ПОНЯТТЯ ТА ТЕРМІНОЛОГІЯ ЕТНОНІМІКИ

Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем'я, народ, нація не можуть існувати серед сусідів без своєї етнічної паши. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Первісною причиною цього є природне протиставлення "ми — вони". Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавати їм імена. Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропоніми — власні імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.

Етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.

Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають Велесова Книга та "Повість врем'яних літ"}Автентичність Велесової Книги доводять дослідження Володимира І Паяна (Англія). Ворпса Яценка (Україна). Бориса Ребіндера (Франція). Миколи Скрипника (Франція. Голландія), Сергія Лєсного (Канада) та ін. Уже літописці Велесової Книги подають десятки назв слов'янських племен, з'ясовуючи їхню спорідненість: анти, боруси, венеди, волиняни, /олунь, древичі, древовичі, дуліби, іллірійці, карний и, костобоки, кривичі, ляхове, поляни, риб'яни, рись, руськолань, сіверяни, скіфи, слави, сурозька русь, тиверці, хорей (хорвати), щекове плем'я (чехиу. Нестор-літописсць подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації. Вій також зазначив, що їхнім загальним іменем було слов'яни (словени).

Народна етимологія — пояснення назви племені - була притаманна вже авторам Велесової Книги: коли жили в Карпатах, "називався народ наш карпини, а як стали жити в лісах, то мали назву древичі, а на полі були — імено мали поляни" (дошка 7-Є). Також назва племені могла походити від тотема чи родоначальника: ті, що мали тотем "Корову Замунь" (дошка 7-Є) — називалися кравенці, сини Щека — чехи. Отже, методологія Нестора — пояснення імені народу за місцем його проживання - вже не була новою (поляни — в полі, бужани — на Бузі тощо) і була успадкована й пізнішими дослідниками.

У давніх хроніках різних народів (включаючи й Біблію) використовувалася методологія пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є й методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руси.

Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає Велесова Книга. За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н. ч., жив один із прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси.

Науковими дослідженнями в галузі слов'янської етноніміки у XVIII ст. займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст. Юрій Венелин, Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Буслаєв, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції та висновки, які ґрунтувалися передусім на патріотичних почуттях, а не на наукових фактах, хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.

Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або ауто етноніми).

Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки.

При цьому слід враховувати, що слов'янські пам'ятки зберігають тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, поруч з етнонімами, що існували в їхніх мовах, іноді подають і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела досить часто відтворюють назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.

Поселення давніх племен розташовувалися поблизу річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: "істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак". Помпоній Мела пише: "Борисфен омиває плем'я свого імені". Отже, поняття "рід — ріка" цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота щодо двох варіантів назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки.

ПЕЛАЗГИ

До перших писемних пам'яток про племена, котрі заселяли Північне Причорномор'я, належать віршовані рядки легендарного поета Гомера. В "Іліаді" він згадує племена "кобилодойців" та "молокоїдів", яких називає убогими, але "над всіх на землі справедливими". Звичайно, ці назви умовні. Вони вказують передусім на особливості побуту племен, а не на їхню етнічну назву. Проте Гомеру відомий народ пелазги, яких він називає "божественними", "богосвітлими", а Зевса іменує "пелазгійським Богом".

Про заселення території України племенами пелазгів у IV—III тисячолітті до н. ч. висловлювали припущення автори XIX ст. (Єгор Классен, Олександр Чертков та ін.)3. Академік Олексій Соболевський ототожнював пелазгів із населенням Трипільської археологічної культури і вважав їх предками кіммерійців. Український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який відкрив Трипільську культуру, був переконаний, що трипільці — це "найдревніші слов'яни".

Свою назву Трипільська культура отримала від села Трипілля, де вперше 1893 року були знайдені її пам'ятки. Нині археологи мають певний матеріал, що засвідчує наявність письма у трипільців не тільки на території України, але й у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії. В Україні трипільські написи досліджувалися і дешифрувалися Миколою Суслопаровим та Валентином Даниленком, проте результати їхньої праці були майже невідомі ані науковцям, ані, тим більше, широкому колу читачів. За кордоном, де подібних пам'яток писемності знайдено більше ста, замовчувати їх немає потреби. Нині дешифруванням трипільської писемності займаються відомі шумерологи. Поки що писемних назв чи самоназв народу Трипільської культури не виявлено. Ототожнення трипільців з пелазгами нині може розглядатися тільки як припущення. Проте встановлено, що мова пелазгів була споріднена з протолатиною або одним із її діалектів5. Алфавітом пелазгів користувалися й греки. Цей же алфавіт був відомий в Італії та Малій Азії як "фінікійський". Діодор Сицилійський у І ст. до н. ч. писав, що "ці літери могли б називатися пелазжсьшми, оскільки пелазги користувалися ними".

Геродот стверджує, що пелазги жили в Греції ще до появи тут греків, тобто були аборигенами цього півострова і розмовляли "варварською мовою", тобто мовою, відмінною від мови греків-прибульців6. Відома також давня назва Греції — Пелазгія, за назвою давнішого аборигенного племені7. У всіх давніх авторів згадки про пелазгів носять переважно епізодичний характер. Однак пелазги їм відомі як до грецькі й до італійські племена-попередники етрусків і римлян, які шанували безіменних Богів як втілення різних явищ природи. Порівняльна міфологія нині дає змогу простежити найдавніший зв'язок пелазгів зі слов'янами. Пелазги були хліборобським народом і мали Богиню Родючості — опікунку хліборобства, Бога Рода, який зображався з випрямленим фалосом (саме таке зображення Гермеса було запозичене греками в пелазгів, а скіфи так зображали свого Бога Папая)8. У всіх давніх авторів греки і римляни відрізняються від пелазгів мовою і звичаями, вони постійно воюють з пелазгами, витісняючи їх із південних країн Греції, Італії, Малої Азії (дані антропології підтверджують близькість або тотожність антропологічних типів населення Малої Азії та трипільців України).

Мало наукових припущень і щодо назви пелазгів. Олександр Знойко вважає, що ця назва походить від імені Божества Пелле — Полель — Аполлон, який є Богом світла, небесного вогню, тотожним слов'янському Білобогу. Цей Бог під іменем Гойтосір (тотожний грецькому Аполлону) був відомий кіммерійцям та скіфам. Пор. також назви Пелла — одна з давніх столиць Македонії (слов'янська країна на Балканах) та назви гірського масиву Пелліон, місто Пелена, місцевість Пелопоннес, область Пелазгіотида, місто Пелазгійський Аргос тощо.

Геродот також згадує "царство героя Ахілла, сина царя Пелея і морської Богині Фетіди", яке важко знайти на сучасних картах. Однак нині відомо про святилище Ахілла на острові Левке (дослівно "Білий", нині острів Зміїний), що в Чорному морі поблизу гирла Дніпра і Дунаю, яке має багато міфологічних паралелей зі слов'янськими уявленнями про країну героїв, "царство блаженних душ", острів Буян тощо. Дослідники цього святилища висловлюють припущення щодо етнічного походження народу, який поклонявся цьому культу, як "до грецьке місцеве населення", що наближає їх не тільки до скіфів, амазонок, слов'ян, але й до пелазгів, бо культ Ахілла був відомий у до грецькій

Іюнії задовго до появи Гомерової "Іліади": "Саме в Мілеті, заснованому ще крітянами, а потім завойованому іонійцями, могли зберегтися найдавніші пласти переказів про Ахілла". Тут же знайдена гема із зображенням лелеки чи журавля. Найдавніші знахідки датуються VIII—VII ст. до н. ч. і віднесені дослідниками до індоарійських10.

Пелазгів також пов'язують з пеларгами та лелегами, які мали тотемного птаха лелеку: найдавніша частина муру в Афінському акрополі називалася пелазгійською або "пеларгійською" (від гр. пеларгос — лелека). Геродот оповідає, що греки найняли пелазгів для будівництва цих мурів, а в нагороду за це дали їм непридатні для хліборобства землі. Але пелазги швидко культивували цю землю, і греки "побачили ці ділянки добре обробленими, а перед тим вони були неплідними, без усякої вартості, їх узяли заздрощі і вони захотіли придбати цю землю, і так афіняни вигнали пелазгів, не висунувши жодного приводу". З цього часу почалася постійна ворожнеча між афінянами і пелазгами.

Український народ й досі вважає, що жіноче ім'я Палажка є залишком етноніма пелазка, тобто "пелазгійська жінка".

КІММЕРІЙЦІ

Назва кіммерійці більше досліджена вченими, ніж назва пелазги. Клавдій Птолемей ще в II ст. на своїй карті розміщує Кіммерію (Cimmerium) біля землі Боспорянів. Із малоазійських джерел нам відомі назви кіммерійців як garnir (вірменське), gimirri (асірійське), gomer (єврейське). М. Грушевський також наводить версію етимології з осетинського гуміріта — велетень або грузинського гмірі — герой. Деякі дослідники вважали кіммерійців нащадками шумерів. Так, академік Микола Марр вважав, то шумери перебували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського китег— кумир, Бог. О.М. Трубачов виводить назву кіммерійців із фракійського kirsmario — "чорноморські". Український мовознавець Олексій Стрижак пропонує своє припущення щодо етимології цієї назви. Він наводить ряд топонімів та гідронімів на території України, які могли бути утворені від етноніма кіммерійців: Чемерівці, р. Чемерня (у басейні Сожу), Чемерин (на Волині), Чемеринці (на Львівщині), Чемерне (на Рівненщині), Чемерпіль (на Кіровоградщині) тощо. Подібні назви є в Італії (м. Кімерій), на Таманському півострові, у Краснодарському краї.

До цього ж ряду належить назва Жмеринка (чергування к—g). Кримські гори в давнину називалися Кіммерійськими. Отже, на думку Олексія Стрижака, слово кіммерійці означало "чорноморські" (kir — "чорний", тог — "море"). У давні часи колір був тісно пов'язаний із символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий — південні, іноді — західні. Так, наприклад, Середземне море звалося "Білим морем". Північні краї здавалися південним народам темними, вкритими імлою, суворими.

СКІФИ

Назв скіфських племен було дуже багато. Чи були вони етнічно однорідними? Античними авторами зафіксовано такі назви: скіфи-орачі, скіфи -хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, а також царські племена: царські скіфи, царські саки, царські сармати, царські гуни. Ще більше назв скіфських племен подав історик та етнолог Стефан Візантійський (припускають, що він жив близько V ст. н. ч.) у своїй праці "Етніка", яка є справжнім етнічним словником: абії, амадоки, аорси, апсіли, бехір, будини, даї (даси, дат), гелури, евергети (переклад — "благодійники", називались також аримаспами), геди, іами, icen, іседони, лази, меоти, матикети, меланхлени (переклад — "чорноризці"), міргети, саки ("так називають скіфів за обладунком"), сармати ("скіфське плем'я"), савромати, скіфи ("фракійське плем'я, раніше називалось nomatoi, а скіфами названі за ім'ям Гераклового сина Скіфа, але за деякими джерелами від sknsestai — сердитися, тому що вони дуже сердиті"), тірменіг. Повідомлення Стефана Візантійського про велику кількість міст у Скіфії заперечують вигадки про нібито виключно кочовий спосіб життя скіфів.

Етимологію слова скіф іноді пов'язують із гр. скіфос — чаша, яку нібито носили скіфи при поясі. Проте таких чаш у скіфських курганах не виявлено. Можливо, у греків це слово мало дещо зневажливий відтінок — адже існував вираз "пити по-скіфському", який відображав звичай скіфів пити міцні ритуальні напої.

Інша версія — походження етноніма з давньогерманського скитай, що означало "стріляти", або давньоарійського скій — "скитатися".

Але Олексій Стрижак зауважив, що тут поєдналася формальна, цілком випадкова етимологія. Адже скитания було характерною рисою частини скіфського населення (скіфи-кочівники), сюди ж приєдналася народна етимологія, яка пов'язувала назву скит зі слов'янським словом "скитатися", що малоймовірно.

Оскільки всім цим етимологіям бракує системності, Олексій Стрижак пропонує розглядати такі етноніми, як скіфи, саки, сколоти разом, у їхніх генетичних і функціональних зв'язках.

Він пов'язує назву саки з вірменським "велетні" (пор. назву ант, яка теж означає "велетень"). Саки справді були високі на зріст, їхні сліди залишились у вигляді топонімів і антропонімів: м. Саки, ім'я першого вірменського коронованого царя Скайорді-Сакід, що означало "вірменин, син сака".

У скіфському антропоніміконі поширені імена з компонентом -ск, -сак. Скіф, Скіфарб, Сколот, Сколопіт, Скіл, Скілур, Арсак, Медосак. Назву сколоти Геродот ужив один раз: "... усі разом вони називаються сколотами за ім'ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами". Виходить, що самоназва скіфів — сколоти. Підтвердженням цього є велика кількість назв, залишених сколотами: Сколе, Сокаль, річки Сколот, Сколодинка, Оскіл тощо. Отже, скіфів, сколотів і саків можна ототожнювати як в етнічному, так і в мовному відношенні.

Як синонім до назви сколоти Олександр Знойко пропонує розглядати лот-ва (Литва): пор. лоти — сколоти. Для підтвердження цієї думки наводиться той факт, що мова трипільців-пелазгів, як і кіммерійців, була протолатиною, дуже схожою на сучасну литовську18.

Скіфів легко пов'язати зі слов'янами, бо в багатьох літописах є їх ототожнення. Наведемо один маловідомий текст з Холмогорського літопису: "И в літо... 3099 Словен и Рус с роды своими отлучишася от Ексипонта... и хождаху по странам вселення... и от того времени ново-пришельци скифистии начаху именоватися Славяне". (Датування не ідентифіковано).

САРМАТИ

Цікаву версію щодо походження цієї назви висунув Єгор Классен. Він вважав, що ця назва не етнічна, а професійна. Іноземні купці, які купували у скіфів вироби зі шкіри та хутра (до речі, високо цінувалися на тогочасному міжнародному ринку), називали цих продавців кожум'яками, або сиром'ятниками, у греків це звучало як "sauromatae", а в римлян — "sarmatae", що пізніше трансформувалося в сармат. Існує й друга версія цієї назви: індоарійське "sar + mat" означало "належні жінкам" (цар-мати або голова-мати). Олексій Стрижак, присвятивши цілу монографію етнонімії Птолемеєвої Сарматії, так і не дав якоїсь обґрунтованої етимології цієї назви, лише зауважив про можливість виведення етноніма сармати від імені легендарного брата Либеді (герм. Сванхільда) — Сар, від якого походить і назва міста над Дніпром (лат. Saron ). Клавдій Птолемей у II ст. н. ч. назвав понад сотню сарматських племен, серед яких найзначнішими були: алани, Роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети. Різні античні автори називають ці племена по-різному. Так, Страбон усіх їх називає сарматами, Ефор — сірматами, а Пліній Старший — савроматами. Цікаво, що в Авесті, героїчному епосі аріїв, є назва племені сайріма, що за значенням близьке до аір'яна, арія (країна аріїв), тут також вказується, що ці племена мешкали біля ріки Ра (тобто Волги). І хоча час створення усної іранської Авести датується XIV—XII ст. до н. ч., відомо, що у формуванні культури сарматів провідну роль відіграли племена Андронівської археологічної культури, яких дійсно ототожнюють з аріями Авести та Рігведи. Самоназвою, або грецькою назвою сарматів було саї (назване в Ольвійському декреті), яких сучасні дослідники, слідом за Страбоном і Аппіаном, вважають "царськими сарматами". Ці саї (вірогідно, з іранського хсайя — цар, ватажок) мали володаря Сайтафарна, ім'я якого перекладається як "царське щастя" (сила, талан). Це й дало підстави дослідникам вважати племена саїв царськими сарматами.