МІЖНАРОДНІ ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ Й КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ В ОБЛАСТІ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

1. Інтернаціоналізація виробництва, що відбуває в XX столітті, різко підсилила міграцію населення. Соціально-економічні причини використання іноземної робочої сили в якій-небудь державі й додаток праці робітників і фахівців однієї країни за її межами, перебування за рубежем з метою одержання освіти відрізняються від причин міграції населення по національній ознаці, з метою возз'єднання родин, у результаті наслідку воєнних дій, змін у характері політичного ладу. Однак кінцевий результат цих міграцій веде до утворення значного прошарку іноземних громадян, постійно або тимчасово перебувають на території відповідної країни й вступають у цій країні в трудові відносини з місцевими роботодавцями.

Економічні реформи, перехід від закритого до відкритого суспільства в колишньому СРСР, а потім в Україні й інших суверенних державах, що раніше входили до складу СРСР, привели, з одного боку, до розширення праці іноземних громадян на вітчизняних підприємствах і виникненню трудових відносин вітчизняних громадян з підприємствами з іноземними інвестиціями, а з іншого боку - до укладення трудових контрактів і масовий трудовій міграції наших громадян за кордон і укладення трудових контрактів безпосередньо вітчизняними громадянами з іноземними роботодавцями за рубежем.

Однак порядок в'їзду в іноземну державу регулюється законодавством цієї держави. Багато держав обмежують в'їзд, допуск іноземця в країну залежить від одержання їм дозволу на надходження на роботу. Такі дозволи встановлені законодавством ФРН, Франції, Великобританії, США, Австрії й ін.

Так, у Кодексі праці Франції є спеціальний розділ, що називається "Іноземна робоча сила і захист інтересів національної робочої сили". Норми цього розділу стосуються доступу іноземців до роботи у Франції. Згідно ст. 341-2, для в'їзду у Францію з метою надходження на роботу з наймання іноземець крім документів і віз, що вимагаються відповідно до діючих міжнародних договорів і правил, повинен представити трудовий договір, завізований адміністративною владою, або дозвіл на роботу й медичний сертифікат. У розділі також передбачена: охорона прав іноземця, найнятого в порушення встановлених правил; порядок стягнення штрафу з наймача, що порушили встановлений порядок прийому іноземця; заборона здійснювати незаконні стягнення з іноземних працівників на користь наймача. Всі операції у Франції, пов'язані із прийомом на роботу й в'їздом іноземців або оформленням за кордон будь-яких працівників, покладають винятково на Національне керівництво по імміграції.

У США, Австрії, Швеції й у ряді інших країн установлені щорічні квоти на в'їзд іноземців, у тому числі й для осіб, що спеціально приїжджають для роботи у відповідній країні. У цьому зв'язку певного значення набуває укладення міжурядових угод про надання нашим громадянам певних квот. Такі угоди були укладені з Росією, ФРН, Францією.

Розробку й здійснення мер в області зовнішньої трудової міграції громадян здійснює, як правило, міграційна служба. Вона ж здійснює заходи щодо залучення праці іноземних громадян на території держави. У минулому іноземні робітники й фахівці (насамперед з В'єтнаму, Китаю, КНДР, Болгарії) залучалися найчастіше для роботи на сільгоспроботах, а також для роботи на різних підприємствах легкої й лісової промисловості. В 1990 році в СРСР їх працювало приблизно 200 тис. (з них 82 тис. в'єтнамців, їхнє число в різні роки коливалося від 60 до 90 тис. чоловік).

2. У ряді держав є спеціальне законодавство, що регулює трудові відносини на спільних підприємствах, а також у вільних економічних зонах. Відповідні правила стосуються не тільки іноземного персоналу підприємств, але й місцевих громадян. Як приклад можна привести Закон КНР про спільні підприємства з китайським й іноземним капіталом 1979 року й Положення 1983 року про застосування цього закону. Закон КНР про з іноземними інвестиціями 1986 року. Положення про працю на спільних підприємствах з китайським й іноземним капіталом 1980 року, Положення про особливі економічні зони провінції Гуандун 1980 року.

