УКРАЇНСЬКА МОВА ХІІ—XVI ст.

Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала завдали нищівного удару культурі й побуту давніх українців. Значних руйнувань та знищення зазнали міста, горіли бібліотеки і документи. Списки творів письменства Київської Русі збереглися головним чином у Новгородській та Псковській землях, які не зазнали цілковитого розгрому. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська та Переяславська землі. Але, незважаючи на жорстокі часи, культурне життя на завойованих землях не припинилося. Відомі такі писемні пам'ятки цього періоду, як: Галицько-Волинський літопис, "Слово о погибелі Руської землі", "Києво-Печерський патерик". Незважаючи на візантійсько-християнське забарвлення цих творів, їхня мова залишалася образною, зберігаючи урочистість стилю, народно-поетичні вислови, афоризми.

Ослаблені південноруські та західно руські землі в XIV ст. потрапили у нову залежність: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина (Полтавщина), Поділля та Волинь аж до XVI ст. перебували під владою Великого Литовського князівства; Галичина з 1387 р. — під Польщею,

Закарпаття з XIV ст. входило до складу Угорщини, а Буковина - до Молдавського князівства. Рівень культури держав-завойовниць був нижчим, ніж на завойованих ними землях. Тому, незважаючи на велику військову могутність, навіть Литовське князівство не змогло обійтися без руської мови, яку було визнано державною. Про це свідчать пам'ятки ділового письменства, грамоти XIV—XVI ст.: "Судебник" Казимира Ягайла 1468 р., "Литовський статут" 1566,1588 рр. тощо.

Ось що написано в "Литовському статуті" про мову: "А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськими вси листы, выписы и позовы писати, а не иным языком и словы"".

У рукописному примірнику "Литовського статуту" вміщено вірш Яна Казимира Пашкевича про руську мову:

Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною,

Без той в Польше не пребудешь,

Без сей в Литве блазнем будешь.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: Литовський літопис, "Люцидарій", "Четья-Мінея".

Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. В цей період у мові українських грамот з'явилося чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів: маршалок, канцлер, чинш, голдаванье (у значенні "присяга"), а також латинізмів: маистат, привилье тощо. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалася зі слів давньоруських, успадкованих відділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських форм: король — круль, волость — влость, добровольце — добровульне. Найстійкішим щодо змін залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої староукраїнської народної мови та пам'яток Київської Русі.

До того ж польська мова не могла значно вплинути на мову українських пам'яток, як це здавалося і на перший погляд, оскільки вона з XIV—XV ст. користувалася латиницею, а мова діловодства була суто .латинською.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з Буковини. Ось для прикладу зразок мови милдавської грамоти: "... Ґерге, уставши ся з добрыми людьми, перепросиль пана Костю, абы его простиль на тое село и на домы,и пань Косте ся смиловаль на него..."

Боротьба православ'я із католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам'яток. Оборонні православ'я (ортодоксального християнства) вважали, що треба писати старослов'янською, а католики ганьбили цю мову як непридатну для церковного письма. Так, Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: "із слов'янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може... Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди". У відповідь на його книгу "Про єдність костьолу Божого" з'являється багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов'янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захари Копистенського, Івана Вишенського та ін. Потреба церковників зберегти старослов'янську мову в культово-релігінному письменстві і штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування її розвитку.

Оскільки старослов'янська мова вже у IX ст. не зазнавана змін, фактично була мертвою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з'являються словники, що подають переклад зі старослов'янської на українську народну мову. Так. у XVI ст. був написаний "Лексисъ с толкованіємь словенських словъ просто" невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово - без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба укласти словник української мови. Ось приклали деяких перекладів: абие -заразь, бращася — боротися, возискаю — шукаю, благодару — дякую, дщерь — дочка, заемлю — позичаю, успею — устигну тощо.

Першим друкованим словником став "Лексисъ сиреч речення, вькратце собраны и изъ словенскаго языка на просты рускій діялект истолкованы" Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Загалом тут пояснено 1061 слово: авва — тато, отець: баснь — казка, слово, байка; юноша -парубок, младенець; виновны — тот, который есть чему причиною тощо.

Пам'яткою староукраїнської мови є "Пересопницьке євангеліє", написане в 1556—1561 рр. Його мова позначена виразним народним колоритом, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Василевич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. Таким чином, пам'ятка чужої культури, перекладена староукраїнською мовою, не тільки стала символом української писемності, але й набула статусу національної святині, на якій присягають президенти. Як тут не згадати Шевченкове: "Якби ви вчились так, як треба, то її мудрість би була своя"!

Протестантські рухи XVI ст. сприяли залученню до писемної мови великої кількості слів із простонародної української мови. Взагалі епоха Ренесансу та Бароко в Україні внесла живомовний струмінь у літературну мову. Загальнонародна розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була "порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література", коли писані "мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України".

І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), вже з'являлися твори, написані близькою до народної української або книжною українською мовою. За свідченням сучасників, тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживания народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою є думка Івана Франка, що "Енеїда" Котляревського "не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції".

Ділова мова українських сотенних канцелярій наближалася до народної, хоча й мала традиційні риси тогочасного діловодства. Писарі зберігали фрази-стереотипи з Литовського статуту та інших правописних кодексів. Цінні зразки мови дають судові документи, які фіксували живе мовлення свідків і підсудних, адже для достеменності документів була потреба в дослівному записі свідчень. Тому в них спостерігаються мовні риси різних соціальних верств українського народу.

У другій половині XVI ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видавалися книжки й формувалась книжна українська мова, яку розвивали письменники XVII ст.

Але не всі освічені люди цього часу розуміли необхідність вживання народної мови як літературної. Хитання у виборі мови для писання творів — характерне для XV—XVI ст. явище. Так гетьман Ходкевич 1568 р. писав у передмові до "Учительного євангелія" про те. що він хотів перекласти цю книгу зрозумілою для народу мовою, але "мудрі люди" застерегли його, вказавши, що при перекладі "здавних пословиць на новые, помылка чиниться немалая".

Ось як про це писав і Павло Житецькпй: "Мова ця звучала неоднаково в різних краях Литовської держави: це була то українська, то білоруська мова, а то й інша і собі поділялась на багато окремих говірок. Тим то й можна уявити собі, на які труднощі натрапив би письменник, якби він наважився говорити чистою народною мовою, заздалегідь не вивчивши народні наріччя, що в XVI віці неможливо було не тільки у нас, а й у Європі".

Отже, різноманітність українських говірок стримувала письменників у застосуванні народної мови як літературної. Тому вони й намагалися виробити таку книжну мову, яка була б зрозумілою для всіх. Проте дуже часто їхній вибір зупинявся на латинській, польській або, в кращому випадку, церковнослов'янській мовах.