А) Наддніпрянщина під владою самодержавства

Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владною Росії. В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.

Територія України, яка входила до складу Росії була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній (Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську і Чернігівську). Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл.

Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання багатотисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, опираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків.

За становою ознакою населення України було поділене на дворянство, духовенство, міських і сільських жителів. Перші два стани не оподаткувалися. Селяни ж, які становили майже 80% більш як 12-мільйонного населення України, були кріпаками, позбавленими елементарних прав, несли головний тягар податків і повинностей.

У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Переважну більшість земель утримувало в своїх руках дворянство, а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави. Так напередодні реформи 1861 р. у поміщиків було понад 70% всієї землі та близько 60% загальної чисельності селян. Селянське господарство поступово набуває підприємницького характеру, зростає його товарність, поглиблюється галузева спеціалізація, застосовується досконала техніка землеробства, розвивається товарне землеробство і тваринництво.

Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії на середину XIX ст. збували на ринку близько 60% хліба, а 40% продавали господарства селян. Збільшення виробництва хліба на продаж було ознакою розпаду старих відносин.

Розширювалися площі і під вирощування технічних культур, що було характерним лише для частини поміщицьких господарств, зокрема маєтків, які займалися цукровими буряками. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури було відведено значні ділянки землі. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад у Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, а в Катеринославській та Херсонській – льон. У поміщицьких господарствах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодальної експлуатації. Переважною формою такої експлуатації селян була панщина, яка часто перевищувала 3 дні

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половин XIX ст. був дальший розвиток промисловості. Настав початковий стан промислового перевороту.

В 1825 р. налічувалося уже біля 650 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. їх було вже близько 2330.

Головне місце у промисловості України посідало виробництво цукру, яке становило 80% загальноросійського. Розвивалася суконна промисловість (160 фабрик), підприємства військового спорядження (завод “Арсенал” у м. Києві, порохові заводи в Шостці, корабельні в Херсоні та Миколаїв тощо).

Машинобудування стримувало розвиток металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років у Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. зріс видобуток вугілля, який в Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Застосування найманої праці й використання техніки у промисловому виробництві, а також розвиток товарно-грошових відносин призвели до занепаду поміщицьких мануфактур. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою.

Із збільшенням кількості промислових підприємств зростають міста. З 1811 по 1858 рр. чисельність жителів міст України зросла з 513 тис. до 1457 тис., або майже в три рази, що становило 11% усього населення що жило на її території.

Розвиток ринкових відносин сприяв пожвавленню торгівлі. Через відсутність шляхів сполученя збут і купівля продукції здійснювалася на ярмарках, торгах та базарах. Найбільші ярмарки були в Києві, Полтаві, Ромнах, Сумах, Бердичеві та Єлизаветграді. На ярмарки України потрапляли 40% і продавалося 26% загального обсягу товарів, якими торгували в імперії. Український експорт становив 60% загальноросійського.

Розаиток товарного виробництва в промисловості й сільскому господарстві створював передумови для краху феодально-кріпосницької системи.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювались соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Протягом 1800–1860 рр. відбулося близько 2400 виступів селян. Найбільшими з них було Бузьке повстання 1817 р., Базаліївське 1817–1818 рр. та ін. У 1819 р. повстали воєнні поселенці в Чугуєві на Харківщині, які поєднували військову службу, відповідні регулярні навчання з сільськогосподарськими роботами. У 1818–1820 рр. відбулося 250 повстань у Південній Україні та на Дону, в яких брало участь більше 45 тис. українських і російських селян. Тривалою була боротьба селян Поділля під проводом У. Кармалюка. Очолюваний ним загін селян та біглих солдатів тривалий час здійснював напади на поміщицькі маєтки, добро яких роздавалося біднякам. Цей рух досяг апогею в 1830–1835 рр., охопивши, крім Поділля, суміжні райони Київщини, Волині та Бессарабії. У ньому брало участь до 20 тис. чоловік, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки.