Для практики судів і доктрини країн Заходу характерні спроби розмежувати застосування права до трудових відносин з питань приватного права й публічного права. Одні автори (А. Батіффоль й ін.) відповідно до традиційних концепцій намагаються застосовувати до трудових договорів загальні колізійні принципи зобов'язального права (вибір права сторонами на основі автономії волі сторін, застосування закону місця укладання договору й ін.), інші ж (Нибуайе й ін.) висувають на перший план питання публічно-правового характеру, у відношенні яких не може застосовуватися іноземне публічне право, а завжди підлягають застосуванню правила країни місця роботи.

Умови праці іноземних робітників визначаються багато в чому саме публічно-правовими приписаннями, які носять обов'язковий характер і по своєму змісті менш гуманні, чим загальні умови, установлені загальним трудовим законодавством і колективними договорами. На практиці ж у чинність залежності іммігрантів від підприємців, погрози висилки, язикових труднощів, відсутності професійного навчання й інших причин умови їхньої праці ще гірше (більша тривалість робочого тижня, чим у місцевих трудящих, додаткові роботи, ненадання відпусток і т.д.).

Положення робітників-мігрантів й їхніх родин у Європі було предметом розгляду. Наради по безпеці й співробітництву в Європі. У Підсумковому документі Віденської зустрічі (січень 1989 р.) говорилося про бажаність поліпшення надалі економічних, соціальних, культурних й інших умов життя робітників-мігрантів й їхніх родин, "законно проживаючих у приймаючих країнах". Була, зокрема, підтверджена готовність держав - учасників Віденської зустрічі вжити заходів, необхідні для більше повного використання й поліпшення можливостей одержання освіти дітьми робітників-мігрантів.

3. У Франції, Бельгії, ФРН, Італії й у ряді інших країн у сфері регулювання трудових відносин застосовуються цивільно-правові концепції. Однак специфіка цієї сфери визначає деякі корективи в застосуванні традиційних інститутів і норм міжнародного приватного права. Насамперед це проявляється в обмеженні застосування автономії волі сторін.

В області трудових відносин склалися певні колізійні принципи. Колізійний принцип застосування закону країни місця роботи (lex loci laboris) - це основний принцип законодавства про міжнародне приватне право Австрії, Албанії, Угорщини, Іспанії, Швейцарії, він застосовується в судовій практиці Нідерландів, Бразилії. Так, у Законі про міжнародне приватне право Угорщини 1979 року вказується, що до трудових правовідносин, якщо законодавство не передбачає інше, застосовується закон тієї держави, на території якого виконується робота.

Цей же принцип закріплений у Європейській конвенції 1980 року відносно права, застосовуваного до договірних зобов'язань, а також у проекті Конвенції ЄЕС про однакове регулювання колізій законів в області трудових відносин. Практика ряду країн показує, що в цій області, як правило, застосовується право країни місця роботи, а можливість вибору права сторонами в трудових відносинах фактично виключається.

Не обмежується воля вибору права в судовій практиці Великобританії, Італії, Канади, ФРН. У ст. 20 албанського Закону про користування цивільними правами іноземцями й застосуванні іноземного права 1964 року передбачається, що "правовідносина, що випливає із трудового договору, якщо між договірними сторонами не обумовлене інше, регулюється законом країни, у якій надається робота".

Під законом місця роботи (lex loci laboris) розуміється закон країни місця знаходження підприємства, де працює трудящий.

В окремих спеціальних випадках під lex loci laboris розуміється закон країни місця знаходження правління підприємства, закон прапора судна й ін. Іноді, у випадку відряджання працівника в іншу країну для виконання тих або інших трудових завдань застосовується й принцип закону країни установи, що відрядив працівника (lex loci delegationis).

Відносно спеціальних ситуацій, коли робота виконується в декількох країнах, наприклад у випадку із працівником міжнародного транспорту (повітряного, річкового, автомобільного, залізничного), застосовуються додаткові колізійні прив'язки. Так, наприклад, австрійський Закон про міжнародне приватне право передбачає, що у випадку, коли працівник звичайно виконує свою роботу більш ніж в одній країні або коли він не має звичайного місця роботи, застосовується закон країни, у якій наймач має звичайне місце знаходження або в якій переважно здійснюється його діяльність.

За законом Албанії, Чехії може застосовуватися закон місця реєстрації транспортного засобу.

У радянському законодавстві колізійні норми в цій області були відсутні. Для заповнення цього пробілу в Законі України про міжнародне приватне право був включений розділ (VIII) про трудові відносини. У ньому була зроблена спроба відбити викладену вище практику рішення цих питань.

Згідно ст. 52 до трудових відносин застосовується право країни, у якій (повністю або переважно) здійснюється робота, якщо в законі або міжнародному договорі України не встановлене інше.

2. ТРУДОВІ ПРАВА ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ

1. Трудова діяльність іноземців допускається в Україні на підставі трудового договору іноземця з нашими підприємством й організацією відповідно до положень українського трудового законодавства (іноземець влаштується на роботу в установу або підприємство й укладає трудовий договір на невизначений строк або укладає трудовий договір про роботу в Україні на строк, зазначений у договорі). Створення в Україні підприємств із іноземними інвестиціями привело до застосування праці іноземних фахівців і робітників на цих підприємствах. Така перша група трудових відносин за участю іноземців.

В інших випадках трудові відносини іноземця виникають за кордоном відповідно до діючим там законодавства. Наприклад, трудовий договір укладається на батьківщині іноземця, але його трудова діяльність, обумовлена таким договором, протікає протягом якогось часу в нашій країні. Це всі ті випадки, коли іноземець приїжджає в Україну у відрядження на різні строки (для трудової діяльності, проходження виробничого навчання, виробничої практики, роботи як кореспондент іноземної газети й т.д.).

Законодавством установлена система ліцензування залучення некорінної робочої чинності й система видачі дозволів на роботу іноземних громадян, що в'їжджають в Україну. Значне число іноземних громадян (з В'єтнаму, Китаю, КНДР й інших країн) залучається на роботу в Україні на основі двосторонніх міжурядових угод, у значній мірі визначальні умови праці громадян відповідних країн в Україні.

У першому випадку мова може йти про працю як постійно проживаючих, так і тимчасово, що перебувають в Україні іноземців; у другому випадку, як правило, тільки про тимчасово перебувають. Положення законодавства про працю іноземців ураховує розподіл іноземців на ці дві категорії. Закон про правове положення іноземних громадян й осіб без громадянства в Україні передбачає наступні основні положення, що стосуються трудовий діяльності.

Перше положення говорить, що іноземні громадяни, що постійно проживають в Україні, можуть працювати як робітників і службовців на підприємствах, в установах й організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах й у порядку, установлених для громадян України.

Друге положення передбачає, що іноземні громадяни, що тимчасово перебувають в Україну, можуть займатися трудовою діяльністю в Україні, якщо це сумісно із цілями їхнього перебування в Україну.

Третє положення полягає в тому, що іноземні громадяни користуються правами й мають обов'язки в трудових відносинах нарівні із громадянами України.

Наведені правила виходять із застосування в області трудової діяльності іноземців принципу національного режиму. На постійно проживаючі в Україні іноземних громадян й осіб без громадянства, якщо інше не випливає з актів законодавства й не передбачено міжнародними договорами, поширюється законодавство України про зайнятість населення. На практиці іноземцям, що приїхали на постійне проживання в Україну, робота, як правило, надається за фахом відповідно до їх кваліфікації.

Наведені положення закону повністю відповідають Міжнародному пакту про економічні, соціальні й культурні права, що передбачає право на працю й "право кожного на справедливі й сприятливі умови праці" (ст. 7).

Закон передбачає також окремі вилучення відносно заняття окремих посад або заняття певною діяльністю, коли право на це належить тільки громадянам України (так, іноземець не може бути капітаном морського судна, слідчим або прокурором).

Вилучення такого роду конкретизовані в чинному законодавстві, і вони нечисленні.

Як приклади назвемо деякі з них. На посаді нотаріусів призначаються тільки громадяни України. Тільки громадянин України може бути патентним повірником. До складу екіпажа морських судів можуть входити лише громадяни України. Виключення із цього правила допускаються в порядку, установлюваному Кабінетом Міністрів України. Теж саме стосується екіпажів повітряних судів.

