Гродський (замковий) суд

Серед місцевих судів найдавнішим був гродський (замковий) суд. Замковий суд проводив свої засідання в замку (гроді). Головна роль у цьому суці належала посадовим особам — воєводі, старості, державцю та їхнім заступникам. Суд діяв у двох складах: вищому і нижчому. Підсудність справ замковому суду була досить широкою. До судової реформи 1564—1566 рр. йому були підсудні справи про напади на шляхетські маєтки, на церкви і костели, насилля над жінками, напади в містах, розбій на дорогах, крадіжки, підлоги, підпали, чародійство, отруєння, погрози вбивства або підпалу шляхтича щодо шляхтича, про вбивство шляхтича та ін. Однією з найважливіших функцій гродського суду було виконання вироків і рішень інших судів. Нижчий гродський суд мав збиратися чотири рази на рік і розглядати справи протягом чотирьох тижнів, вищий суд—двічі на рік по чотири тижні.

Гродський суд був усестановим судом і розглядав справи шляхти, міщан і селян. Розгляд справи в гродському суді починався негайно після доставки злочинця, захопленого на місці злочину або затриманого упродовж 24 годин з моменту скоєння злочину.

Усі рішення гродського суду записували до актових книг. Туди також заносилися заяви возного, позовні вимоги сторін, різні нотаріальні дії.

Земські суди

Земські суди були створені в усіх повітах і були типовими становими судами шляхти. Остаточне правове оформлення цих судів було здійснено Бельським привілеєм 1564 р. і Статутом 1566 р.

Вони складалися з судді, підсудка та писаря, обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Збирались ці суди тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Переважно земський суд розглядав цивільно-правові позови. Із цивільних справ земському судові не були підсудні лише земельні спори. Крім судових справ земський суд здійснював нотаріальні дії, приймав скарги на дії місцевої адміністрації. Це були перші суди, повністю відокремлені від адміністрації. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

Підкоморські суди

Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. їх було створено в 1566 р.

У цьому суді рішення за земельними спорами та майновими вимогами, що випливали з них, виносив один суддя — підкоморій. За Статутом 1566 р. його призначав безпосередньо господар. Помічником підкоморія був коморник. Розгляд справи проводився на місці спірних кордонів землеволодінь. Тут підкоморій вислуховував пояснення сторін, опитував сусідів, після чого виносив рішення й особисто встановлював межові знаки.

У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або "прибивав їх на двері".

На українських землях існували суди, які не вписувалися до загальної судової системи. До таких спеціальних судів належали: церковні, цехові, ярмаркові, каптурові суди, суди для іновірців, гетьманський, полюбовний (приятельський) суди.

Каптурові суди

Каптурові суди створювались у період безкоролів'я в XVI ст. Причина їх створення полягала в такому. Господар вважався вищим джерелом справедливості, і всі суди діяли за його дорученням. У разі відсутності господаря діяльність усіх судів переривалася, однак оскільки були нагальні справи, для розгляду їх створювались каптурові суди. До цього суду входили всі судді певного повіту. Основним завданням каптурового суду був розгляд кримінальних справ, пов'язаних з порушенням громадської безпеки.

Процесуальне право

Біля 1 /4 статей у кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес мав позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв у суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подання заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового становища. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 р. була вперше проведе на норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

Загальна територіальна підсудність справ визначалась відповідно до звичаєвого права: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинено злочин, — у кримінальних.

Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф ("вина за нестаннє").

Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб Його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами — то годовщину (штраф родичам).

Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення "добрих людей", письмові докази і присягу. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків.

Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку "добрих людей". Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовами.

 

ПРАВОВА СИСТЕМА

Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були; звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право.

На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській правді. її норми були покладені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший розвиток литовського і польського законодавства.

Певна частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складались історично в процесі суспільного життя.

Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувались їх самостійно або під впливом громадської думки і влади.

Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв ("старини не рухати"),а в XVI ст. були санкціоновані державою.

Норми звичаєвого права, які склались в Україні, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.

Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права вжитті тих українців, які тікали від гнобителів І називали себе козаками. Склалось навіть поняття — "козацьке право" як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права.

До джерел права в Україні слід віднести також канонічне право (православне і католицьке). Правовими джерелами православної церкви були кормчі книги — "Номоканон" і церковні статути київських князів Володимира і Ярослава. Найвідомішим католицьким джерелом права, яке діяло у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р.

З часом якості важливих джерел права в Литовсько-Руській державі набувають міжнародні договори, різноманітні князівські грамоти, привілеї великих князів, королів польських та постанови польсько-литовських сеймів.

Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Прусським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль у долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревській акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року — союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року — персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року — реальну єдність двох держав.

У цих актах ми знаходимо, перш за все, норми конституційного та адміністративного права.






Дата добавления: 2016-07-27; просмотров: 1527; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

Воспользовавшись поиском можно найти нужную информацию на сайте.

Поделитесь с друзьями:

Считаете данную информацию полезной, тогда расскажите друзьям в соц. сетях.
Poznayka.org - Познайка.Орг - 2016-2022 год. Материал предоставляется для ознакомительных и учебных целей.
Генерация страницы за: 0.029 сек.