Політика індустріалізації та колективізації в УРСР (30-ті рр.. XX ст.): поступ, результати та негативи.

Курс на індустріалізацію був узятий на XIV з'їзді ВКП (б) і Х з'їзді КП (б) (грудень 1925). У радянській моделі індустріалізації акцент робився на розвиток передових в той час галузей, матеріальної основи військово-промислового комплексу. Проте з середини 1920-х р. і до кінця 1-ї п'ятирічки в УРСР основна увага приділялася розвитку легкої та харчової промисловості, що було обумовлено достатніми запасами місцевої сировини, кадрами, традиціями. Основні кошти направлялися в паливну, деревообробної, паперову, шкіряні та харчову галузі, так як розвиток їх вимагало менше капіталовкладень і часу. Частина коштів була спрямована на розвиток енергетики, машинобудування і на виробництво будівельних матеріалів.

Курс на індустріалізацію вимагав величезних капіталовкладень, перерозподілу коштів на користь промисловості, тим більше, що грошова емісія звела до нуля позитивні результати грошової реформи.

Незважаючи на особливості проведення індустріалізації в УРСР (заборона союзним урядом будівництва в західних прикордонних районах республіки великих промислових підприємств, значні втрати від різниці цін на привізні промислові товари і низькі на вивезені сільськогосподарські продукти і деревину), до кінця 1930-х рр.. БРСР перетворилася з аграрної країни в аграрно-індустріальну.

Підсумками проведення сталінського плану сверхіндустріалізацію та суцільної колективізації стало створення сучасної на той момент матеріально-технічної бази в промисловості і сільському господарстві. Це забезпечило будівництво нового соціалістичного ладу в СРСР, в тому числі і БРСР. Для виконання завдань модернізації (перетворення) країни керівництвом країни був використаний масовий ентузіазм трудящих. Шляхом величезної напруги сил була побудована потужна індустріальна база. У СРСР утвердився індустріальний тип суспільства. Збільшилася кількість міст і міського населення, що означало урбанізацію. Покращились матеріальні умови життя радянських людей. Був досягнутий високий рівень освіти, науки, культури. Сталінська модернізація забезпечила будівництво в країні так званого «державного соціалізму», як його характеризують сучасні історики. В економічній області встановилася єдина державна власність на засоби виробництва.

25. «Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.

Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. ''українське питання'' трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. ''Українське питання'' із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи ''українське питання'' на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод ''чужорідних елементів''. Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення ''товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності''. Цей циркуляр віддзеркалював ''українську політику'' російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем'єр-міністра Росії, ''історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах''.

Росія завжди розглядала Україну як окрашу своєї імперії. Не міг змінитися цей погляд на неї і з початком світової війни. Заява українських політичних діячів Наддніпрянщини про свою лояльність до російського уряду в Російській імперії не була взята до уваги. Навпаки, тут почали придушувати будь-які сепаратистські та національні ідеї, закривати періодичні видання - ''Раду'', ''Літературно-науковий вісник'', ''Українську хату'', ''Село''. Чимало прогресивних діячів було вислано до Сибіру.

Особливе місце в ''українському питанні'' Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест ''Руському народу'', де зазначалося: ''Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити''.