Чи не найбільшим був рух селян 1855 р., який охопив 16 губерній Росії. На Київщині він дістав назву “Київська козаччина”. Це повстання охопило 422 села, в яких проживало понад 180 тис. душ чоловічої статі.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи активізувала суспільно-політичний рух. Ідеї Великої французької революції справили політичний вплив на Україну. Однодумцями М. Новикова і О. Радищева та інших просвітителів Росії в Україні були В. Капніст, Г. Винський, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Окрім того, формування української нації було тісно пов’язано з ідеєю незалежності України, що надавало всьому суспільно-політичному рухові національної спрямованості. Вітчизняна війна 1812 р. викликала загальнонародне піднесення, наслідком якого став декабристський рух.

У 20-ті роки XIX ст. в Україні засновується таємні декабристські організації:

- “Південне товариство” (1821–1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П. Пестелем;

- “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новоград-Волинському (1823–1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені. Але вони поклали початок новому етапові боротьби за волю і демократію.

Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г. Шевченко. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

На початку 40-х років XIX ст. з відкриттям університету центром національно-визвольного руху став Київ.

У 1845–1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нарахувала 12 чоловік, серед них – Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.

Програмні завдання організації викладено в “Законі божому” (Книзі буття українського народу) та “Статуті…”.

Основні цілі братства:

- ліквідація самодержавства і кріпосного права;

- національне визволення України;

- утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т. Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заарештовані і були засуджені до різних строків ув’язнення та заслання.

Поразка в Кримській війні 1853–1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації. Щоб уникнути революції, цар Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав “Маніфест” про скасування кріпосництва і “Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. Селянам, дворовим людям надавалися права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”.

Реформа в цілому дозволяла поміщикам залишати собі близько половини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були заплатити за свої наділи.

Передбачалося, що уряд компенсує поміщикам 80% вартості земель у вигляді облігацій, а селяни мали виплачувати уряду цю суму разом із процентами протягом 40 років. Решту вартості селяни зобов’язані були або повертати поміщику грішми, або, домовившись, відробити на нього.

Обмеженість реформ виявилася і в тому, що майже 94% сільських сімей мали мізерні наділи до п’яти десятин.

На Правобережжі, сумніваючись у лояльності шляхти, уряд роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р.

З 1866 р. землі й угіддя державних селян, яких було в Україні 50%, закріплювалися за ними в безстрокове общинне й подвірне користування.

До 1907 р. селяни виплатили державі понад 1,5 млрд. крб., що набагато перевищувало вартість земель.

Невдовзі після скасування кріпосного права почали здійснюватися інші реформи, найважливішою з яких була земська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865–1875 рр. (на Правобережжі – тільки в 1911 р.). В них брали участь стани, що мали у власності землю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства засновували лікарні, школи, турбувалися про шляхи сполучення. Із своїх рядів вони висунули чимало відомих діячів і сприяли консолідації української інтелігенції.

В 1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові.

Важливою була і судова реформа. Запроваджувався новий публічний суд. Судочинство проводилося за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та суддів.

Військова реформа передбачало поділ території Росії на 10 військових округів, запроваджувалася обов’язкова військова повинність.

Реформи 60-х років прискорювало розклад натуральних господарств і створювали ринок збуту для капіталістичного виробництва. Фабрична-заводська промисловість, розвиваючись, поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво.

Вже в 60-х – на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості. Поміщицька промисловість (гуральна, сукняна ті інші) занепадає, натомість зростає вага добувної промисловості (кам’яне вугілля), металургії, машинобудування.

В Україні у 1869 р. було 3712 фабрик і заводів, а у 1900 р. – 5301 промислове підприємство.

