Українські культурні діячі – жертви сталінського терору.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти.

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі. Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. – році «Великого перелому» – ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884–1937). М. Грушевського незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився.

У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен-ників.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бой-чукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів. Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Курбасем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхольда – для російського.

Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України поча-ли деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою».

На початку 30-х років починає швидко падати кількість ук-раїнських видань. Коли з

1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928–1929

рр. – 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928– 1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. – 2164, у 1985 р. – 1890, у 1986 р. – 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до

70 та 45.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпо-чалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнува-ти. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйно-вано велику кількість давніх архітектурних пам’яток, серед них – унікальну пам’ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Ми-хайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108–1113 рр. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва.

Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудований в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво-Могилянської академії – пам’ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам’яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвятительська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щекавицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).

У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р. залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика приводила до морального спустошення.

І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

3. Становище української культури під час німецько-фашистської окупації.

Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських

літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви

К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.

Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

З початком Великої Вітчизняної війни та загрозою окупації території України німецькими військами було забезпечено перебазування у глибокий тил понад 70 українських вищих навчальних закладів, серед них 3 університети (з 6), 28 індустріально-технічних інститутів (з 34), 18 сільськогосподарських інститутів ( з 21), 12 медичних інститутів (з 14), 6 художньо-музичних вузів (з 9), 4 педагогічні інститути (з 74).

В евакуйованих українських вузах при великій допомозі братніх радянських народів відновлювалася навчальна робота. Основними районами розташування вищих навчальних закладів УРСР були Урал, Західна Сибір, Середня Азія, Казахстан та Поволжя.

Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, нанесені вищій школі України фашистськими окупантами, склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнних період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. З квітня 1943 р. по квітень 1944 р. на території республіки було відкрито 106 вищих навчальних закладів. Бюджет УРСР по вищих навчальних закладах на 1945 р. становив 305 млн. крб. На початок 1945–1946 навчального року в республіці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару.

Окупанти знищили величезну кількість закладів культури Ук-раїни. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та лабораторних фондів.

Лекція 9. Розвиток культури в УРСР (1945-1991) План

1.Відбудова матеріальної бази культури та ідеологізація культурного життя України у післявоєнний період (друга половина 40-х – першій половині 50-х рр. ХХ ст.).

2. Хрущовська «відлига» та її вплив на розвиток української культури.

3. Основні тенденції розвитку української культури у другій половині 60-х – першої половини 80-рр ХХ ст.

3.1 Розвиток освіти та науки у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. 4. Період «перебудови» в Україні як передумова національного відродження української

культури.

Словник

Соцреалізм, соціалістичне будівництво, утилітаризм, конформізм, уніфікація, політичний терор, репресії, ізольованість культури, шістдесятництво, «хрущовська відлига».

Основна література

1. Історія української культури:Курс лекцій/Л.В.Анучина,О.В.Бурлака,О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010.

2. Історія української культури:Навч.посіб. /О.Ю.Павлова,Т.Ф.Мельничук,І.В.Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012.

3. Українська та зарубіжна культура:Навч.-метод.посібник для самостійного вивченнядисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip