ПИТАННЯ ВЛАСНОСТІ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Велике теоретичне й практичне значення має визнання державної власності, права однієї держави на його майно, що перебуває за рубежем. Право однієї держави повинне ставитися, таким чином, до існування права іншої держави як до об'єктивного факту.

Боротьба за визнання цього принципу велася на конференціях у Генуї й Гаазі, коли капіталістичні держави спробували змусити СРСР скасувати націоналізацію знарядь і засобів виробництва. Вона велася в іноземних судах, які прагнули підходити до власності Радянської держави за кордоном як до звичайної приватної власності іноземця й не визнавали право власності СРСР на націоналізоване майно, що перебуває за кордоном.

Проблеми власності в сучасних міжнародних відносинах різноманітні. У традиційних курсах міжнародного приватного права країн Заходу розділ про право власності зводиться, як правило, винятково до викладу колізійних питань. Тим часом ні питання націоналізації, ні питання участі іноземного капіталу в розробці природних ресурсів, ні питання режиму іноземних інвестицій не можуть бути зведені до проблем колізійного характеру й повинні розглядатися поряд з ними.

2. КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1. У законодавстві багатьох держав проводиться розходження між правом на нерухоме майно й правом на рухоме майно. Відносно нерухомості законодавство, судова практика й доктрина цих держав дотримуються принципу, відповідно до якого право власності на нерухомість регулюється законом місця знаходження нерухомості. Цей закон визначає й зміст права власності на нерухомість, і форму й умови переходу прав на нерухомість. Особливо жорстко даний принцип проводиться у відношенні такої основної категорії нерухомого майна, як земельні ділянки. У спеціальних реєстрах і книгах ведеться стругаючи реєстрація прав власності на землю.

Українські юридичні особи й інші наші організації, точно так само як і громадяни України, якщо їм належить нерухоме майно за рубежем, мають право володіти, користуватися й розпоряджатися таким майном у повному обсязі відповідно до правил місцевого законодавства.

Більше складним є положення з рухомим майном. Сюди ставляться звичайно права вимоги, цінні папери, транспортні засоби, особисті речі й т.д. Відносно цієї категорії майна в різних державах по-різному вирішується питання про значення принципу закону місця знаходження речі, хоча й відносно режиму рухомого майна зазначений принцип має вирішальне значення.

По-перше, уважається загальновизнаним, що якщо в якій-небудь державі річ правомірно перейшла за законами цієї держави у власність певної особи, то при зміні місця знаходження речі право власності на дану річ зберігається за її власником. Таким чином, зізнається право власності на річ, придбану за кордоном.

По-друге, звичайно зізнається, що обсяг прав власника визначається законом місця знаходження речі. Із цього треба, що при переміщенні речі з однієї держави в інше (як це відбувається саме з рухомим майном) відповідно змінюється й зміст прав власника. При цьому не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в дану державу. Право власності на річ, наприклад придбану іноземцем на своїй батьківщині, зізнається, але зміст цього права буде визначатися не законом країни його громадянства, а законом місця знаходження речі.

У доктринах міжнародного приватного права існують різні точки зору на те, який закон регулює перехід права власності, якщо річ здобувається не в тім державі, де вона перебуває. В одних країнах доктрина висловлюється за застосування закону місця знаходження речі, в інших перевагу віддається особистому закону власника.

У Великобританії й США протягом тривалого часу вихідним був принцип, відповідно до якого права на рухомість визначаються особистим законом власника. У курсі Дайси звертається увага на перехід від принципу особистого закону до принципу місця знаходження речі.

У праві Франції в ряді випадків перехід права власності на рухомість визначається законом місця знаходження речі; у той же час у спадкоємному праві перехід майна в порядку спадкування часто визначається особистим законом спадкодавця. Однак принцип особистого закону розглядається в сучасній доктрині більше як виключення із загального правила. Цей принцип продовжує зберігатися в законодавстві лише окремих країн (Аргентини, Бразилії).

Розширення застосування закону місця знаходження речі обґрунтовується в іноземній літературі насамперед інтересами цивільного обороту.

Таким чином, як правило, принцип lex rei sitae визначає, які речі можуть бути взагалі об'єктом права власності, обсяг і зміст прав й обов'язків власника й найчастіше виникнення, перехід і припинення права власності.

2. Колізійні питання відносин, що випливають із права власності, регулюються також в окремих міжнародних угодах. Гаазька конвенція про право, застосовуваному до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами, 1958 року вирішує ряд питань, пов'язаних з переходом права власності, не на підставі принципу lex rei sitae, а на підставі зобов'язального статуту, тобто права, застосовуваного сторонами до угоди зовнішньоторговельної купівлі-продажу (див. гл. 8).

3. У діючому в Україні законодавстві є трохи колізійних норм, що стосуються права власності. По-перше, установлено, що "право власності на майно визначається по праву країни, де це майно перебуває". По-друге, передбачається, що право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається по праву країни, де транспортний засіб внесений до реєстру. По-третє, передбачено, що "виникнення й припинення права власності на майно визначаються по праву країни, де це майно перебувало в момент, коли мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачено законом".

Таким чином, в Україні закон місця знаходження речі зізнається вихідним колізійним початком для рішення питань права власності. Закон місця знаходження речі визначає насамперед, які речові права можливі взагалі і яке їхній зміст.

Із цього положення треба, що якщо право власності на спонукувану річ виникло за законом її місця знаходження, то воно не може припинитися в чинність переміщення речі в іншу країну, у якій на підставі діючі в ній законодавства таке право власності не могло б виникнути в такому ж порядку, як у першій країні.

Питання переходу права власності й ризику випадкової загибелі речі мають особливе значення в міжнародній купівлі-продажу товарів. У діючому в Україні законодавстві встановлені спеціальні колізійні норми із цих питань стосовно до зобов'язального статуту.

У Законі України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що "виникнення й припинення права власності на майно, що є предметом угоди, визначаються по праву місця здійснення угоди, якщо інше не встановлено угодою сторін". Це означає, що за основу прийнятий принцип автономії волі сторін. Якщо ж сторони в контракті не вирішили це питання, то тоді починає діяти колізійний принцип lex loci contractus. Ризик випадкової загибелі відчужуваної речі переходить на набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено договором. Якщо відчужуватель несвоєчасно передав річ або набувач несвоєчасно прийняв неї, ризик випадкової загибелі несе сторона, що прострочила.

Особливі складності в міжнародній практиці викликають випадки, коли предметом угоди є товар у шляху. Наприклад, товар перевозиться морем або по залізниці, а сторони під час його знаходження в шляху здійснюють операцію по передачі на нього права власності. Яке право тоді варто застосовувати: країни відправлення товару, країни призначення або якого-небудь проміжного пункту знаходження речі? Закон пропонує в цих випадках застосовувати закон місця відправлення речі. Право власності на майно, що перебуває в шляху по зовнішньоекономічній угоді, визначається по праву країни, з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено угодою сторін.

У відносинах між підприємствами, до яких продовжують застосовуватися ОУП СЭВ 1968/1988 років, момент переходу права власності й ризику випадкової загибелі товару із продавця на покупця визначається не шляхом застосування колізійних норм, а виходячи з єдиних матеріально-правових норм. Так, цей перехід при залізничних перевезеннях уважається зробленим "з моменту передачі товару із залізниці країни продавця залізниці, що приймає товар", у водних перевезеннях на умовах "фоб", "сіф" й "каф" - "з моменту переходу товару через борт судна в порту навантаження".

3. ЗАСТОСУВАННЯ ЗА КОРДОНОМ ЗАКОНІВ ПРО НАЦІОНАЛІЗАЦІЮ

1. Під терміном "націоналізація" розуміється одержавлення, тобто вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передача його у власність держави. У результаті націоналізації у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі економіки. Націоналізацію як загальну міру держави по здійсненню соціально-економічних змін варто відрізняти від експропріації як заходу щодо вилучення окремих об'єктів у власність держави й від конфіскації як міри покарання індивідуального порядку.

Характер націоналізації залежить від того, ким й у яких цілях вона проводиться. В 1917-1920 роках Радянською державою проводилася націоналізація землі, банків, промислових і торговельних підприємств і т.д.

Заходу щодо націоналізації були здійснені в ряді країн Східної Європи й Азії. Соціалістична націоналізація означала, що право приватної власності на націоналізоване майно було знищено й виникло нове, принципово інше по змісту право соціалістичної власності. Пізніше націоналізація стала важливими коштами в боротьбі молодих держав, що звільнилися від колоніальної залежності, за досягнення ними економічної незалежності. Залежно від конкретних умов процес створення державного сектора шляхом націоналізації протікав у цих країнах по-різному: в одних націоналізувалася тільки власність, що належить іноземному капіталу, в інші зачіпався й місцевий приватний капітал. Націоналізація проводилася й у ряді високорозвинених країн Заходу.

2. Право будь-якої держави на націоналізацію приватної власності, у тому числі й приналежному іноземцях, випливає із загальновизнаного принципу міжнародного права - суверенітету держави. Здійснення націоналізації - це одна з форм прояву державного суверенітету.

Кожна держава в чинність суверенітету встановлює свою політичну й економічну систему, свою систему права власності. Держава має виключне право встановлювати зміст і характер права власності, порядок придбання, переходу й втрати цього права.

Право держави на націоналізацію, що включає право вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами й багатствами, було підтверджено в ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Так, 21 грудня 1952 р. Генеральна Асамблея ООН на своєї VII сесії прийняла резолюцію № 626 "Про право вільної експлуатації природних багатств і ресурсів". У ній говориться, що "право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами й ресурсами й вільно їх експлуатувати є їх невід'ємним суверенним правом і відповідає цілям і принципам Уставу Організації Об'єднаних Націй". У резолюції рекомендується всім державам - членам ООН утримуватися від дій, прямих або непрямих, що мають метою перешкоджати здійсненню суверенних прав тієї або іншої держави у відношенні його природних багатств. У той же час у резолюції не втримується яких-небудь положень, які обмежували б право держави націоналізувати власність іноземців або встановлювали б умови проведення такої націоналізації. Оскільки здійснення націоналізації ставиться до внутрішньої компетенції держави, жоден міжнародний орган не може обговорювати заходу щодо націоналізації власності іноземців. Це положення знайшло своє підтвердження також у рішенні Міжнародного суду ООН, що визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Великобританії (1951 р.) у зв'язку з націоналізацією Іраном Англо-Іранської нафтової компанії.

Таким чином, з погляду сучасного міжнародного права право здійснювати націоналізацію власності, у тому числі власності іноземних громадян і компаній, є безперечною прерогативою суверенної держави.

3. Міжнародне публічне право визнає право держави на проведення націоналізації, але воно не регулює й не може регулювати відносини власності, що виникають між державою й частками фізичними і юридичними особами. Умови проведення націоналізації визначаються не міжнародним правом, а внутрішнім правом держави, що здійснює націоналізацію.

При всіх відмінностях, пов'язаних з історичними, політичними й економічними умовами проведення націоналізації в різних країнах, з погляду проблематики міжнародного приватного права важливе виявлення деяких загальних рис, характерних для правової природи націоналізації.

По-перше, усякий акт націоналізації - це акт державної влади; по-друге, це соціально-економічна міра загального характеру, а не міра покарання окремих осіб; по-третє, націоналізація може здійснюватися відносно власності поза залежністю від того, кому вона належить (вітчизняній або іноземній фізичній й юридичній особам); по-четверте, кожну державу, що проводить націоналізацію, визначає, чи належна виплачуватися іноземцям компенсація за націоналізовану власність, а якщо повинна, то в якому розмірі. Внутрішній закон держави може передбачити надання компенсації, умови й час її виплати, що мало місце в ряді країн.

Як приклад можна привести ст. 3 іракського закону № 59 від 1 червня 1972 р. про націоналізацію "Ірак петролеум компані", у якій указувалося, що іракська держава сплатить їй компенсацію. Однак із цієї компенсації, відповідно до закону, повинні бути відняті довгі компанії (податки, місцеві борги, пов'язані з операціями) і суми, які належать іракській державі.

В 1973 році Генеральна Асамблея ООН підтвердила право держав, що звільнилися, самим визначати форми й розмір компенсації (резолюція 3171/ XXXVIII).

Разом з тим держава як сторона в міжнародному договорі про взаємний захист інвестицій може прийняти на себе зобов'язання не здійснювати заходу для примусового вилучення капіталовкладень, у тому числі шляхом націоналізації, реквізиції або конфіскації в адміністративному порядку. Таке зобов'язання Радянського Союзу (так само, як іншої держави - сторони в договорі) утримується у двосторонніх угодах про заохочення й взаємний захист капіталовкладень, ув'язнених урядом СРСР із урядами Великобританії, ФРН, Франції, Фінляндії й інших країн. У цих угодах передбачається, що при націоналізації іноземних капіталовкладень, проведеної у випадках, коли цього вимагають державні або суспільні інтереси, буде виплачуватися компенсація. Вона повинна виплачуватися без необґрунтованої затримки, бути конвертованої й вільно перекладної з території однієї країни на територію іншої.

Таким чином, Радянський Союз, а потім Україна й інші країни СНД визнали в ув'язнених ними угодах принцип швидкої, адекватної й ефективної компенсації. Природно, що таке визнання принципу компенсації не має зворотної чинності й не може бути поширене на націоналізацію, проведену в нашій країні в період до висновку цих угод.

4. Закони про націоналізацію мають екстериторіальна дія, тобто повинні визнаватися й за межами держави, їх що прийняли. Це означає, що державу, що здійснила націоналізацію, повинне бути визнане за кордоном власником як майна, що перебувало в момент націоналізації в межах його території, так і націоналізованого майна, що перебувало в момент націоналізації за кордоном.

У цей час, як правило, ні судовою практикою, ні юридичною доктриною країн Заходу не оспорюються екстериторіальна дія законів про націоналізацію відносно майна, що у момент націоналізації перебувало на території держави, що здійснювали націоналізацію, а потім було вивезено за кордон у порядку ведення зовнішньої торгівлі, як експонати на виставки або для інших цілей.

Вирішальне значення для визнання судами принципу екстериторіальної дії законів про націоналізацію мала тривала боротьба СРСР, що воно вело за визнання своїх прав на майно, придбане в чинність законів про націоналізацію.

З рішень судів інших країн варто вказати на рішення федерального суду США від 5 червня 1931 р. у справі про радянське золото (по позові Банку Франції до американських банок), у якому було визнано, що акти націоналізації повинні розглядатися як дійсні. У рішеннях американських судів у справі "уряд США проти банкірського будинку М. Бельмонт" (1937 р.) і в справі Стусана (1942 р.) була визнана екстериторіальна дія радянських законів про націоналізацію відносно майна відділень націоналізованих українських юридичних осіб, що перебував у момент націоналізації на території США.

Верховний суд США у своєму рішенні від 2 лютого 1942 р. по позові уряду США до Стусана, ліквідаторові американських відділень націоналізованих українських страхових суспільств, указав:

"Ми вирішуємо, що право на фонди або на майно, про які мова йде, було придбано Радянським урядом як спадкоємцем "Першого російського страхового суспільства"; що це право виявилося переданим З'єднаним, Штатам за згодою з Литвиновим і що Сполучені Штати мають право на майно (фонди) всупереч домаганням суспільства й іноземних кредиторів".

У чинність застосовуваних у кожній країні колізійних норм моменти виникнення й переходу права власності визначаються за принципом lex rei sitae. Звідси треба, що при розгляді іноземними судами питань, що стосуються націоналізованого майна, підлягають застосуванню закони держави, що здійснювали націоналізацію.

Визнання права власності держави на націоналізоване майно, що вивозить їм за кордон, є необхідною передумовою здійснення міжнародної торгівлі. Без визнання екстериторіальної дії націоналізації була б неможливої міжнародна торгівля.

М. Кегель (ФРН) виходить із необхідності визнання іноземної експропріації (цим терміном він користується у своєму підручнику по міжнародному приватному праву), а тим самим і застосування іноземного права, того, хто провів цю експропріацію. "Право на перську нафту, індонезійський тютюн і чилійську мідь, увезені на європейський ринок, довелося в останні роки визнати за новими панами", - писав він. М. Кегель має на увазі рішення судів ряду країн, винесені у зв'язку з націоналізацією Англо-Іранської нафтової компанії, рішення апеляційного суду Бремена, що відмовило в 1959 році в позові двом голландським суспільствам у відношенні декількох тисяч тюків тютюну, закуплених західнонімецькою фірмою в Індонезії, а також рішення, винесені відносно націоналізації, проведеної урядом С. Альенде в Чилі. У цих рішеннях судів були відкинуті домагання колишніх власників на націоналізоване майно И визнана екстериторіальна дія актів про націоналізацію відносно майна, що перебувало в момент націоналізації в країні, де вона була проведена, і вивезеного потім за кордон. Згодом у чинність внутрішніх змін, що відбулися в Індонезії, уряд цієї країни ухвалило рішення щодо поверненні колишнім власникам раніше націоналізованих підприємств. Однак рішення західнонімецього суду в Бремені про індонезійський тютюн зберігає своє принципове значення.

5. Якщо право власності на вивезене за кордон націоналізоване майно одержало повсюдне визнання, інше положення зложилося в судовій практиці держав Заходу відносно націоналізованого майна, що перебувало в момент націоналізації за кордоном. Суди посилаються при цьому на те, що придбання права власності на майно може визначатися винятково законами країни його місця знаходження. Із цим обґрунтуванням не можна погодитися. Якщо звернутися до практики проведення націоналізації Радянською державою, то треба насамперед відзначити, що по радянському законодавству не мало юридичного значення, де перебувало майно націоналізованого підприємства в момент націоналізації, оскільки націоналізація поширюється на все таке майно, незалежно від місця його знаходження. У більшості випадків мова йшла про те, що за кордоном перебували лише окремі складові частини націоналізованого майнового комплексу, окремі внески в банках, окремі майнові вимоги (права й т.п.). Що ж стосується філій націоналізованих юридичних осіб, те особистий закон юридичної особи регулює, відповідно до визнаного повсюдно правилам міжнародного приватного права, порядок ліквідації такої юридичної особи й передбачає, які наслідки при цьому наступають.

"Доля закордонного майна націоналізованих підприємств, - відзначає Л.А. Лунц у своїй роботі "Міжнародне приватне право", може визначатися лише законом тієї країни, до якої дане підприємство належало в момент націоналізації.

Юридична доктрина на Заході висунула цілий ряд заперечень, покликаних обґрунтувати неправомірність актів про націоналізацію, проведеної в інших країнах.

Деякі автори, зокрема, затверджують, що націоналізація не повинна приводити до дострокового й однобічного припинення концесійного договору. Такий аргумент приводився у Великобританії й інших країнах після націоналізації Єгиптом Компанії Суецького каналу й у ряді інших випадків. Ці юристи затверджують, що угода про концесії - це квазіміжнародний договір, до якого застосовується принцип pacta sunt servanda, і відповідно тому дострокове припинення такого договору в чинність акту про націоналізацію варто розглядати як міжнародний делікт. Тим часом цей довід не виходить із дійсної правової природи концесійного договору. Концесія не може регулюватися міжнародним правом, це - зобов'язання, що регулюється внутрішнім правом. Без припинення концесій націоналізація в більшості випадків взагалі була б неможливої, оскільки іноземні монополії здійснюють експлуатацію природних багатств країн, що розвиваються, на основі концесійних договорів.

6. Визнання однією державою націоналізації власності його громадян й юридичних осіб, проведеної іншою державою, часто стає в міжнародній практиці предметом міжнародних угод. У такій угоді можуть бути врегульовані й взаємні майнові претензії, що виникли у зв'язку із проведенням націоналізації. Урегулювання подібних претензій випливає із самого факту визнання дії націоналізації.

Висновок державою міжнародних угод із цих питань варто вважати підтвердженням наявності в держави права самостійно визначати умови проведення націоналізації.

4. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

1. Правове положення іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, відрізняється більшою розмаїтістю, що визначається істотними розходженнями в політику цих країн стосовно іноземного капіталу. У них іноземний капітал обмежувався, піддавався державному контролю, а в ряді випадків націоналізувався. У країнах в одних випадках іноземні капіталовкладення обмежувалися, а в інші - заохочувалися шляхом надання певних пільг і гарантій. Для політики держав, що розвиваються, стосовно іноземного капіталу часто характерні коливання й зміни. Це порозумівається в значній мірі тим, що зазначені держави, випробовуючи гостру недостачу ресурсів для капіталовкладень, змушені прибігати до залучення коштів ззовні. Однак іноземні монополії надають інвестиції на таких умовах, які найчастіше йдуть врозріз із національними інтересами цих країн.

Правовий режим іноземної власності визначається насамперед внутрішнім законодавством країн, що розвиваються (гірським законодавством, законами про розробку природних багатств, спеціальними інвестиційними кодексами). У даній області міжнародного приватного права норми цього законодавства безпосередньо регулюють відносини між іноземними приватними інвесторами й державою, що приймає інвестиції, тобто, як правило, застосовується не колізійний, а прямий метод регулювання.

2. До числа найважливіших заходів щодо обмеження іноземних капіталовкладень ставляться: а) установлення особливого державного контролю за допуском іноземного капіталу до розробки надр і природних багатств; б) недопущення іноземного капіталу в певні, найбільш важливі для народного господарства галузі; в) установлення обов'язкової частки участі національного державного або частки капіталу в підприємствах, створюваних іноземними фірмами (у змішаних суспільствах); г) заходу, спрямовані на використання яке--те частини прибутків іноземних підприємств для внутрішніх потреб країни, що розвивається (оподатковування, обмеження при перекладі прибутків за кордон і т.п.); д) визначення концесійної політики.

Інвестиційні кодекси передбачають звичайно кілька режимів для іноземних інвестицій, причому особливо привілейований режим установлюється для підприємств, що вимагають великих капіталовкладень і створюваних у тих галузях економіки, у яких найбільш зацікавлена країна, що розвивається. Основні пільги, надавані привілейованим режимом, звичайно наступні: звільнення від мит при "возі встаткування й сировини, необхідного для будівництва й діяльності підприємства; повне або часткове звільнення протягом певного строку від податку на прибутку; безмитний вивіз готової продукції; право повного або часткового перекладу прибутків за кордон; надання гарантій на випадок націоналізації й т.п.

У державах Латинської Америки були прийняті спеціальні закони про іноземні капіталовкладення, що встановлюють порядок перекладу прибутків за кордон й інші умови іноземних капіталовкладень. Наприклад, такий закон діє в Мексиці з 8 травня 1973 р.

3. Докладне регулювання правового режиму іноземних інвестицій є в тих державах (КНР, Польща, Угорщина й ін.), які проводять активну політику залучення іноземного капіталу й використання його для рішення завдань економічного розвитку своїх країн.

У ст. 18 Конституції КНР 1982 року говориться, що "Китайська Народна Республіка дозволяє іноземним підприємствам й іншим іноземним господарським організаціям або окремим особам відповідно до законів Китайської Народної Республіки вкладати капітали в Китаєві, здійснювати в різних формах економічне співробітництво з китайськими підприємствами або іншими китайськими господарськими організаціями". У КНР прийнятий ряд нормативних актів, що стосується створення підприємств, заснованих на китайському й іноземному капіталі або ж повністю приналежному іноземному капіталу. У змішаних підприємствах частка капіталовкладень іноземних учасників повинна становити не менш 25%. Верхня межа не обмовляється. У встановленні цього мінімуму складається одна з особливостей законодавства КНР, оскільки в законодавстві ряду інших країн обмежується максимум іноземної участі (він може бути не більше 50 або 49%). У китайських коментарях до відповідних законодавчих актів звичайно підкреслюється, що обмеження по мінімуму участі повинне сприяти серйозному й значному іноземному капіталовкладенням.

У СРВ постановою Ради Міністрів від 18 квітня 1977 р. був затверджений Устав іноземних капіталовкладень.

Для держав, зацікавлених у припливі іноземних інвестицій, має певне значення участь у багатосторонніх міжнародних угодах, покликаних забезпечити захист прав інвесторів і зменшити можливі ризики, які вони несуть у зв'язку з капіталовкладеннями в інших країнах.

Одним з таких угод є Сеульська конвенція про створення Багатобічного агентства по страхуванню іноземних інвестицій 1985 року. Система державного й приватного страхування на національному рівні завдяки Сеульської конвенції доповнюється міжнародною багатобічною системою страхування іноземних інвестицій. Відповідно до цієї конвенції, створюється Багатобічне агентство по страхуванню іноземних інвестицій. (Конвенція набутила чинності 12 квітня 1988 р., У ній беруть участь Великобританія, США, ФРН й інші країни.) У функції агентства входить висновок договорів страхування й перестрахування відносно некомерційних ризиків, яким можуть бути піддані інвестиції країн - учасниць Сеульської конвенції. Крім того, агентство може провадити додаткові асигнування з метою розширення діяльності по забезпеченню припливу інвестицій у країни, що розвиваються, - учасниці конвенції.

Другою багатосторонньою угодою, що має в цей час більше широке застосування, є Вашингтонська конвенція про порядок дозволу інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами. Конвенція була підписана 18 березня 1965 р. і набутила чинності 14 жовтня 1966 р. У ній беруть участь 99 держав.

Конвенція передбачає створення спеціального Центра з дозволу інвестиційних суперечок при Міжнародному банку реконструкції й розвитку (МБРР). Україна й ряд інших країн СНД (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан й ін.) приєдналися до цих багатосторонніх угод.

5. ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ У ВІЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗОНАХ

Інтернаціоналізація господарського життя, прагнення до більше ефективного використання переваг міжнародного подолу праці привели до створення в багатьох країнах особливих економічних зон. Зони такого роду в різних варіантах були створені в Китаєві, В'єтнамі, Болгарії, Угорщині, Південній Кореї, США й ряді інших країн. Створення особливих економічних зон служить і залученню іноземних капіталовкладень.

У КНР був прийнятий ряд нормативних актів, що визначають статус таких зон, метою утворення яких було забезпечення більше сприятливих умов для залучення й використання іноземних капіталовкладенні, створення режиму інвестицій, що відрізняється від режиму, установленого в іншій частині КНР.

Так, у Положенні про особливі економічні зони провінції Гуандун передбачалося, що "в особливих зонах іноземцям, китайцям, що проживають за кордоном, співвітчизникам з Гонконгу й Макао, а також їхнім компаніям, підприємствам пропонується вкладати капітали з метою створення промислових підприємств, створювати підприємства, використовуючи одночасно інвестиції китайської сторони, займатися виробничою й іншою діяльністю" (ст. 1). Створюваним у зонах змішаним підприємствам за участю китайського й іноземного капіталу, а також підприємствам, що повністю належать іноземному капіталу, на відміну від підприємств, що перебувають за межами цих зон, надаються особливі податкові пільги (ст. 13), повне звільнення ввезених ними засобів виробництва й сировини від імпортних мит. Відносно зон створюється як би "зона вільної торгівлі": вивіз продукції за кордон здійснюється безмитно, а для вивозу в інші райони КНР установлюються мита; передбачається особливий порядок в'їзду й виїзду іноземців, закордонних китайців й "співвітчизників з Гонконгу й Макао"; земля не переходить у власність іноземних інвесторів, але встановлюються максимально тривалі строки оренди земельних ділянок.

З метою залучення іноземного капіталу, передової закордонної техніки, технології й управлінського досвіду, розвитку експортного потенціалу України на її території створювалися вільні економічні зони. У них установлюється пільговий, у порівнянні із загальним, режим господарської діяльності для іноземних інвесторів і підприємств із іноземними інвестиціями.

Будь-яка економічна зона незалежно від місця її розташування й мети її створення залишається невід'ємною частиною державної території з усіма наслідками, що випливають звідси.

Для полегшення створення спільних підприємств у СЭЗ повинні бути можливості для оперативного рішення всіх виникаючих питань (реєстрації спільних підприємств, оформлення кредитів, здійснення митних процедур і т.п.). Створення таких можливостей здійснюється шляхом делегування повноважень центральним органам. У багатьох країнах, де утворені спеціальні зони, широке поширення одержали системи обслуговування інвесторів "в одному місці" або "за 24 години", коли всі питання видачі необхідних дозволів і ліцензій, пов'язаних зі здійсненням капіталовкладень, вирішуються в оперативному порядку на місці.

Іноземним інвесторам і підприємствам з іноземними інвестиціями, що здійснює господарську діяльність у вільних економічних зонах, крім прав і гарантій, передбачених діючої на території України законодавством, можуть надаватися додаткові пільги:

- спрощений порядок реєстрації підприємств із іноземними інвестиціями: підприємства з певним обсягом іноземних інвестицій підлягають реєстрації в уповноважених на те органах безпосередньо у вільній економічній зоні;

- пільговий податковий режим: іноземні інвестори й підприємства з іноземними інвестиціям обкладають податками по знижених ставках, включаючи податок на перекладну за кордон прибуток. При цьому ставки податків не можуть становити менш 50% діючих на території України податкових ставок для іноземних інвесторів і підприємств із іноземними інвестиціями;

- знижені ставки плати за користування землею й іншими природними ресурсами; надання прав на довгострокову оренду строком до 70 років із правом суборенди;

- особливий митний режим, що включає знижені мита на ввіз і вивіз товарів, спрощений порядок перетинання границі;

- спрощений порядок в'їзду й виїзду іноземних громадян, у тому числі й безвізовий.

Правовий режим й умови господарської діяльності спільних підприємств, включаючи порядок їхнього оподатковування на території СЭЗ, визначаються Законом про іноземні інвестиції й конкретними законами про СЭЗ.

У вільних економічних зонах в Україні спільні підприємства повинні обкладати по знижених ставках, включаючи податок на перекладну за кордон прибуток. Ставки податків не можуть становити менш 50% діючих на території України податкових ставок для СП.

Експортні мита на сировинні товари, що добувають у рахунок квот, передбачених положеннями про СЭЗ, установлюються в розмірі 50% від рівня, передбаченого діючим експортним тарифом по поданню адміністрації СЭЗ.

Вільні економічні зони були створені в ряді держав, що входили раніше до складу Радянського Союзу (Туркменістані, Литві, Росії).

6. ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ВЛАСНОСТІ УКРАЇНИ Й УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЗА КОРДОНОМ

1. Категорії державного майна за кордоном різні як по підставі виникнення, так і по своїй питомій вазі. Розвиток економічних відносин між нашою країною й іноземними державами неминуче приводить до збільшення обсягу цього майна, і насамперед товарів, що вивозять як для продажу, так і для експонування на різних виставках.

За кордоном перебувають різні категорії майна, що входять до складу державної власності. Це - майно держави, торгпредства й інших органів Української держави й внески Національного Банку України, експортні товари, що тимчасово перебувають за кордоном морські судна, літаки й т.д. За кордоном перебувало й різне майно, що перейшло до Радянської держави після проведення їм націоналізації. Після закінчення другої світової війни значну категорію радянського державного майна за кордоном становили так називані активи, які перейшли до Радянської держави в порядку репарацій.

Практичне значення питань, що стосуються державної власності за рубежем, вимагає розгляду ряду спеціальних положень міжнародного приватного права.

2. Насамперед виникає питання, чи може державна власність займати за кордоном таке ж положення, що займає власність, що належить будь-якій частці особі. Чи можна в іноземній державі під тим або іншим приводом, зокрема мнимого невиконання зобов'язань українськими організаціями, заарештувати державне майно, що перебуває за кордоном, продати його з публічних торгів або піддати іншим мірам примусового характеру?

На ці питання варто дати негативна відповідь, оскільки власність держави перебуває в особливому положенні, вона користується імунітетом. Вище було розглянуте питання про імунітет держави і його органів. Імунітет власності тісно пов'язаний з імунітетом держави, але може розглядатися як самостійний вид імунітету.

Імунітет власності держави укладається в особливому режимі такої власності, обумовлен