До 1900 р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс у 115 разів і становив 691,5 млн. пудів (понад 70% видобутку у всій Росії), залізної руди відповідно у 158 разів, тобто 210 млн. пудів (57% загальноросійського видобутку). У 80–90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Металургійні заводи давали понад 50% загальної виплавки чавуну (92 млн. пудів), сталі (59 млн. пудів) і 75% прокату металів.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил мав транспорт, особливо залізничний. Першу залізницю в Україні від Балти до Одеси було прокладено в 1865 р. До 1900 р. довжина залізничної колії в Україні складала 8317 км. або 1/5 всієї залізничної мережі Росії.

Поряд із залізничним важливу роль у зміцненні зв’язків між окремими економічними районами відігравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. По річках України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Сільсько-господарське виробництво набувало все більш товарного характеру, що сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному переоснащенню. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85% загальноросійського виробництва).

Між 1870 і 1900 роками різко зросли темпи розбудови міст, четверо з яких перетворилися у великі промислові центри: Київ, Харків, Одеса і Катеринослав. Однак, разом з населенням міст зростала чисельність сільських жителів. У 1900 р. лише 13% населення України було міським (у Росії–15%).

Ознакою прискорення економічного розвитку була і поява пролетаріату. У 1897 р. загальна кількість промислових робітників України досягала близько 425 тис., причому половина з них працювала у важкій промисловості Катеринославської губернії.

Зростає і клас буржуазії, зокрема промислової, яка витісняє представників торговельного капіталу. Характерним для української буржуазії був її багатонаціональний склад.

Умови існування як селян, так і робітників під час утвердження капіталістичних відносин в Україні були надзвичайно важкими, про що свідчить наростання класової боротьби. За неповними даними, протягом 1890–1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян. За 60–70-і роки у 72 найбільших виступах взяло участь понад 40 тис. робітників. Протягом 1885–1894 рр. в Україні відбулося вже понад 80 страйків і заворушень, у яких взяло участь майже 62 тис. робітників.

Становлення нового капіталістичного суспільного ладу не могло не позначитися на процесі національного і духовного відродження українського народу.

Національно-визвольних рух в Україні напередодні і після реформ 60-х років XIX ст. стає закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті. Характерною його особливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося у ставленні царизму до української мови. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречиям” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Там же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ від 18 травня 1876 року (був підписаний у німецькому місті Емс, де тоді відпочивав цар). Він був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Емським указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Всі ці утиски української культури, як і раніше, викликали активізацію національно-визвольного руху.

Ще наприкінці 50-х рр. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації – громади. Перша така громада виникла в Київському університеті із таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та інші пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення.

На рубежі 1860–1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету (П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство – “Українську громаду”, пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах.

Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам “Кобзаря”, проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського та польського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербургським центром при редакції журналу “Основа” (в 1861–1862 рр. там же виходив український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал “Основа”). Журнал редагований В. Білозерським, М. Костомаровим, П. Кулішем, закликав інтелігенцію розширювати культурно-освітню діяльність.

На початку 70-х рр.. XIX ст. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. В Києві виникає культурно-просвітницький гурток “Стара громада” на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського (автора гімну “Ще не вмерла Україна”) та інших. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств.

Ця діяльність розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. У 1875 р. “Стара громада” придбала російську газету “Киевский телеграф”, перетворивши її на орган, який висвітлював події в Україні.

Громади хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З прийняттям у 1876 р. вже згадуваного Ємського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західних відділ Російського географічного товариства.

Певне пожвавлення у діяльності українських громад спостерігалося на початку 80-х рр. з виходом в світ журналу “Киевская старина”, що об’єднав навколо себе членів “Старої громади”, хоча М. Драгоманов розірвав з нею зв’язки через захоплення соціалістичними ідеями і виїхав за кордон (де впродовж 1878–1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном “Громада”).

Слід також пам’ятати, що в Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Тут можна згадати діяльність революційних народників 70–80 рр., представлених, переважно, разночиною інтелігенцією. Народницькі організації активно діяли і на території України.

Таким чином, у другій половині XIX ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Незважаючи на жорстокі переслідування український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру.