати інші, якщо не ідентичні, то близькі за функціями: чаклун, відун, відьмак, характерник тощо. Слов'яни, як відомо, без особливих мук сумління досить часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха.

Вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає у людини душу. Його ж самого часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, людину. З цього уявлення видно, що Чорт смертний, як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали "чортами". У давнину це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за "чертами і різами".

В Україні за часів Козаччини такими "чортячими" рисами наділяли характерників — особливо удатних козаків, які в надзвичайно скрутних, на перший погляд безвихідних, ситуаціях якимось дивовижним чином виходили переможцями. Таку майстерність сприймали за характерницькі "чари". І нині про таких спритних людей в українських селах кажуть: "От, чортяка!"

Існує й інша постать Чорта. В духовному значенні він близький до Чорнобога (Бога Ночі) і в цьому виявляються його теїстичні риси. Іноді образ Чорта у казках можна порівняти з Велесом (наприклад: литовський Велняс — Чорт) — охоронцем скарбів, неперевершеним майстром перетворення (метаморфоз, зміни зовнішності тощо), а також покровителем талантів. Чорт як духовна постать близький і до Домовика, бо обидва перебувають на межі світу Яви, можуть переходити за цю межу ("за чєрту"), щоб допомогти людині. Як до перших, так і до других Чортів зверталися в разі потреби. Користуючись умінням таких Чортів, люди могли просити допомоги в чаклунів, кудесників, знахарів, або звертатися власними молитвами до Чорта. Такі молитви відомі: при заходженні в річку; як щось загублять; ховають або знаходять гроші; коли жінка хоче, щоб Чорт привів чоловіка додому тощо. Наприклад, уявлення про те, що Чорт живе у воді, роблячи її дуже холодною, спричинило таку молитву-заговір: "Чорт, Чорток, не ламай кісток! Ти — з води, а я — у воду!"

Образ Чорта у слов'янській міфології докладно описаний переважно під християнським кутом зору, тому й нині ще залишається мало-дослідженим. Але пам'ятаємо, шо "не такий Чорт страшний, як його малюють!" — і в цьому є велика мудрість народу і його велика таємниця.

Перелесник.

Літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається із ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся він в образі гарного, палкого юнака з "буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима", як писала Леся Українка в "Лісовій пісні". Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обереги від таких спокусників жінок, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв'язок зі Змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.

Не можна згадувати Перелесника проти ночі. Про Перелесника поетично написала Леся Українка у вірші "Як я люблю оці години праці":

...До неї уночі з'являвся Перелесник, Не дьяволом з'являвся, не марою, Спадав летючою зорею в хату, А в хаті гарним парубком ставав...

...На ранок, як співали треті півні, Зникав той Перелесник, а дівчина Уквітчана, убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида...

Однак Перелесник, так само як і Змій в українській міфології досліджений недостатньо. У світовій міфології образ Змії (Змія) пов'язаний як з жіночим началом (родючість, земля, річка, домашнє вогнище), так і з чоловічим (запліднення, небо, дощ, небесний сонячний вогонь). Ще в міфології палеоліту прослідковуються опозиційні символи Змії (нижній світ) і Птаха (верхній світ), ворожнеча між якими відома також в індуїзмі (птиця Гаруда і змії-наги). У пізніших міфологіях вони перетворюються на синкретичний образ змія-птаха — Дракона.

Перелесник, судячи з імені (від ст. сл. прелесть) — спокусник, у християн близьке до перелюбодій — "осквернитель шлюбного ложа", який спокушає заміжніх жінок. Леся Українка зберегла нам народне уявлення про здатність Перелесника до метаморфоз (летюча зоря перетворюється в гарного парубка), що споріднює його з Велесом (Зміуланом), а наявні в нього коштовні подарунки нагадують ще одну особливість Велеса — охоронця таємних скарбів. Однак за своєю основною характерною рисою — палкого коханця і спокусника — Перелесник найближчий до Ярила.

Берегиня.

Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам'яті, яка зберігає прадавні звичаї. І хоча таке розуміння Берегині є лише даниною сучасному поетичному мисленню, ми все ж ставимося із повагою до цієї постаті.

Берегиня до сьогодні залишається малодослідженою. Тому звертаємо увагу на деякі маловідомі риси цієї Богині. У Велесовій Книзі вона згадується так: "Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого — так прорекла їм Берегиня", (дошка 7-Ж). Як бачимо, тут Берегиня пов'язана не тільки з водою, співами, але й з віщуванням ("пророцтво" — від ст. сл. "ректи") про героїчні битви і перемоги.

Ім'я Берегині у формі множини згадується і в писемних християнських джерелах ХІ-ХУ ст. У "Слові Григорія Богослова" це ім'я назване шість разів. У "Слові Іоанна Златоуста" Берегиня згадується один раз і виступає як ім'я власне. У Софійському збірнику XIV ст. читаємо, що одні язичники поклонялися Блискавці, Грому, Сонцю і Місяцю, а інші "... Перену, Хоурсу, Вилам і Мокоші, Оупирем і Берегиням, їх же нарицають три-дев'ять (тобто 27) сестриниць... а ще інші - Огневі і Каменію, і Рікам, і Істочникам, і Берегиням..." Чудовський список XVI ст. подає відомості про те, що їм "кладуть треби" (їжу), "младенцы знаменают мертвы і Берегеням", що означає "немовлят поминають померлих і жертвують Берегиням". Хоча й нині серед етнографів побутує нав'язаний християнським світоглядом погляд на потерчат як на "нехрищених дітей", однак давніше його язичницьке значення аж ніяк не могло стосуватися охрищення. Поняття потерчата прозоре своєю етимологією — втрачені, "потеряні" діти, або мертвонароджені.

Написання імен у давніх списках, як відомо, не було чітко унормоване — як літописець чув, так і писав. Ім'я Берегині передається також по-різному: Берегиня (Паїсівський збірник XIV—XV ст.); Перегиня ("Поучение духовное детям" XVI ст.). Останній твір своєю орфографією наштовхує на цікаві роздуми. Так, тут подаються поради, вірогідно, вже охрищеним нащадкам, чого їм треба уникати: "Уклоняйся Поревну, і Аполовину, і Мокоши, і Перегині". Звичайно ж, слово уклоняйся тут вжито не з українським значенням "вклоняйся", а з церковнослов'янським "уникай, ухиляйся". Пореви і Аполовин — зіпсовані імена слов'янського Перуна та грецького Аполлона.

Перегеня — жіноча постать в язичницькому священнодійстві Обжинок (середина літа). Перші етнографічні повідомлення про Перегеню подав О. Курило в рукописі 1922 року, на який посилається К. Копержин-ський74. Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення Богині на рушниках: голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті — сакралізованої в даному обрядодійстві особи — цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня підперезана червоними поясами. Як відомо, перев'язування червоною ниткою (а пояси плели чи ткали з ниток) завжди виконує роль оберега — захисту і магічного чи лікувального засобу.

Можемо припустити, що в давнину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це зображено на рушниках XIX ст. Характерна ще одна деталь обряду - прив'язування півня до вінка, який Перегеня тримає в руках, та подібний обряд у Німеччині, де півня (живого, дерев'яного чи паперового) прив'язували

Берегиня на вишивці XIX—XX ст.

до снопа. Це також відповідає нашому зіставленню: майже на всіх вишивках цього мотиву присутні птахи — символ Сонця та духовності. Цікаво, що на Поліссі господар обливає дівчину, яка принесла вінок, водою — побажання родючості.

К. Копержинський зазначив ще одну форму імені Берегині: Пи-рогеня (від слова "пиріг"), що він вважає пізнішим перекрученням, або "народною етимологією". Однак, можливо, слід було б порівняти зі ст. сл. словом пиро, яким давні слов'яни позначали зерновий хліб, взагалі злаки, борошно (пор. санскритське para — пшениця). Хлібна магія у слов'ян є виключно жіночою справою (пор. звичай випікання ритуального хліба, до якого чоловіки не допускаються, навіть на поріг не мали права ступити). Загалом основу всіх аграрно-магічних обрядів становлять світоглядні уявлення про жіночу природу Землі.

З настанням весни жінки й дівчата активно "годують" Матінку-Землю: кожній природній стихії готують спеціальні "гостинці" (різні види обрядового хліба, крашанки, яєшню, пиво, мед тощо). Жіночі обряди сприяють заплідненню землі, готовності її до вегетативної роботи, стимулюють проростання рослин і достигання плодів. Ця "робота" Матінки-Землі уподібнюється до шлюбу, вагітності й пологів. Сам жниварський процес первісно імітував пологи ниви.

Вагітність позначалася старослов'янським словом берем'я. Це слово, як і інші однокорінні слова — беремінна, оберемнена, походять від давньо-індоєвропейської основи дієслова bero — беру, несу (пор. ще оберемок). Нагадаємо також, що первісне значення слова нести пов'язане із поняттям "знести яйце", а брати — "приймати пологи" (пор. "баба-бранка" — повитуха).

У "Слові нікоєго христолюбця" читаємо, що язичники "вірують у Перуна й Хорса... і у Вили, їх же числом три-дев'ять сестріниць, глаголять невігласи і мнять їх Богинями і тако покладають їм треби й короваї їм ломлять, і курей ріжуть" (курсив мій. — ГЛ.).

З цього тексту бачимо, що:

Вили — те саме, що й Берегині, їх, як і Берегинь, три-дев'ять сестріниць, тобто двадцять сім;

1) Вила у південних слов'ян - це та сама Русалка у східних слов'ян.

Отже, якщо Вила у тексті названа Богинею, то логічно й Русалку вважати Богинею, тим більше, що в тексті є вказівка на самих віруючих, яких християнин назвав "невігласами" за те, що вони "мнять їх Богинями".

2) Вилам, а отже, й Русалкам кладуть ті самі треби, що й Рожаницям. Григорій Богослов (автор IX ст.) уточнює, що Богиня Рожаниця у слов'ян подібна до грецької Богині Артеміди (опікунки дітонародження).

Отже, Берегиню можемо вважати Богинею, близькою до Рожаниць, Русалок, Матері-Землі та інших жіночих сутностей природи.

Як би сучасні дослідники не препарували нашу міфологію, як би не ділили наших міфічних істот на "вищих і нижчих", "чуттєво-надчуттєвих", "демонічних і теїстичних", сучасними рідновірами такі "дослідження" сприймаються як некоректні, бо релігія завжди є способом духовного пізнання людини, її зв'язку з духовними сутностями рідного народу та рідної природи, а рідна мова надає їм рідних імен. Українська міфологія багата на образи, наповнена силою-силенною духовних істот. Все, що є в природі, було населене: в лісі — Полісун, в очереті — Очеретяник, у полі — Польовик, у болоті — Болотяник, скарби стереже — Скарбник, хворобу приносить — Пропасниця або Моровиця. Дослідження української релігійної міфології продовжуються.

Багатство духовних образів свідчить про багатство духовної культури народу. Слов'янська міфологія зберегла уявлення про розлитість Бога в природі, у всьому живому. Таке богорозуміння в науці отримало назву іманентності Бога. Множинність імен Бога-Богів переконує нас у тому, що різноманітність божественних проявів — ознака життєздатності етнічної релігійної системи.