Зайнятість: сутність і форми. Теорії зайнятості

У сучасній ринковій економіці людина виконує різноманітні економічні функції, їй притаманні властивості, які роблять людський чинник головною продуктивною силою суспільства. Для того, щоб людина змогла реалізувати свої здібності до праці, їй необхідно включитись у процес виробництва, в результаті чого робітники отримують статус «зайнятих». Однак, поняття «зайнятість» охоплює не тільки працю як реалізацію робочої сили, але і можливість отримання певного доходу, підвищення добробуту і соціального статусу людині. Таким чином, зайнятість – це участь населення у трудовій діяльності, яка пов'язана із задоволенням особистих, колективних, суспільних потреб і приносить заробіток або дохід.

Зайнятість відноситься перш за все до працездатного населення, тобто до трудових ресурсів країни. Трудові ресурси – це частина населення країни працездатного віку, яка володіє необхідними фізичними і духовними здібностями, певним рівнем освіти кваліфікації. Чисельність трудових ресурсів характеризує потенційну кількість робочої сили, яку має суспільство для виробництва товарів і послуг Зайнятість як економічна категорія виражає певні відносини між учасниками ринку праці – робітник, роботодавець, держава – з приводу забезпеченні робочими місцями всіх тих, хто бажає і здатен працювати. Ці відносини формуються також стосовно умов і характеру праці, рівня оплати праці, тривалості робочого дня, державного регулювання зайнятості тощо.

Зайнятість може бути реалізована через різноманітні форми суспільно корисної діяльності: наймана праця на умовах повного або неповного робочого часу на підприємствах і установах незалежно від форми власності; праця громадян, які самостійно забезпечують себе роботою: підприємці, особи, що зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, фермери; праця робітників, які мають частку власності у кооперативних, акціонерних та колективних підприємствах. Згідно з законом України «Про зайнятість» до зайнятих також відносяться особи, які проходять дійсну службу у збройних силах, та особи, які обрані на посаду в органах державної влади, управління і громадських установах.

Існують два види зайнятості громадян - повна і неповна. Повна зайнятістьозначає забезпечення суспільством достатньої кількості робочих місць для задоволення потреби в роботі всього працездатного населення, яке бажає і вміє працювати. Але багато відомих економістів вважають, що повна зайнятість не виключає певної кількості безробітних на рівні природного безробіття. Цей резерв незайнятого населення може бути використаний при зміні економічної кон’юнктури і появи потреби у додатковій робочій силі. Неповна зайнятістьформується в умовах, коли в економіці спостерігається недостатня кількість робочих місць і частка працездатного населення вимушена залишатися без роботи.

Сучасна ринкова економіка потребує існування не тільки повної, але й ефективноїзайнятості. Остання повинна відповідати критеріям досягнення оптимального соціально-економічного результату з точки зору задач, які вирішує суспільство у конкретних умовах. Важливою складовою ефективної зайнятості є раціональна зайнятість,що забезпечує адекватність трудових ресурсів потребам розвитку економіки, втілення досягнень НТП у виробництво, відповідність структури робочої сили галузевої і регіональної структури економіці. Проблема досягнення повної і ефективної зайнятості тісно пов'язана з необхідністю оптимального використання виробничого потенціалу і підвищення ефективності виробництва. Тобто метою суспільства є не тільки залучення до трудової діяльності всього працездатного населення, а й забезпечення перерозподілу і використання робочої сили відповідно до вимог сучасного виробництва. Якість робочої сили, динаміка зайнятості повинні бути адекватними змінам у способі виробництва, сприяти ефективному використанню виробничих ресурсів, підвищенню добробуту суспільства.

Теорії зайнятості.Теоретичні погляди на проблему зайнятості характеризуються множиною напрямів і шкіл. Неокласичнийнапрям, який представлений роботами А. Лаффера, М. Фелдстайна, Р. Холла, А. Маршалла та ін., базується на положеннях класичної теорії А. Сміта. Згідно з цією теорією ринок праці є таким, що саморегулюється ринковими законами. Ціна праці (рівень заробітної плати) випливає з попиту і пропозиції робочої сили і забезпечує необхідну рівновагу між ними. Рівень заробітної плати реагує на зміну кон'юнктури ринку, збільшується або зменшується у зв'язку зі змінами сукупного попиту на продукцію. Наприклад, якщо відбувається зменшення сукупного попиту на продукцію, то відповідно буде спостерігатись зниження попиту на робочу силу і падіння заробітної плати до того рівня, доки на ринку праці не встановиться нова рівновага. Таким чином, зміна реальної заробітної плати зумовлює врівноваження попиту і пропозиції на ринку праці.

Представники монетаристськогонапряму (М. Фрідмен, Е. Фелпс, А. Роббінс та ін.), які також належать до неокласичної школи, обґрунтовують положення, що досягнення рівноваги на ринку праці можливо за умов вільного ринку і невтручання держави в економічну діяльність. Згідно з цією теорією ціновий механізм визначає раціональний рівень зайнятості, а стимулювання попиту з боку держави шляхом збільшення бюджетних видатків призводить до розкручування інфляційної спіралі. Для регулювання ринку праці монетаристи пропонують використовувати інструменти грошово-кредитної політики.

Прихильники кейнсіанськоїтеорії зайнятості (Дж. Робінсон, Р. Харрод, Е. Хансен та ін.) вважають, що ринкове саморегулювання не в змозі забезпечити повну зайнятість і рівновагу на ринку праці. Рівень зайнятості і безробіття, попит на робочу силу, рівень реальної заробітної плати встановлюються не на ринку праці, а визначаються величиною ефективного сукупного попиту, який включає попит на інвестиційні та споживчі товари. Пропозиція праці, що формується на ринку робочої сили, не має суттєвого значення для формування фактичної зайнятості. Попит на робочу силу регулюється сукупним попитом, об'ємами інвестицій і виробництва. Для того, щоб забезпечити зайнятість кейнсіанці пропонують стимулювати інвестиційний і споживчий попит інструментами бюджетної і грошово-кредитної політики. Перш за все це забезпечується зростанням державних витрат, розширенням інвестиційної діяльності держави, збільшенням соціальних виплат.