Конституційне право

Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні порівняно з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов'язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви. Однак центральним, з погляду розвитку конституційного та адміністративного права, слід визнати 11 Статут, що радикально реформував систему органів влади Й управління. Важливе значення мали норми, які регулювали порядок прийняття нових законів. Так, в арт. 2 розділу II зазначалося, що ні сам господар, ні разом із пани-радою не правомочний вирішувати питання про війну і податки. Ці питання вирішував лише сейм. У Статуті 1566 р. було здійснено спробу проголошення політичних прав простих людей (арт. 2, розд. III). В III Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст Ш Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.

Під-канцлер Лев Сапега у вступі до III Статуту підкреслив ідею правової держави, метою якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави сам підкоряється праву.

У Статуті 1588 р. норми державного права було виокремлено в третьому розділі. Так, арт. 1 цього розділу проголошував недоторканність кордонів Великого князівства Литовського і збереження його самостійності; арт. 4 зобов'язував короля і господаря повернути до складу Великого князівства Литовського всі землі, раніше від нього відторгнені; за арт. 5 заборонялося віднімати маєток у шляхти. Принципове значення мав арт. 12, який був безпосередньо спрямований проти польських феодалів, які прагнули прибрати до рук державні посади, а з ними і маєтки у Великому князівстві Литовському. Арт. 13 гарантував збереження у Великому князівстві Литовському окремого державного й адміністративного апарату. Наступні артикули цього розділу закріплювали і гарантували станові права та привілеї шляхти і заможної частини міщан.

Цивільне право

В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги —землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.

Значний розвиток отримало зобов'язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. У заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.

Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах.

Спадкове право

Статути знали спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).

Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.