Оскільки в трудових відносинах на іноземців поширюється наше трудове законодавство, ним забезпечуються ці умови більшою мірою, чим це передбачено в зазначеному вище пакті. Відносно умов праці, як і взагалі у всіх інших областях, не допускається ніякої дискримінації іноземців залежно від раси, національності, статі, мови, релігії або яких-небудь інших підстав. На відміну від ряду країн, в Україні не проводиться розходжень в оплаті праці залежно від статі, віку, національної й расової приналежності. Жінка одержує рівну із чоловіком плату за рівну працю. Принцип рівної плати за рівну працю повністю застосовується до іноземців, що працюють в Україні.

Усякого роду обмеження, установлені національним законом іноземця, не зізнаються в Україні. Так, жінка-іноземка може влаштуватися на роботу без згоди чоловіка, навіть якщо в її вітчизняному законодавстві передбачене обмеження цього права замужньої жінки.

На іноземців поширюються всі загальні положення трудового законодавства, що стосуються висновки й розірвання трудового договору, заробітної плати, робітника часу, часу відпочинку й т.д. Працюючі на наших підприємствах й в установах іноземці підкоряються тим же правилам трудового розпорядку, що й українські громадяни. Звідси треба, що іноземці, що працюють на наших підприємствах й в установах, зобов'язані додержувати трудової дисципліни.

На іноземців повністю поширюються положення законодавства про охорону праці, що забезпечують робітникам та службовцям безпека для життя й здоров'я, постанови, що забороняють понаднормові роботи, і інші правила трудового законодавства. До жінок-іноземок і підлітків застосовуються спеціальні правила законодавства про умови праці ці категорії працівників. Жінки-іноземки мають право на відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами й одержують відповідну допомогу на рівних умовах з українськими жінками. Як і наші громадяни іноземці мають право на відпустку. Відпустки оплачуються.

Правове положення в'єтнамських робітників в області трудових відносин спочатку визначалося міжурядовою Угодою про напрямок і прийом в'єтнамських громадян на професійне навчання й роботу на підприємствах й в установах СРСР від 2 квітня 1981 р. Безпосередньо вказувалося на застосування радянського трудового права по наступних питаннях: кваліфікаційний розряд (ст. 4); професійне навчання, робочий час і час відпочинку, охорона й оплата праці, інші умови роботи (ст. 8); забезпечення спеціальним одягом, взуттям й іншими коштами індивідуального захисту (ст. 10); відпочинок, включаючи щорічний основний і додаткові відпустки (ст. 11); допомоги з тимчасової непрацездатності, вагітності й родам, пенсії по інвалідності й з нагоди втрати годувальника внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання з вини підприємства (ст. 12).

В угоді містилися матеріально-правові норми, відмінні від діючого права й визначальний спеціальний правовий режим для в'єтнамських робітників.

Своєрідністю відрізнявся насамперед трудовий договір, що укладає в'єтнамським громадянином з підприємством: в'єтнамський громадянин втрачав права вибору наймача й направлявся на конкретне підприємство, з яким укладав трудовий договір строком до 4 або 6 років (відповідно для жінок і чоловіків). При цьому, згідно ст. 10 Основ, трудовий договір на певний строк міг укладатися не більше ніж на 3 роки. Початком трудових відносин в'єтнамських громадян з підприємствами вважався день прибуття в СРСР, а не день, коли працівник приступиться до здійснення обов'язків за договором. Що ж стосується в'єтнамських громадян, що вже перебували на нашій території після закінчення навчальних закладів, то для них цим днем був день прийому на роботу.

Сторони трудового договору втрачали самостійності й у його припиненні. Угода встановлювала, що підприємство або в'єтнамський громадянин можуть припинити трудові відносини до встановленого строку тільки після попередньої згоди Держкомпраці СРСР і Міністерства праці СРВ, тобто в'єтнамський працівник не могла звільнитися ні за власною ініціативою, ні з ініціативи адміністрації, ні за згодою сторін. Дострокове звільнення було можливо лише з ініціативи зазначених відомств, які могли зажадати дострокового припинення трудових відносин і повернення в'єтнамського громадянина на батьківщину в таких випадках: порушення працівником закону СРСР, коли його дії не спричиняють кримінальної відповідальності; систематичне порушення працівником трудової дисципліни; неможливість відновлення працездатності працівника протягом 4 місяців; невиконання підприємством умов угоди (у цьому випадку попередньо визначається можливість роботи в'єтнамського громадянина на іншому підприємстві); звільнення вимагають "вищі інтереси" договірних сторін.

По-особливому вирішувалися трудові суперечки між сторонами. Власно, їх вирішували за робітників в'єтнамські організатори й керівники груп разом з адміністрацією підприємства. Якщо при цьому не досягалася угода, суперечка розглядався уповноваженими договірних сторін (ст. 3).

Таким чином, угода знижувало рівень охорони трудових прав в'єтнамських робітників, передбачених радянським трудовим законодавством.

Термін дії угоди закінчився 31 грудня 1990 р. Проведені в Ханої в першій половині 1990 року переговори показали, що сторони зберігають прагнення до продовження співробітництва. Однак вирішено було поставити його на нову основу. Прийом в'єтнамських громадян буде здійснюватися на контрактній основі між нашими підприємствами й підприємствами, об'єднаннями, організаціями й органами по праці провінції й міст В'єтнаму. Така форма більше відповідає ринковим відносинам в економіці. Вона зробить невигідним залучення на виробництво зайвих людей і дозволить у ряді випадків підвищити рівень життя й праці в'єтнамських робітників.

При переході на контрактну форму співробітництва змінюються деякі його колишні принципи:

‑ чисельність і професійний склад в'єтнамських громадян, райони їхнього розміщення на території й строк перебування регламентуються вже не щорічними протоколами, а контрактами. При цьому строк перебування знижується до 3 років; збільшується до 40 років (фахівців - до 50 років) граничний вік при прийомі на роботу в'єтнамських громадян; змінюється розподіл витрат по проїзду зазначених громадян на роботу;

‑ збільшується до 3 років строк погашення позички, виданої підприємством. Початком трудових відносин в'єтнамського громадянина з підприємством уважається день його прибуття на підприємство; у зв'язку зі зниженням строку перебування до 3 років знімається питання про проведення відпусток на батьківщині; передбачається централізована поставка товарів у В'єтнам як компенсація зароблених в'єтнамськими громадянами коштів понад необхідні для задоволення особистих потреб проживання в місці роботи. Контрактом визначається порядок розрахунків між нашим підприємством й організацією СРВ за надані послуги; трудові суперечки підлягають розгляду в порядку, установленому національним законодавством.

2. Певною специфікою володіють умови праці іноземних громадян, що працюють у міжнародних організаціях, що перебувають на території України. Ці умови визначаються міжнародними угодами й внутрішніми правилами відповідних організацій. У свою чергу, зазначені правила передбачають в одних випадках застосування законодавства місця виконання роботи, тобто нашого законодавства, а в інші - країни працівника-іноземця.

До складу робітників та службовців, в органи керування підприємств із іноземними інвестиціями в Україні можуть входити іноземні громадяни. Умови наймання, праці й відпочинку, а також пенсійного забезпечення іноземних працівників узгоджуються в індивідуальному трудовому договорі з кожним з них. Одержувана іноземними працівниками заробітна плата в іноземній валюті після сплати прибуткового податку може переводитися ними за кордон.

На більшості підприємств із незначною кількістю українських працівників колективні договори не укладаються, а укладаються індивідуальні трудові договори як з українськими, так й іноземними працівниками. У спільних підприємствах зі значною кількістю іноземних працівників загальні умови трудових договорів з ними узгоджуються між засновниками й часто є одним із додатків до договору про створення й діяльність підприємства.

Спеціальними умовами договорів з іноземними працівниками є умови про надання житлових приміщень, автомобілів, відпусток, оплаті проїзду членів родини працівника із країни його постійного проживання в Україну на час відпусток, канікул, свят, забезпеченні перекладачами.

Оподатковування іноземних працівників спільних підприємств регулюється податковим законодавством України зі ставкою оподатковування 15% (з 1 січня 2007 г). Із правил, установлених законодавством України, робляться виключення для громадян країн, з якими Україна уклав угоди про запобігання подвійного оподатковування. Більшість таких угод передбачають, що доходи фізичних осіб, що працюють по найманню, обкладають прибутковим податком у країні одержання доходів тільки в тому випадку, якщо вони перебувають у цій країні протягом одного або декількох періодів часу, що перевищують у сумі 183 дня в календарному або відповідному фінансовому році.

Наявність таких положень в угодах дозволяє іноземним працівникам підприємств уникати сплати прибуткового податку в Україні.

3. ТРУДОВІ ПРАВА УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН ЗА РУБЕЖЕМ

Застосування праці українських громадян на території іноземних держав може мати місце внаслідок виникнення трудових правовідносин на підставі положень або нашого трудового права, або на основі трудового контракту, що укладає з іноземним наймачем.

У першому випадку праця наших громадян використається за кордоном внаслідок трудових відносин, що виникають не за рубежем, а в Україні. Наші громадяни направляються на роботу в установи й організації України за кордоном, посилають у службові відрядження (для участі в будівництві підприємств, монтажі, для надання технічної допомоги й т.д.).

У всіх подібних випадках умови праці громадян України за кордоном визначаються нашим правом. До них застосовуються загальні норми трудового законодавства й усякого роду спеціальні правила, видання яких обумовлене специфікою умов праці даної категорії трудящих.

Наприклад, праця громадян, що направляють для роботи в посольстві України як представників різних державних і громадських організацій, а також членів родин цих громадян, прийнятих за кордоном на роботу в установи України, регулюється як загальними положеннями нашого трудового права, так і спеціальними нормами законодавства, застосування яких викликається фактом знаходження установ поза Україною (ст. 53 Закону України про міжнародне приватне право). Зокрема, тривалість робочого часу й часу відпочинку в таких установах визначається відповідно до загальних положень нашого законодавства, а дні щотижневого відпочинку можуть бути встановлені стосовно до місцевих умов.

Як і всім що служить, працівникам українських установ за кордоном надаються щорічні оплачувані відпустки.

На відміну від службовців, що працюють в Україні, працівникам установ за кордоном дозволяється підсумовування відпусток, тобто вони можуть взяти подвійну або потрійну відпустку за два або три пророблених роки.

Від роботи наших громадян в установах Україні за кордоном варто відрізняти відряджання працівників за кордон поза залежністю від строків закордонного відрядження.

За відрядженим працівником зберігається на увесь час відрядження займана посада, а також заробітна плата по місцю його основної роботи в Україні. За час перебування у відрядженні працівникові виплачуються добові, а також відшкодовуються витрати по проїзду, провозу багажу й ін. Добові при проїзді на території України виплачуються в нашій валюті, при проїзді по іноземній території й за час перебування там - в іноземній валюті.

Деякими особливостями відрізняються умови праці фахівців, що направляють у країни, що розвиваються, Азії, Африки, Латинської Америки для надання технічного сприяння. Це - геологи й дослідники, проектувальники, що допомагають вибрати будівельний майданчик і дані, що збирають, необхідні для проектування підприємств. Це - інженери-будівельники, що роблять сприяння в будівництві підприємств, фахівці-шляховики, монтажники й т.д. Особливості регулювання їхньої праці за кордоном порозуміваються тим, що вони, будучи відрядженими нашими організаціями, трудяться, як правило, на будівництвах і підприємствах, керованих місцевою владою.

Перебуваючи за кордоном, наші фахівці підкоряються режиму робочого часу й часу відпочинку, установленому на підприємствах й в установах, де фактично працюють. Вони зобов'язані дотримувати всі правила внутрішнього розпорядку й інструкції з техніки безпеки, що діють на цих підприємствах. Однак наші фахівці не вступають у трудові відносини з місцевими організаціями й фірмами й ті не стають їхніми наймачами. Фахівці продовжують залишатися в трудових відносинах з їхньою організацією, що послала, що виплачує їм піднімальну допомогу, заробітну плату, оплачує щорічна відпустка й т.д.

Фахівці направляються за кордон для надання технічного сприяння відповідно до контрактів, що укладають зовнішньоекономічними об'єднаннями й іншими організаціями з організаціями й фірмами інших країн. Контракти укладаються у виконання міжурядових угод про економічне й технічне співробітництво. У контрактах звичайно передбачається, що організація країни, що розвивається, іменованим замовником, відшкодовує радянської організації за роботу її фахівців місячні ставки в розмірі, обумовленому в контракті. Виплата цих ставок провадиться від дня виїзду фахівців з України й до дня їхнього повернення. Датою виїзду й повернення фахівців уважається день перетинання ними державного кордону України.

Замовник несе також витрати по переїзду фахівців у країну замовника й назад в Україну, а у випадку напрямку фахівців з родиною - також витрати по переїзду родини фахівця. При відряджанні фахівця на рік і більший строк замовник відшкодовує витрати по виплаті піднімальної допомоги.

Відповідно до умов контрактів фахівцям, відрядженим для надання технічного сприяння, надається житлова площа з обстановкою, опаленням і висвітленням і комунально-побутовими послугами, а в необхідних випадках - транспортні засоби для службових цілей. Фахівці забезпечуються також медичною допомогою. Їм надаються кваліфіковані перекладачі.

У другому випадку трудові правовідносини виникають у через укладення трудових контрактів.

Надання права укладення трудових контрактів українськими громадянами, що тимчасово виїжджають на роботу за кордон, зробило необхідним, з одного боку, надання їм допомоги й сприяння з боку державних органів в укладенні таких контрактів, а з іншого боку - вживання заходів, спрямованих на недопущення укладення всякого роду нерівноправних і кабальних договорів за посередництвом комерційних фірм (як вітчизняних, так й іноземних). Державний комітет України в справах національностей та міграції відповідно до Положення про нього, покликаний розробляти спільні з іноземними фірмами й компаніями проекти й програми з питань трудової міграції українських громадян за кордон. Цей комітет покликаний сприяти громадянам України в пошуку роботи й працевлаштуванні за кордоном, організує реєстрацію цих громадян й, що варто особливо підкреслити, облік і контроль за дотриманням умов їхніх трудових контрактів.

Недержавні організації можуть здійснювати свою діяльність, пов'язану із трудовою міграцією громадян України, на основі ліцензій (дозволів).

На території України діє єдиний порядок ліцензування діяльності, пов'язаний із працевлаштуванням українських громадян за кордоном. Така діяльність може здійснюватися тільки українськими юридичними особами. Стягнення плати із громадян України за працевлаштування за кордоном не допускається.

Умови праці й тимчасового перебування українських громадян, передбачені такими контрактами, не повинні бути гірше умов, що передбачають контрактами з іноземцями-громадянами інших держав. У кожному випадку вони не повинні порушувати імперативні, обов'язкові норми законодавства цих країн.

Постійно проживаючий за кордоном український громадянин може надійти за договором наймання на роботу в яку-небудь іноземну установу або до підприємця. Умови праці такого громадянина будуть визначатися законодавством про працю країни перебування. Сам факт українського громадянства не спричиняє застосування норм нашого трудового права.

Велике практичне значення мають трудові відносини наших громадян за рубежем із усякого роду змішаними суспільствами, спільними підприємствами, створеними за кордоном за участю коштів наших підприємств й організацій. У цих випадках трудовий договір укладається з іноземним наймачем - юридичною особою іноземного права й такий договір підкоряється правилам трудового законодавства тієї країни, у якій перебуває відповідне спільне підприємство або змішане суспільство. Та обставина, що працівник є нашим громадянином, не може вести до застосування в цьому випадку норм українського трудового права. Однак трудова діяльність у такій закордонній компанії буде враховуватися по нашому трудовому законодавству, наприклад, при визначенні загального стажу роботи й призначенні пенсії.

До українських громадян, так само як і до інших іноземців, застосовуються існуючі в тій або іншій державі загальні обмеження відносно заняття окремими професіями, особливі умови прийому на роботу й т.д. Однак умови праці українських громадян не можуть бути гірше умов праці іноземців - громадян інших держав.

В угодах про соціальне забезпечення, ув'язнених СРСР із Болгарією, Угорщиною, НДР, Монголією, Румунією й Чехословаччиною, передбачається, що громадяни однієї сторони, що постійно проживають на території іншої сторони, у всіх питаннях трудових відносин повністю прирівнюються до громадян іншої договірної сторони.

Угода між урядами України й Росії від 14 січня 1993 р. про трудову діяльність і соціальний захист громадян України й Росії, що працюють за межами своїх держав, виходить із принципу національного режиму, передбачає взаємне застосування трудового законодавства до громадян обох держав, порядок відшкодування збитку працівникові внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, отриманого у зв'язку з виконанням їм трудових обов'язків, визнання дипломів, свідоцтв й інших документів про утворення й кваліфікацію без легалізації.

4. СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1. Соціальне забезпечення іноземців тісно пов'язане з їхніми трудовими правами. У країнах Загального ринку й інших країн Заходу відносини по соціальному забезпеченню трудящих-мігрантів регулюються насамперед міжнародними угодами (як багатобічними, так і двосторонніми). До їхнього числа ставляться Європейська конвенція про соціальне забезпечення мігрантів 1972 року. Конвенція північних країн про соціальне забезпечення 1955 року й ін. Однак, незважаючи на висновок цих угод, у цих країнах продовжує зберігатися пряма або непряма дискримінація іноземних робітників у цій області. Відповідно до конвенції 1972 року, для одержання допомога з безробіття, хворобі й материнству потрібен шестимісячний стаж роботи в країні перебування, для пенсій по старості - п'ять років роботи. Через короткі строки перебування мігрантів у країні багато хто з них фактично не користуються правом на соціальне забезпечення, а виплачувані ними страхові внески залишаються в скарбниці країн - імпортерів іноземної робочої сили.

Взагалі позбавлені яких-небудь прав на соціальне забезпечення численні робітники-мігранти, що прибули в країну нелегально, а в багатьох країнах Європи також сільськогосподарські робітники, працівники, зайняті на тимчасових і випадкових роботах, що трудяться з низькою заробітною платою.

2. Відповідно до нашого законодавства, іноземні громадяни, що постійно проживають в Україні, мають право на допомоги, пенсії й інші форми соціального забезпечення на загальних підставах із громадянами України.

іноземні громадяни, Що Тимчасово прибувають в Україну, мають право на допомоги, пенсії й інше форми соціального забезпечення на підставах й у порядку, установлюваних нашим законодавством.

Іноземним громадянам й їхнім родинам у тих випадках, коли для призначення пенсії потрібен страховий стаж роботи, пенсії призначаються, якщо не менш двох третин необхідного стажу доводяться на роботу в СРСР (Україні), якщо інше не передбачено міжнародним договором. Дві третини стажу можуть доводитися й на іншу певну законом діяльність (наприклад, на діяльність за рубежем політемігранта в захист інтересів трудящих і т.п.).

Якщо для призначення пенсії не потрібно певного виробничого стажу (при інвалідності, внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання), то пенсії іноземним громадянам в Україні призначаються незалежно від часу роботи в Україні й за кордоном на рівні з нашими громадянами умовах.

Працюючі в Україні на українських підприємствах й в організаціях іноземці одержують такі ж допомога з тимчасової непрацездатності, як і наші громадяни.

При поверненні громадян на постійне проживання в Україну суми призначених пенсій, не отримані ними за час їхнього проживання за межами України, виплачуються в порядку, установленому законодавством України.

Згідно з пенсійним законодавством України в тих випадках, коли договорами України з іншими країнами передбачаються інші правила, чим ті, які відбуваються в цьому законі, застосовуються правила, передбачені міжнародними договорами.

З рядом країн були укладені угоди про соціальне забезпечення громадян. Такі угоди були укладені з Болгарією, Угорщиною, Монголією, Румунією й Чехією й Словаччиною. Ці угоди зберігають свою дію. Угоди поширюються на всі види соціального забезпечення (пенсії й допомоги), установлені законодавством договірних сторін.

Угоди виходять із принципу національного режиму: громадяни однієї країни, що постійно проживають на території іншої, у всіх питаннях соціального забезпечення прирівнюються до громадян цієї іншої країни.

При соціальному забезпеченні громадян застосовується законодавство країни, на території якої вони проживають. Угоди передбачають, що соціальне забезпечення здійснюється компетентними органами тієї країни, на території якої проживає громадянин, що збудив клопотання про призначення пенсії (допомоги). Ці органи призначають і виплачують пенсії й допомоги за свій рахунок. При призначенні пенсій <